Долина Рейну, ще юна й свіжа, вся заросла великими незруйнованими лісами. На гострих виступах ще хмурилися старі темні замки.
А внизу молоді сади й виноградники. Поміж ними білі привітні будинки швейцарців. І все обперезано горами.
Куди не кинеш оком — скрізь застигає зір на холодних карбованих лініях, яскраво-білих, червоних і синіх.
Гори гнітять густими тінями вечорів. Гори благословляють радістю голубиною кожний сонячний ранок, коли сонце довго-довго вмивається й не натішиться собою!
Тоді серце голосно стукає в клітку й хоче спорхонути, полинути на верхів’я гір.
Стрункий довгоногий Григорій, легкий, як гірська сарна, хутко переходив із перевалу на перевал.
І не було втоми духові, і втома тіла була без міри солодка.
В невеличких тихих корчмах, у єзуїтських орденів любив спинятись. Там випивав кухоль холодного молока зі скибкою хліба з маслом; інколи давали свіжих яблук та винограду. Тоді серце наливалося соком.
І скрізь привітна зустріч, несподівана й цікава пригода, і скрізь бажаний гість.
Як приємно бути завжди в гостях!
І що, властиво, наше життя, як не радість перебування в гостях!
Треба ж пройти в ньому якнайлегше.
І що ми самі, як не тимчасові мандрівники на цій прекрасній планеті! Треба тільки спромогтись і знайти відміряну нам зарані стежку, "потрібне зробити не важким, а важке не потрібним".
Товстий пузатий Жан Жак Руссо[8] на одній віллі сердито бубонів: "Я, m-г Skovoroda, розвалив би всі будинки, всі брудні оті ями гноюки — наші Парижі, Лондони, Марселі й Відні, я б поскидав усі прикраси, що натягують люди на себе. Ідіть, любі брати, на долини, в ліси, на простори голі такими, як створила вас велика мати Натура, і будьте вільні, як вільними створила вас Натура!"
По-дитячому наївні й радісні очі насмішкувато стежили за нудною одноманітно-густою розмовою славетного, але молодого ще філософа. Інколи в синіх очах загорявся гострий вогник, глибоко прорізував мур, що роз’єднував двох далеких людей.
І тоді Руссові ставало холодно й неприємно від того надзвичайно дужого, гострого розуму, що зразу розрізує блискучу думку.
Що за істота, що за дивний пастух, що прибився сюди з якоїсь незнаної країни, Petite Russie[9], з сопілкою за поясом, неначе з якого ідилічного малюнку!
І чого він тут шукає?
Григорій уважно вслухався в усе. Але інколи за всім тим проскакувала якась насмішкувата думка.
"А чому ж ти сам не роздягся й не пішов голим до Натури? Скинув би свій темно-червоний сурдут і пішов би. Виставив би своє товсте волохате черево й грівся б на сонці серед Натури. А замість того на гладкім череві товстий ланцюжок з годинника, і на ньому теліпаються якісь грубі, важкі цяцьки".
З того розійшовся з Руссом, думка сягала в нові просвіти. І було легко.
А проте все ж інколи дратував товстий позолочений ланцюжок.
У Німеччині в численних князівствах невеликі студентські гуртки в перервах між дуелями за кухлями пива жваво обговорювали нові філософічні питання.
Ще жива була пам’ять Лейбніца[10]. Завзято сперечалися про можливість спізнання монад[11]. У Гановері[12], куди заглянув і Сковорода, тиха, обгороджена могила в затінку лип, здавалось, мудро стежила за всім тим, що колишні, ще живі й суцільні монади внесли, як подарунок вічності.
Скрізь лежали рівні, чепурно оброблені лани. Буйна картопля поміж садами тяглася довгими смугами.
І було приємно стежити за цією завзятою дбайливою працею, й нудно було від цих одноманітно розпланованих ланів і садів із їх чепурною огорожею.
Як і звичайно, Сковорода не вагався заходити в перший будинок у німецькому селі. Його зустрічали там спочатку підозріло.
Але за вечерею, після випитого доброго пива, йшли жарти, інколи й грубуваті.
— Herr Pfanne! Herr Pfanne! Сковорода! Поставив на плиту, й шкварчить сало! Ха-ха-ха-ха! Herr Pfanne! Чого ви сюди забилися?
Сковорода залюбки розповідав про свою науку, мандрівки, про свою влюблену, нікому не відому країну.
— О, ja... О, ja...[13] Наука — це добра річ! Аякже, аякже!
— А в Малій Русі хіба нема вищих шкіл і студентів?
І Сковорода знову розповідав про свою alma mater.
Але в ній не всі науки добре проходять. А він хоче обняти все, дізнатись найкращого знання.
— О, як же, як же! Kleiner Russe![14] Такий маленький, зовсім маленький Russe! Але чому Herr Skovoroda такий високий? Певне, він з високої Русі! Ха-ха-ха-ха!
Сковорода вчував, що його тут ніколи не зрозуміють, і спозаранку хапався, якомога швидше, відійти.
