Але що їм у Явірнику робити? – заспокоював себе Ілько. – Хіба що до Хаїмової корчми вваляться горілки напитися… А може, в Путилу справилися – пана Яблоновського поколошматити; або ж переходять у безпечніше місце на Маґуру – там така пропасть, що ні конем, ні пішки не доберешся… Проте марно втішав себе Ілько Шумей, якого горяни вже Апостолом прозвали, хоч він і не гадав записуватися в пушкарі; терпло зі страху тіло в явірницького ґазди, який не так давно опришкував іще на Чорній горі, – і завмер він і руки безсило опустив, коли побачив леґінів у лисячих клепанях, що, нагнувшись до кінських хребтів, чвалали понад Черемошем. І як тільки-но звернули вони в бік Думської гори, в підніжжі якої білів свіжим ґонтом гостроверхий дах ґражди, вмить зариґлював Ілько браму й колодки на хвіртках позамикав; і вже заголосили Варвара з дочкою, зять вийшов на галерею з крісом напереваги, а білоголовий Ільків синок Пилипко аж на оборіг видряпався, ще не розуміючи, яка ж то біда настигає його неня; він захоплено спостерігав, як б'ють копитами опришківські бахмати землю й каміння, а вершники палять з пістолів…
Та врешті звіддалік почувся зловісний крик:
"Виходь, поганцю, на розправу!"
Поки хлопчина встиг збагнути, що опришки не буйні герці справляють, а прискакали на криваву помсту, Ілько подав знак зятеві, щоб поклав кріс долі, даремно чинити спротив – нас два, а їх цілий загін, та й вини за мною нема ніякої, я ж, відколи покинув Чорну гору, й кроку не ступив поза свою ґражду, нікому й слова про Довбушеву печеру не повів, а як там сталося з братом Миколою, що його вислідили, то хіба один Бог святий знає, – Ілько розриґлював браму й вийшов на дорогу, якою скакали на конях два леґіні, а решта зосталися над рікою.
Упізнав в обличчя колишнього вірного побратима Панаса, й на мить Ількові відлягло від серця – таж іще недавно крихтою хліба з ним та й з кожним цімбориком ділився, і всі ж разом накладали головою у виправі на Кути… А другого вершника не знав – був то молоденький парубок, ще хлопчина, проте його лютий вигляд не віщував нічого доброго: обличчя скували ціпкі жовна, і в очах жаріла непогамовна жорстокість. Й цього леґіника Ілько збоявся… Переборюючи зрадливу судому на губах, він намагався посміхнутися до хлопців; Панас відвів від Ілька очі й сказав до хлопчиська: "Не квапся, Сафате, треба спочатку з ним побалакати, може…" – "А що балакати? – визвірився на Панаса Сафат. – Ви вже не з одним балакали, та все не з тим, аж поки я не прийшов до вас і не сказав, де зрадник!" Він зіскочив з коня, кинувся на Ілька, скрутив йому назад руки і зв'язав ременем. Панас теж спішився, та все ще стояв – нерішучий.
"Що ж ви робите, братчики, таж я з вами…"; "Гай-гай, мерзо, гонь попереду, в корчмі мемо правуватися, за пугарем горівки все тобі роз'яснимо"; "Та куди ви його ведете?" – скрикнули разом Варвара з донькою; "А то не ваше бабське діло, сидіть собі тихо за своїм частоколом, й ані мур-мур…"
Сафат штовхнув Ілька в спину, аж той заточився, а біленький Пилипко покотився вниз дорогою й першим допав до корчми; під серцем у нього млоївся страх, однак ще теплилася в душі надія, що випросить він в опришків милосердя для неня.
Гримнув Сафат ногою в двері корчми, пропустив поперед себе Панаса з Гльком, Панас гукнув до переляканого корчмаря: "Горівки, жиде, але борзо!"; Хаїм квапно поставив на стіл бутель і пугарі, а Пилипко переліз попід шинквасом, сховався за халат шинкаря й виглядав звідти одним оком, з якого, в передчутті лиха, котилася по дитячій щоці сльоза. Сафат розливав горілку в пугарі, Панас розв'язав Ількові руки, подав йому наповнений келишок.
"Пий, ґаздо, до дна, бо, може, востаннє п'єш, – промовив сумирним голосом, гейби йому самому стало жаль колишнього побратима. – То ось що скажу тобі: нажився ти вже на своєму господарстві, та й доста. Нащо тобі того клопоту: панщину відробляти, від корів, овець, бджіл, курей чинш платити та ще й яйця і бриндзу носити до двору. А панський економ кожну спасівку на твоїх яблінках порахує й десятину забере… Треба тобі того? А так лежатимеш спокійно в сирій земличці й ніц-нічого не будеш винен світові… Але ти пий, пий!"
"Оце кара за мою подлу втіху з братової біди", – майнуло покаянне в зів'яленій страхом свідомості Ілька, він слухняно перехилив пугар, зітхнув і прошелестів зшерхлими губами:
"Та що ви, хлопці, вбити мене збираєтеся?"
"А що належиться за зраду?" – проскрипів молодий опришок, вийняв із-за череса пістоля й поклав його на стіл.
