На трикутнику між цими вулицями й ратушею стоять укопані два стовпи з перекладиною і звислою на ній петлею; майдан ще порожній, тільки осінній вітер перегортає на ньому опале з яворів, що заслоняють з двох боків шибеницю, жовте листя; ціпаки обступили площу й стримують натовп людей, які нахлинули з Печеніжина, Вербіжа й Воскресінець дивитися на страту останнього ватажка опришків Миколу Шумея-Драгирука. Й спокійно походжає біля плахти кат у червоному каптурі, милуючись крізь вирізані очниці золотим шумовинням, що шурхотить під ногами погожого осіннього дня.
Ще для видовиська не настала пора. Оленка стоїть серед натовпу, і страшно їй, вона б рада втекти й не бачити того жаху, який запанує за мить на майдані, та втікати нема куди – усім світом заволодів страх…
Ось обступають Чорну гору гірські стрільці-смоляки, конокрад у виверненому кожусі запроваджує їх у потаємну лазівку, звідки можна допасти до входу в Довбушеву печеру, – і вже пролунали перші постріли, то відстрілюються з печери леґіні, а смоляки носять оберемками хмиз й запалюють його перед норою: задихаються в диму опришки, вискакують з печери, й деякі гинуть від куль, та врешті виходить і ступає на камінь, що зветься Довбушевим кріслом, ватажок Микола Шумей-Драгирук і волає до своїх хлопців, щоб швидше зникали в бескеттях – а я їх тут затримаю, не ви – я їм потрібен; ватажок вистрілює останні набої з пістоля й спирається на бартку, ніби гостей зустрічає; то вже, видно, така моя доля, – каже він до смоляків, – що втікати мені нікуди й нічим оборонятися, беріть мене, тільки топір залишіть, нікому ним голови вже не розчереплю, це мене не врятує, а як хочете живим узяти, то тільки з барткою – нема без неї опришка!
Й погоджуються смоляки, схоплюють ватажка і знущаються над ним, як тільки вміють – б'ють кольбами карабінів по голові, по спині, а Шумей тільки всміхається й спокійно ступає стежкою попереду стрільців, спираючись на топірець, ніби йде на празник у Красноїлля, хоч ведуть його до страшної устєріцької катуші.
А в Устєріках – не допити, а катування, безперервні побої, немовби зайди заповзялись зігнати свою злість на всю історію опришківства, бо усвідомлюють, що більше такої нагоди, може, й не матимуть, це ж, напевно, вже останній збойник; і витримує Микола кару за всіх, хто опришкував до нього й нині ще не покинув розбійницького ремесла, – немов Ісус на хресті за все людство… А потім кладуть ватажка із скованими ногами на фіру й везуть до Коломиї, а він лежить горілиць між возовими драбинами й наспівує востаннє "як сніги упадуть, головой наложим, не будем співати вже тут" – і пригортає до грудей мосянжовий келеп, немов любаску…
До ратушевого подвір'я, аж до самого його краю, де бовваніє залізна затула, що заступила моторошне підземелля, проклався поміж людьми оточений ціпаками з двох боків довгий коридор; в напруженому очікуванні його прострілюють сотні пар очей; Оленка теж у тривозі жде, коли відчиняться нарозтвір масивні обаполи брами, й у підчеревині ратушевої вежі зазяє чорна нора тюрми, набитої державними злочинцями, й вийде з неї тільки один.
Який же то він – той останній опришківський ватажок, котрий не захотів скласти зброї, хоч Довбушеві часи давно проминули, а нові, повстанські, ще не настали; який же на вигляд відчайдушний збойник, що то замінив спокійне життя на поневіряння в печерах, став на безнадійну прю з могутньою державою, прийняв на себе ганебне прозвисько – "злодій", і все те лише для того, щоб хвильку бути вільним, і за ту блискавичну мить свободи покладе він сьогодні без каяття голову на плаху, бо "краще раз злетіти соколом до неба, ніж весь вік прожити в ярмі"; гей, та чи замугичеться йому на пласі ця розпачливо-безнадійна пісня, якою він продихав усе своє коротке збойницьке життя?
Й брязнуло враз залізо, чорна паща тюремної нори створилася, й з її горлянки виходить, спираючись на бартку, ставний леґінь у цюндравому байбараку, простоволосий, русявий, а чи то посивілий, чисто поголений – приготований до смерті. Він розправляє зсутулені плечі, зводить угору руки й браво помахує барткою, ніби наготовився з ходу пуститися в "аркан", та не дзвеніли нині цимбали до танцю, тільки торохтіли біля шибениці барабани, звідомляючи люд, що починається розправа.
Ватажок опускає руки й, підштовхуваний конвойними, ступає поволі вузьким коридором між роззявами, юрба реве й пливе за опришком, заповнюючи майдан, Шумей підносить до очей загнуту калачиком головку бартки, пестить її поглядом, погладжує долонею, прощаючись з вірною подругою; ватажок наближається до Оленки, яка протиснулася крізь натовп до передньої шереги; дівчина приглянулася до бартки й затамувала з дива подих, вмить упізнавши її – ту саму, яка висить у неї вдома, – з надламаним топорищем, почеплена на фрамузі припічка: на засніченій поверхні головки уздріла солярні кружальця, парсуни Чорнобога й Білобога й насічки нерозгаданих рунічних письмен.
