І полоскали землю. Білими шумами пінились і полоскали землю знову від ранку й до ранку.
Раз прискакали білі верхівці до Кравзе. Попросили напоїти коней, а самі зайшли до хати покурити, погрітись.
— Видно, вам жилось добре? — поспитав один.
— О, ja!! Jawohl!! Жилось добре,— сумно відповідав Вільгельм.
— А тепер?
— Тепер нічого нейт! Усьо било, нічого нейт!
— Революція?
— Революція.
Хтось смаковито вилаявсь.
— Нічого, дедушка, все це повернеться.
— Ні, не повернеться! Раз піднявся пожар, довго не потушиш!
— Заллємо кров'ю, а потушимо. Усю сволоч виріжемо!
— О, ні! Кров'ю не затушиш! Ще більш розпалиш!
— Ну, то побачимо!
Кинули цигарки, сплюнули. Махнули рукавичками:^
— Ну, скоро побачимось,— і задзвенькали острогами.
— Свистуни! І вони затушать. Вільгельм сердито плюнув.
XI
Йоган сідлав коня, прив'язував клунки.
— Куди ти, сину?
— Я йду до них.
— Куди?
— До білих.
— Що ти робиш, сину?
— Я далі не можу! Не можу терпіти!
— Наше діло працювати на землі!
— А коли землю одбирають? Коли працю руйнують різні пройдисвіти?!
— Тоді терпи. Хлібороб терпінням вивозить.
— Я не можу бути рабом.
— О, ja! Хто каже — рабом?
— Коли бій, треба всім іти битись. Нема чого чекати, хто кого переможе. Я йду.
— Куди ж ти?
— До білих.
— Таки до білих. Плохо твоє діло!
— Чому?
— Свистуни! По всьому — свистуни. Не для нас вони.
— Вони стоять за правду.
— Вони просто гуляють. Це їм до вподоби — от і гуляють. Йоган прощавсь. Мірта й Лизавета плакали. Вільгельм суворо похнюпив голову. Мірта довго проводжала.
По підгір'ю меншала пляма, покірно сунула в сиву далечінь. Щодалі ставала м'ячиком, крапкою. А пізніш змішалась з билинами.
Увечері горів тихий каганчик на вікні.
Мірта пряла. Лизавета плела панчохи й дрімала.
— От і тихо стало. Колись стільки шуму, мороки, а тепер сиди й слухай, як шумить степ. Добре бути пролетарем, бідняком,— говорив Вільгельм.— Головне — нема турбот.
З кухні чути було, як тупала в стайні коняка. Вільгельм думав:
"Завтра треба везти у вітряк жито самому. Але то нічого". XII
З Мюнхена знову надійшов лист. Стефан писав:
"Скільки часу пройшло, а я й досі не маю звістки від вас, мої любі. І це тривожить моє серце.
Я остаточно заплутався тут. Я все думаю, що то значить — чесність, гуманність, братолюбство і низка інших цяцьок, які людність вигадала, коли вони не мають ніякого грунту під собою. В ім'я братолюбства й справедливості криваві ріки стікають в землю, в ім'я справедливості люди пухнуть з голоду. Наука дійшла до спізнання дивних сил у природі і пускає це, щоб знищити люд.
Де ж тут правда у світі Божому?!
Я бачу, що все, що діється — не так, не так; і моє серце стискує глибока розпука.
Моє присвячення на службу Богові — це даремна офіра, Це — життя, викинуте на смітник.
І я думаю — навіщо я витратив кращі роки на науку?
Яку користь я можу принести людові? Кричати до Бога, коли він мовчить,— все одно, що бити у порожній чавун.
В ім'я його можна творити, він же буде мовчати.
Кому користь стане з того?!
Словом, любі мої, в моїм серці глибока розпука. І я вже не бачу порятунку від того і шляхів інших. І ні про віщо не думаю.
Чому ви не відповідаєте? Я хотів би дістати хоч кілька слів од Мірти. Мені здається, лист до вас, як тихий струмінь, що студить спеку, був би загоїв всі виразки.
Ваш Стефан"
Старий хитав головою.
— О, які то вже часи настали, коли й Стефан заплутавсь. Така голова — і заплутавсь.
— Це тому, тату, що в Німеччині стало важко жити,— тихо зауважила Мірта.
— О, ні! Ні! Не тому. Це тому, що світ збився з пантелику. Пішли пожежі, руйнування. Горить земля, горять наші степи!
— Нічого, тату! Хай горять. Викрешеться новий вогонь, нові степи простеляться!
— Це ти так, доню, говориш? — здивувався Вільгельм.
— Так я думаю,— тихо ^відповіла Мірта.
— Звідки це в тебе взялося?
— Так. Як пішов Гордій, я все зрозуміла.
— Що ж тут Гордій?
— Так. Він був споконвіку наймитом, працював на чужих, що за користь йому була жити?
— А їсти що буде? Як ти гадаєш? Але Мірта не слухала.
— А як повіяло волею, ожив він, випроставсь, став лицарем.
