Він уже знає, що робити. Відкриє свій журнал, згуртує навколо нього однодумців, залучить авторитетних авторів і згодом цією дорогою, між Сціллою і Харібдою, поведе за собою молодий літературний поріст.
Карамзін об’їздив усю Європу. Він повертається зрілий, упевнений і спокійний. Важко в ньому тепер упізнати того хворобливо амбітного, замріяного юнака, що вибирався уперше в широкий світ. Витончене обличчя поета налилося поважною повнотою, тепер йому не треба повсякчас нагадувати собі, як він повинен тримати голову: сціпіонівської пози надає йому розповніле підборіддя, голова сама тримається гордо; чи ж то не має рації його друг цюрихський пастор Йоганн Лафатер, автор теорії фізіономіки, який стверджує, що обличчя відбиває характер і талант людини?
Карамзіна тепер уже не зіб’є з пантелику в’їдливе слово пихатого мецената, що колись розчавлював його республіканськими фразами, тепер він на все може дати відповідь — ґрунтовну або ж згірдливу, зуміє зігнорувати противника багатослівною мовчанкою.
Карамзін ще не знає, які події сталися за час його відсутності в Росії, він тільки–но приїхав. Хай не образиться Новиков, що не до нього найперше завітав. Вони ще зустрінуться, адже Карамзін хоче відкрити в Москві свого журнала. Він буде завжди вдячний Миколі Івановичу за те, що той колись подав йому руку, та мусить Новиков зрозуміти й те, що далі їм не по дорозі. З фрондерства можна починати, навіть вигідно починати з нього — щоб заявити про себе, серйозну ж працю не здійсниш на фрондерській колісниці. І якби сам Микола Іванович зліз із неї впору, то, може б… Але тепер уже пізно, і знає Карамзін, що така колісниця завезе Новикова не до раю. А втім, він своє вже зробив, може й замовкнути, але чому молодий, міцний і здібний поет повинен їхати заради дружнього обов’язку на тому возі, що котиться у прірву? Щоб стати героєм? А яка користь з героя, що гине, не утвердивши навіть свого імені?
Добре, що зумів він вчасно зіскочити з новиківської колісниці. Засуджуватимуть? Нічого, поговорять і перестануть. Головне тепер — здобути підтримку перспективнішого мецената, щоб з його допомогою стати згодом самому меценатом. Ні, це не цинізм і не шкурництво — це шукання шляхів боротьби за шляхетну просвітительську справу.
Карамзін поспішає на Фонтанку, до будинку Державіна. Тільки цей впливовий муж зможе допомогти Карамзіну відкрити у Москві свій журнал.
Біля будинку Санкт–Петербурзького губернського управління зібрався натовп. Що сталося? Навпроти входу до приміщення стоїть парокінна фельд’єгерська кибитка, поліцейські відштовхують людей, та юрба щораз густішає, натискає; Карамзін поміж людські голови встигає побачити, як з будинку губернського управління вниз сходами зводять під конвоєм якогось чоловіка. "Яка ганьба! — подумав поет. — Це тільки в нас з таким спокоєм уміють демонструвати деспотизм. Чи ж то немає ночі?" Він протискається боком крізь юрбу, йому хочеться побачити вираз обличчя засудженої людини, ще ж не доводилося, пробирається майже до самої кибитки, приглядається до блідого, довгастого, з карими очима арештанта й жахається, дерев’яніє весь: обличчя надто знайоме, але не може йняти віри… Радищев?! Як це так… Чому? Ступає назад поміж людей, щоб не зустрітися очима: страшно… Але що він накоїв? Карамзін задкує, ховається в юрбі; ні, ні, він не боягуз, але навіщо признаватись, це може нашкодити справі, якій він хоче себе присвятити.
Радищев зупинився перед кибиткою, повернув голову до обер–поліцмейстера.
— Дозвольте поцілувати дітей, — попросив.
— Не положено.
Юрба обурено закричала, ринула вперед, поліцейський ланцюг розірвався, хтось кинув ув’язненому кожуха.
— Спасибі, — мовив Радищев. — Прощавайте… Блаженні вигнані правди ради.
Його заштовхали до кибитки, коні врізалися в натовп, Карамзін вибрався з тісняви й поквапився провулками на Фонтанку.
Дивне спустошення застугоніло в його грудях. Він ще не знав, що сталося в Росії за час його відсутності, але бачив ув’язненого Радищева і знав, що арештували його не за щось мізерне; за його кайданами стояло якесь велике діло, на яке може піти тільки велика людина, і на одну мить Карамзін відчув себе таким маленьким, ніби комашка, таким незначним, як пушинка кульбаби без зернятка, супроти невідомого подвигу цього мужа. І з відчуття тієї мізерності зродилися заздрість і озлоблення, вони вповзли в душу непрошені, вони були ганебно ницими, але спинити їх він не міг; ці почуття виповнили вщерть душу, й тоді Карамзін відчув, як з комашки, з пушинки кульбаби він знову стає самим собою. Випростався, підвів гордо голову, озлобленню й заздрості надав благородного гніву, так — гніву на Радищева, який через своє егоїстичне марнославство позбавив російську літературу свого таланту; Карамзін дорікав йому за нерозважність, зі серця скапували сльози за змарнованим життям письменника, та все це не могло заглушити гидкої зловтіхи, що таки шкребла, лоскотала душу й приносила полегшення, про яке ніхто й ніколи не повинен дізнатися.
