А ватажок піднімав усе вище бартку й, просвердливши зором відстань між плахою й першою шерегою пойнятих бадужістю людей, зупинив погляд на двох хлопчаках, які стояли, взявшись за руки, й ковтали розпачливі сльози, не сміючи розридатися, бо ж були синами безстрашного ватажка, й тоді гейкнув Микола Драгирук, аж відлупився його голос від ратуші, – гейкнув і кинув топора так влучно, як кидав колись у бою; його спритно перехопив старший хлопчик й погрозливо звів над своєю головою, а тоді стишився голос ватажка:
"Йди, Онуфрику, в Срібну землю, в Колочаву йди, там ще сушать порох останні збойники, а малого Сафата залиш мамі…"
Ціпаки кинулися, щоб схопити хлопців, однак затурканий розправою люд спромігся все-таки хоч на маленький подвиг: закрутився, наче вир у ковбані, й заступив собою опришкових синів, й коли вони потонули в людській бурхаті, ватажок надів собі на шию петлю, ступив на стілець і сам вибив його з-під ніг…
Й тоді на мертво стихлий майдан упав лункий дівочий голос:
"Так не вмирають злодії, так гинуть герої!"
…Двері бібліотечної кімнати тихо прочинилися, пані Мирослава скрадливо заглянула досередини й спитала:
"Ви мене кликали, панно Оленко?"
"Ні, ні… Я теж чула чиїсь голоси, але то не я, не я…"
"А чого ж ти в сльозах, дитино? – приглянулася до Оленки пані Мирослава. – Але що це я про таке запитую: сама ж читала. То безнадійно сумна річ…"
"Безнадійна? – підвелася з-за стола Оленка, з осудом глянувши на директорку музею. – Чому – безнадійна: бартка ж залишилася серед людей!"
Розділ тринадцятий
Припущення отця Никифора про те, що стежку до печери Довбуша на Чорній горі, де переховувався Микола Шумей-Драгирук з побратимами, показав не брат ватажка Ілько, а привели до неї гірських стрільців теребізькі конокради, гвіздком застрягло в мозку Лук'яна Васильовича, й він одразу, як повернувся додому, залишивши в Красноїллі Івана Івановича Шварну, взявся переглядати свою картотеку, шукаючи запису, зробленого колись у Львівській бібліотеці рідкісної книги з "Aktów grodskich i ziemskich"[3] – згадки про участь племені угорських руснаків у поході війська короля Бели проти Данила Галицького 1245 року.
Пойняла Лук'яна неясна здогадка: куди ж поділося те плем'я після тотального погрому угорського війська на Волині?.. Й незмірно зрадів, коли знайшов потрібну карточку – тут же й засів за неї з хвилюванням дослідника перед несподіваним відкриттям…
Й полетіли його думки в глибину віків – аж до половини XIII століття, й постало їх стільки, що вистачило б на цілу книгу. На поверхню сухої історіографічної інформації спливла панорамна картина походу на Волинь полководця барона Фільнія, який зі своїм зятем, племінником Данила, князем Ростиславом Ольговичем, вдерся в Галицько-Волинську державу: перебрівши Тису, Латорицю, Стрий і обминувши Рогатин, зайняв спершу Золочів, потім Почаїв і посунув далі волинськими просторами, спустошуючи до тла благословенний край.
Мав Данило три тисячі кінних воїв і п'ять сотень піхоти – сила немала, а ще вливалися в його військо карпатські горяни, які називали себе гуцулами, – ті озброєні топірцями, келепами й бойовими сокирами збойники були в Данила потужною ударною силою, й виставив він їх на передній край, даючи уграм вирішальний бій біля Корця над Случчю.
Барон Фільній теж загородив своє військо невластивим для угрів ополченням одягнутих у вивернені кожухи зброднів, які розмовляли подібною до гуцульської говіркою й називали себе мадярськими руснаками – були то колишні зрусинізовані половці, яких у предковічні часи захопила з собою, йдучи від Уралу в Паннонію, угорська кочова орда; вони, як і авари та інші дрібніші племена, влилися в мадярську народність, однак зберегли для себе половецько-руську говірку й люто ненавиділи карпатських гуцулів, котрих не визнавали ні своїми родаками, ані господарями Чорногори.
Над Случчю вдарили гуцули на зненавиджених руснаків, й похитнулися угорські полки, зобачивши, як гине під ударами сокир їхня, здавалось, непереможна рать; Данилова кіннота обступила з усіх боків мадярів, й зачервоніла Случ; угорське військо й руснаки почали панічно відступати; Данило взяв Фільнія в полон, й тоді мадярська кіннота помчала стрімголов на захід, скрившись урешті за Тисою, а недобиті руснаки розповзлися по карпатському краю, немов черва, ховаючись від гуцулів у найглибинніших бескеттях, і згодом – з віками – стали самі себе називати гуцулами, не позбувшись однак ні половецької зовнішності, ні кочових традицій, ні руснацького одягу, ані злодійських звичок.
Й тут осінило Лук'яна Васильовича відкриття: присілок Явірника Теребіж – то колишнє, з Данилових часів, поселення розбитих над Случчю руснаків, й відрізняються вони від сусідніх мешканців гір говіркою, одягом, кочово-злодійською натурою, неохайністю, а ще, пойняті половецькою пристрастю до коней, стали теребіжці конокрадами, та коли цей промисел занепав, здрібнилися до курникових злодійчуків.
