А тепер ще розпочалась революція. Хто радіє, люди нещирі, властолюбці. Всі ж ми мусимо з глибоким смутком прийняти її, як нову кару, що впала на наші плечі.
Мусимо, брати мої, твердо зберегти в душі своїй заповіді Божі, щоб не загинути в цьому бурхливому морі. І це треба прийняти, як неминучий іспит, і стійко прямувати до життя, до очищення від гріхів людності. Шляхи Божі йому одному відомі.
Так говорив пастор. І хоч служба була радісна й урочиста, все ж у всіх зосталася тривожна гуща на серці.
По дорозі з кірхи тяглися двома рядами густі розрослі липи, певне, посаджені ще піонерами на спомин про далеку батьківщину.
Було приємно йти в тінях лип по чистих споришевих стежечках і думати, і думати сонячну думу степів.
Мірта силкувалась собі з'ясувати й не знала, чому вона німкеня.
Навколо розперезались в блакитній млі зоряні степи, вбирали сонце й важко дмухали.
Мірта знала одне — вона квітка степів.
Завтра викупається в ставку, присне бризками в сонце й засміється.
І тоді знову розкриють обійми степи і в них легко розтане остання тривога.
Вільгельм ходив по ланах. Перший лан — золоті пшениці. Другий — стрункі, вже пахучі жита. А там далі над яром пішла ярина.
Коли б хто знав, що то є: запустити душу у пухкі землі, а тоді стежити, як розпускається вона в тоненькі стеблини та листочки.
І прислухатись, що вона скаже в тихім подиху вітру, в пісні жайворонка, що цілий день вищебечує в золотих струнах сонця.
— Коли б хто знав, як можна любити землю, куди поклав на зріст свою душу!..
— Але чому степи ллються маревами і не скажуть останньої правди за себе!
Межею йшли грецькі землі. Бронзовий гостроносий грек в шкуратяних постолах сидів на пригоркові й курив люльку.
— Ти що? Дивишся на хліб? Вільгельм привітався.
— Ой, гай-гай! Недовго будеш тішитись!
— Чого так?
— Революція! Революція йде — віхтями палахкотить!
— Нехай палахкотить! Колись потухне.
— Що, боїшся? Нічого! Нічого! Одберуть усе! Ха-ха-ха! Прийдуть до двору й скажуть: давай, Кравзе, все, що нажив. Що ти скажеш?
— А в тебе хіба не заберуть?
— А що в мене брати? Хіба чужі хвости? Нам не страшно! Вільгельм стояв і дивився на табуни худоби. За ними дlt;*сь
далеко-далеко мріяли смуги лісів другої колонії.
Хто ж уквітчав тебе лісами, як не ми, далекі приблудники?
З півдня вставало сиве марево моря.
Тихий подих солоного вітру лагідно студив обличчя.
— Над полудень привезли листа з міста.
Лист хтось передав із Німеччини, з Мюнхена, від далекого родича, юнака Стефана. Стефан писав:
"Мої любі, дорогі! Я тепер в Мюнхені, на богословськім факультеті. Наука моя посувається з великим успіхом. В цьому році кінчаю й тоді не знаю, що далі робити. Мої професори кличуть мене зостатися при університеті — я ж не знаю, що буду робити.
Я з тривогою чекаю від вас звістки. Що з вами діється? З газет раз довідався, що всі колонії висилають до Сибіру. Я все бідкуюсь: невже й вам випала ця доля?
Боже мій, що діється! Коли я хочу вдуматись в сучасність — моє серце холоне від жаху. Люди потоптали все, що було святого в них. Куди поділись братолюбство, справедливість, християнство?!
Від усього цього я в глибокій нестямі. Далі я не можу бачити того лихоліття, що терпить наш народ. Коли це все скінчиться?!
Я б хотів зараз вирватись відсіль і прибути до вас. Я не знаю чому, але моя душа подвоїлась. Одна частина покірно зносить усе, що й моя батьківщина,— друга рветься до вас, туди, в степи, в мої рідні степи. Лягти б горілиць на сонці й дивитись, як замріяно стелеться далечінь. І не рухатись, і ні об чім не думати, не знати, що діється в світі.
Любі мої! Я без кінця ваш, і мої думки щоразу рвуться туди, на українські степи, до тихого маленького моря.
Не забувайте мене й знайте, що я навіки ваш.
Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти від мене поцілунку.
Хай вона не забуває нашого дитинства: то були найкращі часи в моїм житті.
Ваш Стефан.
Вільгельм, читаючи листа, розплакався.
— О, ja! Jawohl![3] !Він не забуде нас. Стефан не забуде.
— Мюнхен нехороший город. Я не люблю його,— говорила Лизавета.
— О, ja! Стефан далеко піде. З нього буде пастор.
— Ні, він же не хоче, тату,— поправила Мірта.
— Ну, тоді професор. Стефан Кравзе професор! Кравзи ще покажуть себе.
— Але ж війна тепер. Його можуть забрати,— говорила Мірта.
Та Вільгельм не слухав її.
