— А, підожди ж ти!
І коли Мірта зіскакувала з сіна, він, впіймавши, тиснув її.
Від неї пахло гостро сіном, і Гордій п'янів і гнався за Міртою наниз за річку. Мірта дзвінко сміялась.
Дзвенять луки в розпаленім повітрі. Білі плями сінокосів зливаються з струменями повітря.
Поволі сунулась гарба. Буркотіла, поскрипувала.
Гордій тяг за нею тьмяне почуття, клубковите, отруйно-солодке.
Вечір був темний, сухий, як стеблина сіна.
Мірта спала в клуні. В ній стояла душна теплінь і пашіла.
І думала:
"Коли б він був тут! Я б...
Я б розірвала своє серце й сказала: ось подивись, воно як спіла квітка на сонці, свіжа й пахуча. Пий і пий його!" Спала й відчувала.
Хтось близько-близько притиснувсь і пестить тіло. Сіном пахнуть жили. Ні, не сіном — прозоро-сонячними родами розливаються!
— Любий! Любий Стефане!
— Ні, це не Стефан. Це я.
— Хто ти?
— Хіба не впізнаєш?
— Ах, це ти, Гордію? Чого тобі?
— Мірто!
— Гордію, чого ти тут?
— Я так... тільки трошки...
— Ах, Гордію, не треба цього...
— Я тільки так, трошечки... Мірто, пожалій... Мірто! Мірто!
— Ай, зостав, Гордію! І не думай нічого! Це так сьогодні тільки пожартувала з тобою. Гордію, дурненький!
— Ганьблюєш мною! Не хочеш?
— Ну, що ти кажеш?!
— Пролетарій, наймит!
— Ах, ні, ні! Це я так. Зовсім не те.
— Я це добре знаю.
— Слухай, Гордію, я люблю іншого!
— Кого?
— Він далеко звідси. Дуже-дуже далеко.
— Я знаю!
— Нічого ти не знаєш. Іди краще спати.
Крізь плетінь поволі насував ранок. Свіжий, прозоро-роз-сипчастий. Родився новий день, так само дзвінкий і сонячний, але по-новому радісний.
VII
Вільгельм оглядав стоги на току.
— Хороший хліб у цьому році. Як золото!
Повне важке колосся визирало з-під привалених снопів.
— Але як мало! Як його мало! Хитав головою:
— Революція забрала! Прийшла: давай, Кравзе, хліба! Мусив давати. Але хліба нічого, хліба можна дати. Але землю? Нащо землю одбирати? Все одно нічого не вдіють з нею. Все одно прийдуть і скажуть: бери, Вільгельме, свою землю! Дай нам краще хліба. Земля мусить мати свого майстра. Ех-хе-хе! А де я візьму всім вам хліба?
Вільгельм хвилювавсь.
Увечері тихо говорив Йоганові:
— Ти, Йогане, у мене один. І все тобі господарство зостанеться. І земля, й худоба. Коли можеш боронити — не здавайся, бо чернь піднялась. Чернь! О, то дуже страшна штука! Вона прийде, й розтопче все в тебе, й сама не скуштує. Вона звалить, зруйнує працю розумну.
— Або господарство ціле буде, тату, або й нас не стане в живих.
— А мені більше нічого не треба, Йогане. Я тільки хочу помиритись із степом, або ні — порозмовляти, порозумітись. Так-то, Йогане! Міркуй сам, як краще. Я вже більше нічого не можу дати.
Пасма чуба тріпотіли під подихом вітру. Похиливши голову, Вільгельм ішов у степ.
Навколо розкидались сірі стерні, прибиті пилом. Сірі цілини жмурились од спеки.
Лише де-не-де білі гречки по-святковому оперезували обрій.
А далечінь пішла, хвиляста, безкрая — в один бік до моря, в другий — до далекої крем'яної гори Темрюка.
Вночі все спало солодким сном — і важко гупали в саду яблука.
VIII
Небо впало над самісінькі могили й смоктало важкі чорні ріллі. Смоктало й смоктало ледачими неповорухними туманами.
По дорозі гойдались сухі дерева й скаржились про минулі сонячні сни. Коли надійдуть вони знову?
Раз нагромадились хмари, густіли, совали по небу. І разом зморщились — і тріснули. Пішли зливи й блискавиці.
Різали небо на окрайці — і тоді в осяянні променів купчились великі громади на обріях.
Хтось розмахував шаблюкою й кричав:
— Крові! Дайте крові! Кров'яного потопу! Хтось стогнав у благанні:
— Дайте свіжого повітря!
А з ранку до вечора гупало. Наче хтось набирав чували каміння й пускав їх з гір.
Котились вони й тріскались один об один.
Хтось говорив, що йде справжня червона революція.
Але хто бачив її у степу?
Раз залопотів кулемет уранці, наче хотів сказати:
"З добрим ранком, панове фермери!" А опівдні прискакали зморені верхівці. Голосно тпрукали на коні, хутко зіскакували. Були червоні, розпітнілі й брудні.
— Папаша! Води можна напитись?
— О, ja, ja! Води можна.