"Але ж я нікого не зраджував, братчики милі! – простягнув Глько до суддів праву руку, а лівою витирав очі – так жаль йому стало свого життя, що на плач потягнуло. — Як би то я міг рідного брата зрадити, войсько на нього спровадити, таж я не кальвін, я хрещений…"
"Ніхто дороги до печери не знав, окрім тебе, – знову спокійно заговорив Панас, бо таки співчував Ількові в його біді. – А ти пішов від нас, апостолом захотів стати – так вас, жмикрутів, називають голодранці, котрі бартки в руках втримати не можуть, а тільки вміють недоїдки у вас вижебрувати. Правда? Ну а за ґаздівський стан платити панам треба, знали ж бо вони, що ти опришкував. То ти й заплатив… Таж тобі пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати, скільки леґінів поклали драгуни та смоляки біля нашої печери! А ватажка живим узяли, до коломийського криміналу перевели з Устєрік й повісили на ринку… Хіба не ти доніс на нас у мандаторію, хто ще інший міг це зробити, коли про Довбушеву печеру на Чорній горі сам Бог не знав?"
"Не доносив я, братчики мої любі, не доносив!" – просився Ілько.
"Гей, якби ти мав свідків, що то хтось інший…" – почувся жаль в Панасовім голосі.
"Бог мені свідком, Панасе!.. Поклянуся я тобі найдорожчим – он ховається за жидову мантлю мій біленький синочок, котрого я більше за своє життя люблю, – най би він сконав цієї миті, коли я брешу…"
"А не сконає, ні! – гаркнув Сафат і з любов'ю погладив ручку пістоля. – Довго він житиме з твоєю ганьбою, й навіть на Різдво ніхто йому під вікнами не заколядує й щастя не повіншує – цуратися його будуть християни, мов пса скаженого!"
"Бог усе бачить…" – зів'яв Ілько, опустивши голову на груди.
Прудко підвівся Сафат, взяв пістоля й дулом показав на двері.
"Виходь, зраднику! Кров за кров…"
"Та почекай, не квапся, Сафате, ще попитаємо його", – пробував затримати молодого опришка Панас, але той уже виштовхував Ілька за двері корчми.
Тоді виліз з-під ляди Пилипко й припав Сафатові до колін.
"Куди ви ведете мого неня, куди?!" – заволав.
Сафат відштовхнув хлопчика ногою, Панас узяв малого на руки, затулив долонею йому очі, той запручався, вихопився з обіймів опришка, але аж тоді, коли надворі пролунав постріл.
Пилипко усім тілом вдарився об двері, викотився надвір, встав і уздрів те, чого ніколи не мав би бачити: молодий опришок стояв спиною до корчми, опустивши руку з пістолем, з дула ще курився дим, а Ілько лежав навзнак на мураві, і з його грудей крізь дірку в кептарі вибухала гаряча кров.
Хлопчина припав до тата, сіпав його за руки, спонукуючи, щоб підвівся, але Ілько вже не жив, й заплакав Пилипко так голосно, що почули люди в Явірнику й почали збігатися до корчми; з Думської гори бігли, лементуючи, спотикаючись і падаючи долі, дві жінки, а за опришками закурилося – й за мить їх не стало видно над Черемошем, й заніміло село, тільки дитячий плач рунтав тривожну тишу:
"Дєдику, мій дєдику, що вони з вами вчинили, що ви лежите й ніц не кажете? Йой-йой, та що ви йому зробили, злодії?!"
Розділ дванадцятий
Рукопис товстий, пожовклий папір змережаний таким дрібним почерком, що місцями знадобилась би лупа, аби відчитати. "Пам'ятник ієрея Петра Ступницького" написаний польською мовою, й це утруднює Оленці слебізувати текст.
У бібліотеці Коломийського музею "Гуцульщина" тихо, немов у церкві перед відправою, директор пані Мирослава чемно полишила Оленку саму, рада, що цій допитливій дівчині спотребилася її допомога.
"Чому, питаєте, "Пам'ятник" зберігається в нас, хоч зареєстрований у архіві, – добре, що звідти справили вас до мене… Це загадкова історія: напевне, отець Петро був знайомий із засновником нашого музею світлої пам'яті Володимиром Кобринським, бо ж бачите – йому присвячена ця праця, яку, очевидно, спадкоємці ієрея віддали до коломийського архіву, а звідти її переадресували нам… Та ви спокійно працюйте хоч і щодня – з десятої до шостої – я не буду вам заважати…"
Оленка поволі вчитується в текст, й уже через кілька сторінок польська мова перестає бути їй чужою; розповідь отця Петра щораз то глибше заводить її в давнопроминулі реалії, мова пам'ятки остаточно втрачає властиве звучання й стає мовою незмірно цікавої історії, яка цілком поглинає Оленку, й вона мимоволі стає співучасницею моторошного дійства, що відбувається на центральному коломийському майдані у роздоріжжі між двома міськими артеріями, які біжать від ратуші – одна до залізничного двірця, а друга до єзуїтського костьолу.
(Продовження на наступній сторінці)