— Це було давно,— говорив він далі,— коли він, ще маленький хлопчик, з ціпочком у руках, сирота, одинокий, зібрався до Німеччини. "Куди ти йдеш?" —"В Німеччину".— "Чого?" —"Хочу науки дістати".—"Як же ти підеш, коли в тебе нема нічого?" Він тільки засміявсь і помахав головою. Тоді попрощавсь і пішов... Ну, я таки щороку надсилав йому грошей. Все ж хоч далека, а рідня.
Вільгельм замріяно кудись дивився й говорив:
— А ти, Мірто, пригадуєш, як ви, обидва маленькі, бігали в степу, в саду, у мене яблука обривали? Скільки мені було шкоди з вами!
Мірта розсміялась:
— Мабуть, він уже забув за це.
— О, ні, ні!—заперечив Вільгельм.— Він це добре пам'ятає. А хотів би я бачити його. Який він з себе? Мабуть, стрункий, шляхетний...
— Яка шляхетність, тату,— обізвався Йоган,— коли там усі сидять на горохвяній юшці.
— О, ні, Стефан піде далеко!.. Він далеко піде! Вільгельм замовк. Сидів і про щось глибоко думав.
IV
Увечері густа теплінь кутала землю.
А в ставок спадали зорі рясним розірваним намистом — і там одривалися від них червоні вогненні сльози.
Мірта сиділа на корявім пеньку, над самою водою, й слухала.
Зі степу вставали хвилі темряви й котились на долину. Десь палахкотіла тепла тиха ватра, над нею ворочались тіні.
Від ватри падала тінь у ставок золотою пожмаканою стрічкою.
— Що, як стрічка розірветься і впаде один кінець кудись у безодню?
Мірта тиснула листа до грудей і з глибоким тремтінням у серці питала: невже це може статись? Що вона може понести тому химерному мандрівному юнакові?
Золотою ниткою зіткалися шляхи й пішли в безвість, в сині степи.
— Що, як хто проїде ними і зоставить глибокі борозни? "Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти
від мене поцілунок". .
— А в жагучій таємній пристрасті остудити спекою його душу. І самій розтанути в тих поцілунках...
Уранці починався сонячний день. Дзвінкий, як золотий диск, як золоті струни, напнуті над долиною.
Мірта в білому фартусі, в старенькім брилі поволі йшла під гору, на баштан.
За плечима сапка, в руках біла хустка з їжею й водою.
Дорога йшла вузенькою стежкою. По ній п'явся високий деревій, кущі буркуну й поодинокі купки кульбаби.
Десь за придолинком манячів маленький возик, то зникав, то знову вставав на обрії.
Мірта думала: піти з ним! Взятись за руки і йти степом в мереживо далечини. Все йти і йти...
— То байдуже, що степ згорить. На хресті, на золотім хресті, сплетенім зі спілої пшениці, згоріти разом із степом.
То байдуже...
Поволі тюпала сапка суху землю.
А перед очима стоїть хрест, що світить на сонці.
— Як яскраво він горить!
V
Кілька дядьків в сірих піджачках міряли землю. Йоган сердито розмахував руками.
— Куди ти лізеш? Що ти міряєш?! —кричав Йоган.
— Гражданін, гражданін, не хвилюйтесь, будь ласка! — лагідно сокорів дядько.
— Я тебе питаю — твоя земля ?! — насідав Йоган.
— Земля обчеська. Народня!
— Ти її купував, чи що? Ти її заробив?
— То нічого. Раз такий закон, щоб землю міряти... Значить, нада!
— По якому праву?!
— Закон такий, гражданін, вийшов, щоб, значить, усі землі поміряти.
— І поділити!
— То йди свою й міряй!
— А це твоя, чи що? — вискочив наперед червоний чолов'яга.— Ти хто такий тут? Що, твій нарід придбав цю землю? Брешеш! Блюдолизи царські! Годі вже панувати!
— Йди в свою Німеччину, там і купуй.
— Та ні, ти скажи, хто тобі дав право порядкувати моєю землею?!
— Закон такий вийшов. Не хвилюйтесь, гражданін! Йоган кричав, плювався, розмахував руками. Дядьки поволі з захопленням міряли землю.
VI
Сіно було свіже, зелене й пахуче.
Тисяча тисяч тонів зливались в один струмінь і входили в легені холодно-лоскотним подихом.
Гострі спиці сонця залазили в саму глибінь копиць і піднімали звідти щонайгостріші пахощі.
— Впивайся, земле! Радій власним пахтінням!
Тіло теж розпікалось, теж пахтіло; найтемніші почування вставали зісподу й хвилювали серце.
А десь подалі жалібно дзвеніла коса й співали сінокоси.
Гордій накладав на гарби великими оберемками. Вгорі червоніла яскравою хусткою Мірта. Бачив Гордій червоні кінці хустки, що тріпотіли в повітрі, червоне, сміхом залляте обличчя й пахучі м'які ноги.
— Ну, хутчій, хутчій!
— Чого тобі? — сердито обзивався Гордій.
— А ось на! — І Мірта кидала жмені сіна.
(Продовження на наступній сторінці)