Лук'ян Васильович скривився, слухаючи таку макабру, й здолав своє обридження вимушеною посмішкою.
"Вони вже приходили до нас, ґаздо, – сказав. – А кінця світу, як бачимо, нема".
"Це ви про кого?"
"Таж про большевиків…"
"Гріх маєте, пане вчителю! – заярився отаман. – Большевики – то були найсправедливіші люди, які коли-небудь панували на цій землі!"
"Чим вони вам аж так догодили?" – примружився Лук'ян.
"А за них можна було красти! Скільки влізе… І ніхто нікого за те не карав".
"Хіба до большевиків ви не вправлялися в злодійстві?"
"Як – ні? – повеселів Мурґа, згадавши добрі часи. – Але скільки то труду мусили наші люди вкладати в цей промисел – не то що за совєтів!.. Мій дідо був отаманом конокрадів – висока ранга! То ж оповідав… Поки вислідиш, де випасають коней на буковинських або ланчицьких полонинах, поки дочекаєшся того менту, коли пастухи поснуть біля ватри, а ти вкоськаєш коня, щоб він пішов тобі до рук… А потім утікай верхи від погоні й перемагай у собі страх, від якого сорочка до спини прилипає – бо як ти лише один раз злякався, то страх більше тебе не відпустить, і ти пропав… Пропав, бо пастухи за викрадених коней катрупили на місці, а коли раз перебореш ману переляку, то щасливо перейдеш найдикішими пущами і не зблудиш…"
Андрушко Мурґа геть розохотився до балачки й захоплено розповідав…
"Ну, а до Сигету на ярмарок далеко, а ще треба обминути сторожові чардаки, де залягали гірські стрільці, які виловлювали опришків, – вони й конокрадів ловили, й тоді нам або в катушу на вічну неволю, або – відкупитися. А чим відкупишся, коли в Сигеті платиш аж по п'ятдесят ґрейцарів від сідла, а щось і їсти мусиш, поки перейдеш з табуном крадених коней через Дземброню, Лучів і допадеш нарешті до Сухої Сигли – першого угорського села. А там уже свої…"
"І як ви від смоляків відкуповувалися?" – ловив Лук'ян нитку потрібної йому розмови.
"Та по-різному… Давали деколи й гроші. Але частіше стрільці відпускали за послугу".
"Які ж то послуги чинили їм конокради?" – наступав Лук'ян Васильович, затаївши подих.
"Ге, найлегше було, коли отаман конокрадів знав, де ховаються опришки, й міг показати смолякам до них дорогу…"
Лук'ян аж підвівся з лавиці й руку протягнув до теребізького отамана, збоявшись, що той обірве свою розповідь. Та Андрушко провадив далі.
"Розповів якось мені дід одну пригоду… А сталося так, що він і його хлопці не тільки відкупилися у смоляків послугою, яка була їм знадібна, а ще й жменю гульденів від них отримали… Невеликий на той раз табун з шістьох відгодованих коней запровадив отаман у глибокий ізвор. Тут, над річкою Дзембронею, наші перепочивали та все сторожко поглядали в бік Чорної гори. А вона потала в дрімучому борі, крізь який, поміж буреломами, прокрадався путівець до печери Довбуша. В ній, знали конокради, з правіку переховувались опришки. А в той час, після кутського погрому, запосів печеру Драгирук.
То й побоювалися наші нападу ватажка: опришкам для виправи або для втечі завжди спотреблювались коні… Та небезпека зачаїлася з іншого боку: на урочищі Стружень, над самим спуском в ізвор, заховався в заросляку сторожовий чардак з десятком стрільців – збойників вистежували… "Ми й незчулися, – пригадував дід, – як нас обступили смоляки – і вже кайданки на наших руках, і вже коні зазубелені, а я прошу капітана: відпустіть нас, ми в боргу не залишимося… І повів я стрільців тільки мені відомими манівцями до печери, й коли почався бій, офіцер вигріб з кишені жменю золотих гульденів і з ними відпустив мене. Я, з утіхи одурілий, скотився в ізвор над Дзембронею, миттю спорядили ми коней і вихопилися на лісову дорогу, що тягнулася до угорської границі. А на Чорній горі курився дим і тріскотіли постріли…"
"Тяжкий гріх узяв на себе ваш дід, – сказав Лук'ян Васильович, вислухавши теребізького отамана. – За півроку після тієї зради Миколу Драгирука повісили на коломийському майдані… Вас не мучить сумління за дві жертви, які взяв на свою душу ваш дід: останнього ватажка опришків і невинно убієнного його брата Ілька?"
"Що за дурниці блеєте, ласкавий пане! – пирхнув Мурґа, й жовті райдужки хижо вилущилися з-під вузьких повік. – Таж за такий богоугодний вчинок мало б зійти на нас Господнє благословення!"
"Але ж не зійшло: живете, як і жили, в бруді з вошами і тарганами!" – бридливо проказав Лук'ян.
"А нам і так добре, – закусив Мурґа цибуха, з ненавистю глянувши на гостя. – Гей, а чи ж то ви всі тутешні гуцули вже такі чисті та вимиті? І нема у вас шахраїв, злодіїв, зрадників – чисті тобі янголи небесні!"