Державін прийняв Карамзіна гостинно. Статечність сивоголового поета, високого державного сановника — Гаврила Романовича недавно призначили міністром юстиції — навіювала спокій. Карамзін, придивляючись до поважного метра російської поезії, намагався побачити в ньому хоча б сліди колишнього авантюриста, що вривався було до кабінету Потьомкіна, вимагаючи нагороди за вірність престолові в пугачовській війні, і був вигнаний фаворитом утришия; картяра, що колись поставив останніх п’ятдесят карбованців ва–банк, а виграв сорок тисяч; тамбовського губернатора, відданого під суд Сенату за інтриги, — проте ніяких слідів не побачив, колишнє буйне життя не залишило їх на цьому благородному обличчі, і сьогоднішньому його становищу минуле не шкодило теж. Перед Карамзіним сидів прославлений поет — і тільки, й Микола Михайлович ще раз ствердив у думці, що до слави в ім’я високої мети всі дороги благословенні.
Карамзін віднайшов рівновагу духу, враження від приголомшливої зустрічі з Радищевим трохи розвіялося — життя йде своїм трибом, його ніщо не зупинить, у боротьбі за високі ідеали мусять бути і втрати. А хто, зрештою, винен у тому, що в нестримній жадобі слави він, Радищев, сам поліз на рожно?
Державін розповідав Карамзінові про трагедію Радищева, знизував плечима, і знизував раменами й Карамзін, бо ж хіба можна так? Це або хлоп’яцтво, або неосудність, треба мати хоч крихту здорового глузду, щоб таке тепер писати, хто йому винен, а таки шкода, бо здібна була людина, скільки могла принести користі; Радищев, якщо казати всю правду, став злочинцем не супроти держави, а проти найнижчих верств народу, за який так розпинався: тепер, через нього, цензура не пропустить найневиннішої сатири, і мине багато часу, поки поети матимуть змогу сказати своє високе слово. А що таке народ без поетів?
Похитував головою Державін, похитував головою Карамзін.
— Нерозумні, нерозумні наші панове, — мовив Гаврило Романович. — Друкарня Новикова закрита, її купили на торгах…
— Що ви кажете? — скрикнув Карамзін. — Це жахливо…
— Так, так, — продовжував Державін, — Микола Іванович, наш великий і незрівнянний Новиков, нудиться тепер від безділля у своєму Авдотьїні біля хворої дружини. Масонство… Кому воно потрібне? І та жадоба сказати щось — хай невелике, аби бунтарське. А мені хіба легко втискати свій талант у дозволені рамки? Придворний поет, міністр!.. І що? "Поймали птичку голосисту и ну сжимать ее рукой! Пищит бедняжка вместо свисту, а ей твердят: "Пой, птичка, пой"". І пишу як можу, зате люди таки чують моє слово…
— Нам треба знайти якийсь середній шлях, Гавриле Романовичу… Колись і ви писали поезії, котрі не надто подобалися володарям і суддям, і переконалися…
— Писав. А потім мусив каятися. Що вдієш?
— Тому ми повинні уникати крайностей з тим, щоб мати змогу якнайбільше зробити, — підходив ближче до конкретного діла Карамзін. — Я прийшов до вас за підтримкою, Гавриле Романовичу. Хочу видавати у Москві свій журнал. Якщо б ви погодилися стати моїм автором, а також виклопотали в цариці для цього трохи грошей… Але головне — ваше ім’я у журналі, воно забезпечило б успіх…
— Який же напрямок матиме ваш журнал? — поцікавився Державін.
— Не засудіть… Ви останній великий поет старого напрямку. Погодьтеся, що цей напрямок, який я назвав би класицистичним, уже відживає свій вік. Власне, ви своєю поезією зруйнували його до решти, відмовившись від пишномовності й псевдокласичної образності. Я хочу — певно, беру на свої плечі непосильного тягаря, — хочу в Росії започаткувати новий напрямок, чуттєвий…
— Який назвете сентименталізмом. Ха! А його вже започаткував Радищев, використавши форму Лоренса Стерна: сентиментальна подорож із Петербурга до Москви! Не раджу вам…
— Радищевський сентименталізм, як я зрозумів з вашої розповіді, — відказав Карамзін з прихованою образою, — закликав до бунту. Я — за сентименталізм просвітницький. Хочу показати шляхетність душі простої людини, щоб цим, поки вона отримає волю, виховати її морально. Воля та до мужика прийде, можливо, за сто років, але щоб він міг із неї й тоді скористатися, треба його для цього підготувати.
(Продовження на наступній сторінці)