— Може, й хлібця даси?
— І хлібця можна.
— Гаряченького хотілось би посьорбати.
— Лізбет, дай їм борщу! Вони поспіхом ковтали страву.
— Хто ви будете такі?
— Ніколи, папаша, потім розкажем!
— Ми з смолоскипами прийшли сюди, папаша!
— Запалили степи з усіх кінців. Хай горять!
— Ха-ха-ха!
— О, ja, jawohl! Степ горить і тріскається з усіх кінців. Що то буде?
— Весілля велике, всенародне!
— Ха-ха-ха-ха!
Хтось звернувся до Мірти:
— Ходімо з нами, красавиця, погуляти!
— За сестрицю будеш!
— Жалібницю!
Хтось подав соромну думку, і всі голосно зареготали. І поскакали в зелені тумани, де завзяті мужики котили каміння з гір.
IX
Степ горів з усіх кінців. У вечірню пору, як закутається довгими кінцями хустки обрій — вставали копиці вогню в різних кінцях степу.
Небо тоді насмалювалось до червоного, тріскучі іскри розлітались по землі й танцювали довгі язикаті хвости полум'я.
В один вечір запалала велика економія фон Дітмара.
В світлі полум'я скакали якісь довгі, покручені тіні, гоготіли, підкидали вогню, щось били.
І раптом почувся довжелезний крик юрби.
Тоді впали товсті стіни великого будинку. Ржали коні, ревла худоба, мекали вівці. І довго-довго кричав паровик, наче до порятунку. Тоді й він стих.
Зажурливий ранок сірими дощами умивав розмоклу землю, брудні руїни.
— Хто спалив оселі фон Дітмара?
— Хто розвалив усе господарство?
— Осіння ніч!
— Нарід!
— Революція!
— Ха-ха-ха! Революція!
— Ха-ха-ха! Держи коня довгогривого, як пуститься по степах!
Вітри студять гриву!
Дощі кучері розчісують!
І дрімали давні мовчазні могили.
Хтось прокричав надворі. А коли прокинувся Вільгельм — бачив: надворі ясно. Тільки тінь од комори гострою шапкою впала на вікна.
— О, а! Йогане! Йогане! І тоді схопив шапку.
На подвір'ї на дроті бігав зляканий собака. Коні танцювали в саду. Горіли скирти, клуня.
Небо вкрило червоними шатами землю. Присідало, пекло й сушило вогнем ріллі.
І ті ж самі тіні танцювали, прискали на полум'я й гоготіли.
Вранці зостались дві старенькі коняки та тільна корова й бузівок. Ще пізніше на городі знайшли свиню з присмаленим хвостом.
Ніхто нічого в домі не говорив.
Лише Вільгельм ходив, розмахуючи руками, та приговорював стиха:
— О степ! Ой мій степ! Нащо ти скарав мене старого? Що тобі заподіяв я?
Увечері Лизавета, стогнучи, говорила:
— Сьогодні липи снились уві сні. Так тихо шелестіли. Я все думаю, коли ми з тобою поїдемо туди? На чистій лавочці сидіти й дрімати... Ай, Господи, Господи! Чи то ж доведеться? Все це тільки сон — і степ, і діти, й господарство.
— Липи! — сердито обзивався Вільгельм.— Які тобі липи, коли ми стали старцями!
— Все це тільки сон!
— Ну, то й спи краще!
Хтось тихенько по суточках, попід стріхами прошепотів у степах:
— Червоні тікають.
Тої ночі Гордій одв'язав великого вороного коня з лисиною на лобі в чужій стайні.
Осідлав його, легенько сів і з тихою, лагідною усмішкою пустився в темінь степів.
Було хмарно, але хмари розривались на клоччя, ковтуни, клубки.
Перед очима горіла одна червона волохата зірка. Гордій тихо говорив:
— Сьогодні наше свято! Держіться, братця, кріпко! І тиснув приязно коня.
Одну хвилину згадав за Мірту. Щось боляче стиснуло серце.
Але хутко на вустах встала та ж сама лагідна усмішка.
— Сьогодні наше свято — червоне свято осені!
— Хай живуть Гордій з усіх кінців світу!
На ранок мусив бути легенький мороз.
X
Білі марева з моря довго дудали в димарі. Все чекали відповіді.
Але ніхто їх не кликав.
Тоді білі марева почали гупати важкими бовтами — глушили рибу.
І ніхто їм не відповідав, лише люди стали ховатись у глибінь землі.
Білі марева вилізли з моря, стали й сказали: "Рідна, свята земле!"
Довгі, хмурі простори слались навкруги.
Сірі степи й стерні, мовчазні оселі...
Білі марева крутили вуса, силились радіти.
"Радій, земле! Радійте, люди! Прийшли визволяти!"
Степи хмурились. Один раз лише сказали:
"Ну, що ж, гуляйте, коли ваша охота".
Свистіли об стеблини вітри, у вітрах — нагайки. І знову тікали люди, й знову горіли старі ожереди десь далеко, по людських селах.
Цього разу запустили дощі надовго, довго.
(Продовження на наступній сторінці)