"Є, вуйку Андрушку, є… Кожний народ має своє сміття. Але й боремося ми за чистоту й свободу. А для чого ви живете – тільки щоб пакостити людям, з якими ви поруч – на їхній землі перебуваєте?"
"Та ми вас, чистоплюїв, і нині готові давити, мов бліх, ми й до бандерівських схронів показували дорогу червонорубашникам, та й закарпатських січовиків тлумили на Красному полі біля Хуста! – аж захлинався від люті Мурґа. – Самостійна Україна! Незалежна!.. Але ми ще таки дочекаємося, коли ви поперегризаєте одні одним горла, і най би прийшли тоді сюди мадяри, поляки, москалі, чехи – тільки б вас позбутися з цієї землі!"
"За що ви так нас ненавидите?" – вже спокійно спитав Лук'ян Васильович.
"Зарозумілі ви, гордовиті, зверхні – нібито Господь вам одним заповів бути ґаздами на Гуцульщині!"
"Але ж так і є… А ви – злодійське гаддя, загніздилися серед нас – і кусаєтесь, вбиваєте, продаєте, крадете…"
"То наше ремесло: красти теж треба вміти, а ви й до цього не здатні. Та що там говорити – ми інші. Ви тільки вслухайтеся в наші прізвища – таких у вас ніде немає: Нусери, Джемиги, Мурґи, Шуфричі, Швенди, Шурми, Фазектоші… Не ви, а ми – відвічне гірське плем'я, ми розселилися по всіх Карпатах, коли про вас ще й чутки не було. Й у вашу владу попроникали наші руснаки, й розтрепошать вони прокляту Україну. Побачите!"
Розділ чотирнадцятий
Люта Михалкова погроза полетіла вслід за Оленкою, й дівчина прожогом утікала від неї, щоб залишити її серед курних теребізьких халуп; за кладкою на Черемоші чорні слова курокрада втратили силу й зниділи перед розсипом чепурних явірницьких хат, немовби присоромились на вид ґаздівського достатку.
Так думала Оленка, наближаючись до Федориної ґражди під Думською горою, хоч насправді Михалко сам вгасив у собі зло, яке мало б виповнювати їддю його прокльони, аж поки вони не займуться жаревом над обійстям кривдника Йосипа Шумея в Зеленій: лють Михалкова згасла, як тільки Оленка зникла за порогом, залишивши в брудній кучі Джемиги свій світлий образ, що вмить наклався на білий силует легкокрилого ангела, який на закіптюженій іконі під мисником схилився до ясел, де лежало в сповиточку новонароджене дитятко.
І вже не міг Михалко відвести від ангела погляду, ніби хотів увібрати в себе його чистоту, щоб викупати в ній протруєну злобою душу. Він ураз відчув, як відвічна ненависть виморила його до споду, й сам не міг утямити, чому вона так черство запеклася в серці, чому те серце, немов капшук з ядухою, готове тріснути й розбризкати отруту по невинних, і скільки літ, з якого діда-прадіда вливалася та їдь по краплі, аж доки переповнила капшук ущерть й вилилася врешті знавіснілими словами на зеленчуцьких парубків серед плацу зруйнованої обсерваторії на Попі Івані.
Чим вони йому завинили? Може, тим, що були маєтні й ходили в пишній вбері, а він у руб'ї й виверненому назверх вовною кептарі, немов ведмідь, що виліз під весну з барлога; що були горді й гонорилися своїм опришківським родом; що сповідували пам'ять про безстрашних розбійників, які чинили колись велике зло, проте гидували лабзюками й курокрадами; а може, тим, що Михалкова неня Калина привела від леґіня на світ красуню Федору, а його в своєму лоні не зуміла олюднити від джемигівської мерзоти, й пішов він поміж люди, схожий на рідного неня – Івана-спузаря, арідника й донощика? Й ніколи ні неньо, ні син не промовили до людей доброго слова, й пошанівку ні від кого не мали теребізькі злодії, й ніхто з них ніколи до церкви не ходив і свічки не тримав у руці перед престолом. Чому ж так сталося?
Але ж бо мусила-таки Калина влити у свою дитину хоча б краплю чистої крові, а, видно, влила, бо чому враз обізвалася в Михалкові жадоба залишити в брудній халупі образ світлої дівчини й помістити його на божниці в парсуні ангела, чому йому раптом забаглося чистоти?.. Й та ненависть, що пойняла його на вершині Попа Івана, коли в сумерку зблиснула мосянжовою головкою опришківська бартка в руці Йосипа Шумея, і той зблиск спонукав Михалка витиснути зі свого горла сповнені люті слова "Злодії йдуть!", за які він мало що не поплатився життям, – чому тепер та ненависть пригасла, а опришківський келеп й далі світиться в пам'яті чистим полиском, чому Михалко зненацька подумав, що й сам якоюсь крихтою своєї сутності належить до тих людей, які мають право носити опришківську зброю?
(Продовження на наступній сторінці)