— Гордій? — обурено крикнув Вільгельм.— Твій Гордій харцизник, бандит, головоріз. Чого це ти так захищаєш його?
— Нічого. Я тільки так кажу. Відчув чоловік, як його тягне на волю, й пішов.
— І Йоган пішов. Але що з того? Доки не нап'ються крові, не втихомиряться. Все це нічого. Знаєш, скільки не ремонтуй старого плуга, а толку мало буде. Треба буде заново будувати все-все. І степи тоді стануть нові, і людей тоді на них нових треба. Ось що буде. Але як і куди воно піде — ніхто того не знає. А здуру й б'ються.
Старий засунув люльку в рота й знову в задумі плямкав.
XIII
Сухі билини в степу обкипіли кригою. Білий туман в первісній нестямі носився над байраками.
А з туманів глухо гупало — хтось курив товсту сигару.
І ось раптом крижаними степами проскакали білі верхівці. А ввечері глухо дударили товсті димарі на морі:
— Пу-у-у! Пу-у-у!
Обірвався перший день і спав кудись у калюжу.
А на другий день скакав верховець по дорозі. Прискакав до колонії, витер піт на лобі. Далі поскакав до Кравзе. Заскочив, погрів руки, кинув листа. І Йоган писав:
"Наші справи програні. Мене ви більш не побачите. Цими днями ми виїздимо зовсім звідси, за кордон, а куди саме, не знаю. Прощайте, не турбуйтесь. Не побивайтесь за господарством. Раз усе гине, що за клопіт про господарство? Цілую всіх".
Хмурився вечір. Лунко гупало з моря.
З металургійного заводу бадьоро обзивались робітники.
Плутались в ту пору у замерзлих коліях четверо стомлених коней. Гурт вояків підганяв. Не підганяв, а й сам плутався стомлено, похнюпивши голови.
Коли порівнялись з Кравзе, спинились, запалили цигарки.
— Папаша, коні є?
— Нема. Тільки одна.
— То нічого. Міняйсь, ребята!
— Аз чим же я зостанусь?
— З червоними, папаша!
— Іа?!
— Так, так. На розплід вам зоставляємо! Ха-ха-ха! Вояки запалили цигарки, цвіркнули крізь зуби й подалися.
— Значить, кінець? — тихо поспитав Вільгельм.
— Кінець! — щиро відповів вояк.
— Ну, то ще побачимо,— задирливо сказав другий, і сам усміхнувсь.
XIV
Дядюшки ходили в чорних кожухах з великими книжками під руками.
— Планова комісія!
Максим Стратон лагідно сокорів.
Підстриг бороду, причепуривсь. Чорні очиці по-святковому дивилися.
— Велике народне діло на скрижалях золотих буде записано— треба по-святковому чинити його!
Так колись, як ходили святити жита, з побожним настроем носив корогву.
— Степи наші споконвіку були, гражданін,— говорив він Вільгельмові Кравзе.— І люди тут споконвіку наші сиділи. Старі козаки їх споконвіку боронили тут. Наші чумаки утоптали їх. От тепер вони знову й повертаються до нас.
— То це ти прийшов одежу одбирати, щоб одягти свої степи?
— Не хвилюйтесь, гражданін. Все буде зроблено по закону.
— Бери, бери. Останні штани стягай.
— Не хвилюйтесь, гражданін. Ми й вам зоставимо. Всім по справедливості.
— Ну, іще що в тебе написано?
— Візьмемо: інвентар, повозку, трохи хліба.
— Хліба! А я з чим зостанусь? Мало чи восени забрали?
— Что ж ти хочеш, товарищ, сам жрать, а другім не дайош?—грубо пристав матрос.
— Не, не хочу, а нічого в мене не зостанеться.
— Нічого, ми помиримось. Все буде гаразд. Ходили, перевертали, накладали на підводи.
З кожною хвилиною щось визволялось насподі у Вільгельма.
Коли виїздила остання підвода, Вільгельм сміявсь.
— Щасти вам, Боже, що розгрузили! Ха-ха-ха-ха!
— Ну, що ж ми будем делать? — плаксивим сміхом поспитав у Мірти.
— Нічого. Будем працювати, як і всі.
— Як і всі. Потихеньку-полегеньку. Ха-ха-ха! Годі, старий, тягти лямку. "Тпру",— сказала коняка й стала... Ходімо до хати.
Увечері заснувалося небо сірими пухкими хмарами.
Легкі сніжинки в задумі сідали на плечі.
Мороком сірим укрився степ. Його ніби й не помітно було.
— А все ж, може, так і краще,— говорила Мірта.— Ніхто не кине ніякого докору. Скільки зможемо, випрацюємо; скільки треба, з'їмо.
— Може, й так,— загадково відповів Вільгельм.
А лягали в нетопленій хаті, кутались в зоставлені пуховики.
Весняні струмені зелені й прозорі. В них родиться нова думка, що ллється гарячими хвилями в повітрі.
(Продовження на наступній сторінці)