З острахом підвела очі на опришка й упізнала теж і його, бо інший чоловічий образ жив у її пам'яті; мав леґінь риси Данилового обличчя – був він достоту такий, як той хлопець, з яким під ліжником у полонинському гуртожитку цілувалася уві сні; Оленка зойкнула й руку до ватажка протягнула, та він ковзнув по ній холодним поглядом, не впізнаючи, бо, видно, образ іншої жінки заполонював його пам'ять; погляд опришка був гордовитий і крижаний, він ненавидів людей, що зійшлися на страту і так байдуже й спокійно дивляться на нього, ніби супроводжують князя, що не на плаху йде, а свататись до любки; скільки ж то вас тут, людоньки, та стільки, як у борі на дуборі зеленого листя, а круків жменька, і не зосталось би від них ні диму, ні нитки, якби ви кинулись мене визволяти; але то вже не громада, а отара, Данилку, – прошепотіла Оленка, та опришок її не чув, – ці люди були громадою, коли ви в горах кулі виливали, кремені до рушниць і пістолів припасовували, порох сушили, топірці гострили, та вас уже немає, і їх теж не буде – тих людей, що харч вам носили, на ніч приймали й синів своїх до вас посилали, стали вони без опришків бидлом, й залишилася в них тільки гріховна цікавість до вашої смерті; брат брата зраджує, – мовчки говорив до Оленки опришок з обличчям Данила, – мене ж мій брат продав; не вір, леґіню, не вір, – проказала крізь сльози Оленка, – не брат тебе продав, а теребізькі конокради, я знаю їх, вони страшні – то люди без душ, замість сердець у них збита повсть; о, якби мені топір, топір та кована бляшка!; але ж у тебе в руках вічна опришківська бартка!; якби-то ще вільних рук до неї!..
Ватажок пройшов повз Оленку, не глянувши, він когось вишукував у першій шерезі людей, і врешті степліли його очі, впало з них тепло на голівки двох хлопчиків – один височенький, а другий менший, – які неблимно пазили за опришком, і коли батьківське тепло зігріло їх, хлоп'ята, немов вивірки, прошилися крізь натовп і вмить опинилися навпроти двох кленів, що струшували золоте листя на поміст; стояли вони там, міцно тримаючись за руки, й з острахом дивилися на ката, який походжав біля шибениці, блимаючи байдужими очима крізь прорізи в каптурі; Оленка протиснулася поміж людьми за хлопцями, здогадавшись, хто вони, й стала біля них: коли звершиться кара, треба буде пригорнути їх і потішити; спущена з перекладини петля погойдувалася на вітрі, немовби намацувала жертву, щоб зашморгнути; бубністи били в барабани, сповіщаючи світ про початок розправи; ватажок упевнено ступив на поміст і, спершись на бартку, спокійно слухав, як аудитор карного суду, розгорнувши пергаментний сувій, почав зачитувати вирок.
Й коли над майданом пролунали зловісні слова: "Злодія засудити до смертної кари через повішення", й кат підсунув під шибеницю стілець, Оленку осяяла рятівна думка: вона скрикнула: "Не ступай, Данилку!", зірвала із своєї шиї шовкову хустину, кинула її на поміст і вигукнула:
"Він мій! Я згодна стати його жоною!"
Та вмить збагнула дівчина, що давно вже настали інші часи, і з кримінальних кодексів назавше зникла стаття, яка дозволяла дівчатам у подібний спосіб рятувати засуджених на смерть чоловіків; її голосу ніхто не почув, кат відкинув ногою хустину з помосту, взяв за лікоть ватажка й підвів його до стільця; він відбирав у засудженого бартку й починав в'язати йому руки; опришок відштовхнув ката: "Я сам усе зроблю, щезни з очей!"; здивований такою непоштивістю, виконавець покари поступився назад; тоді Микола Шумей-Драгирук високо підвів руку з барткою, аж вона сягнула перекладини, й утямила врешті Оленка, що перед нею на пласі стоїть не Данило, а чужа, не знайома їй людина – змучена, стратована, збита, проте ще жила в ній непокора, властива тільки опришкам…
А може, ті легенди про опришківську завзятість народилися вже потім, у піснях, а насправді вони були звичайними розбишаками, які не вагаючись проливали чужу кров, самі ж завжди боялися смерті?.. З-поміж дрібних рукописних рядків почав проглядати не легендарний Драгирук-Шумей, а зовсім інша постать – ница, грішна, та вмить стлумила в собі цей сумнів дівчина, бо вчула, як над майданом прокотився дужий голос опришка, й була це не проспівана в коломийках, а записана очевидцем справжня мова засудженого до страти збойника:
"Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!"
Так стояв він з піднесеним у руці топірцем перед занімілою юрбою, та ніхто не важився переймати у ватажка опришківське берло, бо давно вже впала на зневолену землю глуха покора, й ніхто не знав, для чого ця зброя могла б придатися: для пастухів замість ґерлиґи, для перехожих калік чи для музейного експонату?
(Продовження на наступній сторінці)