Оленка намагалася втямити всю серйозність Смолякової мови, та заважав їй зосередитись потішний його вигляд: був листоноша одягнутий в уніформу з блискучими ґудзиками, в яку одягалися поштові службовці, мабуть, ще за Масарика: Смоляк прибув у Жаб'є із Закарпаття після війни на своєму незмінному ровері із загнутою, немов баранячі роги, керівницею, з полущеним срібним написом "Skoda" на рамі й без болотника на трансмісії, через що широкі штруксові штани листоноші були стягнуті біля кісточок прищепками від білизни, й це ще більше підкреслювало його клишоногість, а на лопухуваті вуха тиснув важкий круглий кашкет, який носили колись польські податкові екзекутори, й від цього ще дужче брижилось зморщене обличчя поштаря… Був Смоляк на голову нижчий від Оленки, тому, розмовляючи з нею, він поступався назадгузь до східців, щоб стати вище й додати собі зросту.
"А я за той час їздив до своєї Колочави на Закарпаття, щоб попрощатися з рідними стежками, бо вже старий став, мов той гриб, і ні одного знайомого обличчя там не уздрів, усі вже вивмирали відтоді, як я, ще при чехах, на цьому самому ровері розвозив пошту з Воловця по довколишніх селах, і диви – живу досі й жити буду, поки не впаду із сідла, бо така вже моя конституція, що мушу перебувати в русі…"
Оленка, зачувши про Колочаву, хотіла спинити потік Смолякової мови, та забачила, як відчинилися двері редакції, й на порозі став насуплений, мов сич, редактор Шарабуряк, об якого поштар вдарився спиною, задкуючи по східцях, щоб зрівнятися ростом з Оленкою.
"Обережно, пане Олексо, – буркнув Шарабуряк і кинув гнівно Оленці: – Попелом, попелом, сто літ тебе не бачив, чи, може, ти в мене вже не працюєш?"
"Працюю в поті чола, Онуфрію Мелитоновичу…" – хотіла відбутися жартом Оленка, проте зрозуміла, що редактор до легкої розмови не налаштований: він сердито повернувся й попрямував до свого кабінету, й за ним подалася Оленка, пропустивши попереду себе Олексу Смоляка.
І вже сидів Шарабуряк за столом у владичеській позі й мовив, простягнувши до Оленки руку:
"Давай мені, що написала, бо горить номер, і негайно шуруй у райраду до Голуба: візьми в нього інтерв'ю про будівництво туристичного комплексу на Шибеному… Й повім тобі, що скаржився на тебе заступник: ні словечком не спитала ти його про ту стройку й мовчала, мов пеньок, коли він підвозив тебе до Зеленої своїм "бобиком". То я питаю: ти журналістка чи празношатающаяся по горах туристка? Яку ж я зможу дати тобі характеристику, коли ти як практикантка нічого ще для газети не зробила?"
Оленка терпляче вислухала тираду розгніваного начальника й, коли він замовк, мовила невинно:
"Я ще не підготувала обіцяної статті про тутешні поганські звичаї, хоч вони й не перестали мене цікавити… Інший матеріал сам напросився в мої руки – і якщо я зумію його освоїти, то ми могли б відкрити в нашій газеті прецікаву рубрику, в якій друкували б той матеріал з номера в номер і звернули б на себе увагу всеукраїнського читача. Ви лишень послухайте…"
"Ану-ну, що то за диво ти знайшла в чорногорських заповідниках? – підскочили брови в редактора: газетярська цікавість на мить перемогла його невдоволення співрозмовницею. – Якась нова ідея чи вже синиця в жмені?"
"Синиця, синиця, Онуфрію Мелитоновичу, та ще й яка! Я відкрила початок родоводу двох ворожих гуцульських фамілій і хочу його дослідити… Ви тільки уявіть собі: ті непримиренці ще й досі сходяться у відлюдних місцях і топірцями зводять порахунки, вершать помсту, а за що – самі не знають. І це діється на наших очах, нинішнього дня, я сама була свідком!"
Шарабурякове зацікавлення вмить спливло з обличчя, він відкинувся на спинку крісла й проказав утомлено:
"Ромео і Джульетта", "Тіні забутих предків"… Це вже було. І навіть ти, така самовпевнена, Шекспіра й Коцюбинського не перевершиш. І не намагайся… Кому потрібні нині ті родоводи? Та й що – ми метрикальна контора, уряд парафіяльний чи ЗАГС? Що це за манолія?"
"Невже ви не розумієте, – впиралася Оленка, – що та нація сильніша, в якої глибша родова пам'ять?.. Ну, сказала я це надто патетично, бо не знаю, як маю вас переконати… Ось що, пане Шарабуряк, пошліть мене у відрядження на Закарпаття – в Ужгород, Хуст, Колочаву. Якщо я відшукаю там сліди того роду, яким цікавлюся, то повірте мені – ми неабияк здивуємо читача".
"Говорила-їхала… Не переконуй мене, Оленко, бо це тобі не вдасться. Та навіть якби ти й підготувала такий матеріал, то його передовсім треба було б погодити з паном Голубом – аякже, не роби великих очей, він заступник голови жаб'євської райради з гуманітарних питань. Мало чого ти там можеш нагородити: збуриш людей, які про ту, як ти кажеш, родову ворожнечу давно забули, – чи ж то треба нам ще нових маніфестацій та пікетувань? Мали вже їх досить!"