Був і такий випадок. Якась дівчина, дочка німецького господаря, на прощання нарвала й подарувала букет квіток. Сковорода зніяковів, почервонів, якось незграбно розкланявся, а далі, кумедно засміявшись, просто побіг. А дівчина ще довго дивилась услід йому своїми великими, спокійно-синіми очима.
І ця подія чомусь довго не виходила з голови...
Тим часом на середині Дніпра, не знати звідки, з’явився човен.
Старенький дідусь, увесь у білому й сам білий, із розчервонілим, іще моложавим обличчям, вимахував довгим веслом. І човен його хутко прорізував струмені вод.
Коли човен під’їхав до берега, Сковорода встав і привітався.
— Ти тільки сам тут і є, козаче?
— Здається, більш нікого, дідусю!
— Та я й сам бачу, що нікого! І охота ото клопотатися з-за одного, скажи на милість! Наче я в найми до кого став!
Дідусь, очевидячки, був зовсім невдоволений.
— І чого воно так, що опівдні нікого тобі й медом не закличеш до човна? Наче муха взимку — ні однієї не побачиш! А вже як вечір або ранок — тоді й не спекаєшся! Начіпляються тобі, як воші на кожуха. Це тільки ти якийсь чудний, козаче, що кудись поспішаєш. І нащо б ото я турбував людей. Ліг би собі, спочив у холодочку. А на вечір я тебе б і перевіз!
Проте нічого не поробиш. Дідусь захитав головою, закліпав віями й погодився-таки. Григорій хутко зібрав усе своє збіжжя й сів у човен. Дідусь нап’явсь, одіпхнув човна від берега. Човен закрутився, і по тому легко пішов на середину.
— Звідки, козаче, мандруєш?
— А що таке?
— Та щось дивний ти дуже. Німець не німець, жид не жид, бурсак не бурсак, ну й на людину не схожий!
Сковорода посміхнувся.
— Так собі, мандрую світами.
— Що ж, може, діло яке маєш?
— Ні!
— То, мо’, по святих місцях ходив?
— І до цього не маю охоти.
— Диви ти! Ну, тоді чого ж ти блукав, коли твоя ласка?
— Так! Ходив по науку в чужі краї!
— Чи бач, яке діло!
І дідусь раптом змовк і став пильніше гребти.
Тим часом човен допливав на другий бік річки. Хвиля тихшала.
З правого берега перед очима замайорів Київ у своїй дивній красі.
З густих садів і гаїв визирали поодинокі будівлі. Палац графа Потоцького зорів над самою кручею високими шпилями, білими заломами.
А над усім містом на сонці золотіли хрести Софії[15], Лаври, Китаєвої пустині[16] й Видубецького[17].
"Це тихі затони,— думав Сковорода,— де серце людське, як бджілка, напивається ласки Божої. А в них живуть відгодовані, черстві серцем свині й хрюкають ще! О Господи, Господи! Як то буває, коли людина не знає своєї стежки!"
Підпливали до другого берега. В’їхали в затон. Вода була тиха й спокійно виблискувала свічадом. Тіні човна й постатей у ньому пухко лягали вглибінь. М’яко, засмоктуючи, хлюпало весло.
Було тихо й затишно, й ні про що неохота було ні думати, ані рухатись. А так, упірнути в глибінь думок і дрімливо дивитись у прозорі води.
— А скажи, будь ласка, коли ти вчений чоловік,— перервав задуму дідусь,— я от звірив небо, плаваючи отут на річці, та ніяк не візьму в тямок, чого воно ото так бува: одні зорі жовті, інші сині, червоні, а то є й білі. Одні собі спокійно світять, інші все тремтять, бризькають, наче куди поспішають. Що воно за штука така? Чого воно так буває?
Сковорода раптом прокинувся й заохотився розповідати.
— Чи бач, яка штука! А чого вони так блимають?
— А то, бачте, вони крутяться! Кожна зірка або крутиться круг себе, або навкруги якоїсь більшої зірки, так, як наша земля!
— Хіба наша земля теж крутиться?
— Аякже. І вона крутиться круг сонця.
— А чи в тебе, чоловіче, в голові не крутиться?
Сковорода здивовано поглянув. Але дідусь не вдоволено говорив далі.
— Та де ж таки видано, щоб земля крутилася навкруги сонця, як вона стоїть собі на місці, що й не зворухнеш її?
— Та то нам так здається, бо й ми разом із нею крутимось.
— Таке! Тільки, мабуть, не всі крутяться! Щось ти такого почав, козаче, що й не второпаєш, до чого воно.
Він замовк, важко перебираючи в думках.
— А в Бога ти віруєш? — раптом запитав він.
— А чому мені не вірити?
— Ну, мо’, й так! А то є серед вас такі, що не вірують.
— То дурні всякі, що думають, наче вони своїм курячим мізком усього дійдуть.
— Ну, може, й так. Я неписьменний чоловік, не скажу тобі нічого.
І дідусь замовк, стиха хлюпаючи веслом. На березі Сковорода вийшов, а дідусь поволі підплив у тінь під верби й там задрімав на човні.
(Продовження на наступній сторінці)