Не довго думаючи, Лук'ян Васильович почав збиратися в Теребіж до присілкового отамана Андрушка Мурґи, з яким колись, як починав писати історію міжчеремошного ареалу, мав нагоду один раз розмовляти.
Постарів з того часу Андрушко Мурґа, зісох і згорбатився – насилу впізнав його Вишиванюк, однак отаман відразу признав учителя з Білої Річки: вузькі розкосі очі Мурґи ледь відкрилися, обдаючи несподіваного гостя прихованою настороженістю й неприязню, проте він все ж провів долонею по лавиці, запрошуючи цим жестом сідати; Лук'ян прийняв запрошення й уважно приглядався до господаря та його одягу.
Андрушко мав накинутий на плечі вивернений назовні вовною цюндравий кептар, і це упевнило Лук'яна Васильовича, що навпроти нього на триніжці сидить далекий нащадок руснацьких зброднів, які служили колись у барона Фільнія; довге сиве волосся Мурґи спадало на рамена, він жував зубами цибух погаслої череп'яної люльки, всмоктуючи в себе мачку, й ця трутизна, видно, дуже йому смакувала, отаман раз по раз ковтав слину, спльовуючи перегодя на долівку; в хаті було капарно й пахло дюком пригорілої кулеші й димом, сволоки заснувалися павутинням, а під піччю безпечно гуляли таргани, як рівноправні пожильці у цій домівці.
Був Мурґа з виду чужаком на Гуцульшині. А втім, Лук'ян не вперше такого бачить, він у цю хвилину пригадав, як колись давно, зайшовши до явірницької корчми, щоб наслухатися розмов підпилих гуцулів, застав у ній дивне товариство: чорні чоловіки, які випалювали деревне вугілля й виплавлювали з попелу поташ, а з березової кори смолу і дьоготь, понуро сиділи за пугарями з горілкою й поштиво позирали на миршавого чоловічка, що розташувався за іншим столиком – зморщеного, мов старий бурдюк. І як тільки Лук'ян став на порозі, чоловічок скрикнув незрозуміле "кріштандан!", мужики разом вхопилися за сокири, які лежали перед ними на столах, – й притьмом подався геть допитливий учитель, втямивши, що він теж чужак для цих людей з іншого племені, які не впускають до себе зайд. Були то вуглярі з Теребіжа… Й тому тепер Лук'ян Васильович вельми обережно розпочав розмову з теребізьким отаманом.
"Ви, певне, вже здогадалися, вуйку Андрушку, чого це я приплівся до вас у Теребіж аж з Білої Річки, може, пригадуєте: за колишньої здибанки з вами я признався, що пишу історію нашого краю… Щось та й забудеться, як нас не стане, а внуки мають знати, звідки ми тут узялися й хто ми такі… То я хотів розпитати вас як знаючого старшиню, що вам діди-прадіди оповідали – з яких сторін ви прийшли в саме серце Гуцулыцини, чей присілок Теребіж позірно відрізняється від інших наших сіл, та й люди тут трохи інакші…"
"Йо, йо, – притакнув отаман, – ми інакші, й не любите ви нас, а ми вас – опришків та бандерів. Наша справжня вітчина десь там, на уграх або й ще далі, де донині, як подейкують старі люди, проживають гоги й магоги, а хто вони такі – не знаємо…"
"Але ж ви українці й розмовляєте майже такою самою мовою, що й ми…"
"Українці – там! – злісно перебив Мурґа Лук'яна й змахнув рукою кудись туди – в бік Черемоша. – А ми русини, руснаки… Та мусимо по-вашому розмовляти, бо якийсь біс запроторив нас у ці пропасті. Пристосовуємося теж і в інших краях: у Словаччині балакаємо по-словацьки, на чехах – по-чеськи, а рідна наша мова мадярська, хоч ми її давно забули – кілька слів пам'ятаємо, та й досить нам того…"
Отаман сягнув до пічного попільника, взяв жарину й, тримаючи її в пальцях, розкурював люльку, замруживши при тому очі, тільки крізь вузькі, немов осокою прорізані щілинки видно було, як за повіками хижо бігають зіниці.
Лук'ян Васильович хвильку помовчав, вичікуючи, поки Мурґа надихається ядучим бакуновим димом й трохи злагідніє. Сказав перегодом:
"А що то за такі гоги й магоги – народ чи якісь духи, примари?"
"Та я вже говорив вам: ніхто того не відає. Кажуть, що то перевертні, й це може бути, бо ж навіть дитина знає, що всяка челядина, як лиш того захоче арідник, може народити тварину, а буває таке, що й твар народжує людину… То кажуть старі люди, що від них наші предки повтікали й аж тут, у горах, заховалися. А ще пророкують мольфарі, що колись ті гоги й магоги прийдуть сюди зі сходу й будуть їсти нечисть, черву, падаль і людське тіло, а ще видиратимуть матерям дітей з рук, будуть різати на шматки й ними їх годуватимуть. Та прийдуть вони сюди аж перед кончиною світу…"
(Продовження на наступній сторінці)