"А Голуб хто – цензор?" – заярювалася Оленка.
"Цензор – не цензор, а мусиш знати: хто платить, той музику замовляє… Ти думай краще про характеристику, без неї диплома не отримаєш. Так-то… Ну йди, йди до нього, та коли братимеш інтерв'ю – про ті свої ідеї ні мур-мур. Не треба нагадувати про старе, віджиле й непотрібне".
"Господи! – аж скрикнула Оленка, – та невже той страх, що спресувався в людських душах ще за совєтів, має нині, на свободі, розбухнути, подвоїтись, потроїтись, – куди ми так зайдемо?"
"До світлого майбутнього!" – плеснув Шарабуряк долонею по столі.
"Ви сімдесят років ішли до нього, та невже ми маємо й далі прямувати, мов стадо овець під час плови, до прірви? Пора б уже й зупинитися…"
"Не мели дурниць і затям одне: журналіста мають цікавити трудові подвиги простих людей – і нічого більше!"
"А ви знаєте, що Совєтський Союз давно відкинув копита?" – підвелася Оленка.
"Знаю, то й що?"
"Ні, не знаєте: таких, як ви, треба краном витягувати із совкової твані!.. Добре, я піду до Голуба й візьму в нього інтерв'ю про трудові подвиги буркутських будівельників… А характеристика – що ж, ваша воля. Однак запевняю вас: якщо мені пощастить опублікувати свій матеріал у якійсь центральній газеті, то ніякої характеристики від вас не потребуватиму".
Шарабуряк на мить занімів, він не на жарт злякався такої перспективи: хто зна, що там нагородить сиромудра дівиця, ще, чого доброго, приплете цю їхню розмову у вступі до своєї писанини… Хотів щось сказати, може, зважувався на якийсь компроміс з Оленкою, та листоноша, який весь час стояв мовчки з пачкою газет і стосиком кореспонденції в руці, не сміючи перебивати розмову редактора з практиканткою, вирішив, що суперечка нарешті закінчилася: він підступив до столу й вимовив фразу, якою завжди супроводжував свій службовий ритуал:
"Моє поважання, є для пана пошта".
Поклав газети й листи на стіл, вийшов з редакції, за ним подалася Оленка, та не встиг ще Смоляк діткнутися до керма велисипеда, як дівчина взяла його за лікоть і промовила ласкаво:
"Вже обідня пора, пане Олексо. Я зголодніла, і ви, напевне, теж. Чи не зайти б нам до Тимка Мадрашори й пообідати?"
"Щось такого! – вигукнув розчулений листоноша. – Але як це мені, такій нендзі, фастригуватися до ґречної панни!
Нічого подібного в моєму житті ще не траплялося… Хоч ні – один раз було: запросила мене колись на обід пані Вільчекова – жона колочавського нотаря, себто сільського війта, коли я їй вручив чек з Америки на тисячу долярів… Було!"
"Ну, я не така багата, як пані Вільчекова, – посміхнулася Оленка, – проте маю в гаманці кілька гривень… Ви не дивуйтеся, що запрошую, я хочу вас багато дечого розпитати. Ви ж, як я нині дізналася, родом з Колочави…"
"Айно!.. Я слухав вашу з редактором розмову й подумав собі: навіщо маєш їхати у відрядження на Закарпаття – не знайдеш уже там такого, хто б міг розповісти про те, що тебе цікавить. Старі люди, які пам'ятали давні історії, повивмирали. А я – як та енцикльопедія. Поштар усе має знати!"
…Тимко Мадрашора – мадярин з трикутною головою й підківкою чорних вусів, весь засвітився, уздрівши клієнтів: не густо їх навідувалось до відведеної під буфет повітки поруч з домом, в якій стояли столик і чотири табуретки. Пан Тимко жив тут з дружиною, сам у себе служив офіціантом, а жона – кухаркою; кав'ярня Мадрашори виглядала вельми скромно, проте тільки тут можна було замовити смачну форель і бануш.
Отож як тільки Тимко забачив поштаря з Оленкою, гукнув, аж луна вдарилася об скелю за Черемошем: "Флорено, смаж пстругів!", а сам почав вихвалятися перед клієнтами іншим своїм товаром. Є в нього те, чого ніколи не було і в ресторані: курячі стегонця, індичі пупці, жаб'ячі лапки, пундики з горіхами, жидівські цукати, мариновані скойки, полуниці в сметані – мали б ви тільки гроші.
В Оленки грошей було обмаль, то замовила форель, бануш і по келишку сливовиці. Й поки Флорена смажила рибу, а Тимко метушився, накриваючи стіл, Оленка не гаючись почала випитувати в листоноші: що то за село – Колочава, чому воно вважалося опришківським, куди поділися нащадки збойників і найголовніше: чи чув пан Смоляк про чоловіка, який хлопчиськом з'явився в Колочаві ще десь за Франца-Йосифа й називався Онуфрієм Драгируком або Шумеєм.
(Продовження на наступній сторінці)