Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво–Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар’єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна — краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов’язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..
Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:
— Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: "Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!"
— Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м’яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…
— Ні, дорогий, — Любимський не дав закінчити думку французові, — нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба — не фанатиків.
А коли залишився сам, сказав уголос:
— Alea jacta!8
Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:
— О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…
Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу — Павло розплющив очі і зчудувався — знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В’язень повів рукою по очах — що за маячня? — рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:
— Во ім’я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім’я Твоє, яко хліб наш насущний остави…
Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.
— …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…
— Святих молитов не знаєш, отче, — промовив Павло.
Чернець перестав бубоніти.
— А хто їх знає? — відказав. — Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш — архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…
— Ти хто такий?
— Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…
— Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?
— Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик — хрестом, рабин — талмудом, хлібороб — землицею, швець — дратвою, а цар — скіпетром? Чим же мені присягатися?
— Так хто ж ти?
— Я кат.
Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина — земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, — почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли–небудь підійти кат, але щоб отут — навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам’яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…
— Ти… ти прийшов мене вбити?
— О, якби–то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.
— Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?
— А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…
— Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її — ту дорогу?
— Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!
— Але ж ти тоді не мав би роботи…
— Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.
— Як ти тут опинився?
— Ти забагато хочеш знати, — блимнув кат більмами.
Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:
— Ти давно служиш за ката?
Питання прозвучало спокійно — без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?
— Ти насміхатися не смій, — застеріг. — Служба моя царська.
— А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.
Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:
— Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з’явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки — петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці — крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився — діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?
— Ні, ні, ти кат з переконань, — сказав Любимський.
— А ти чого хотів? — спитав по хвилині мовчанки чернець.
Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?
— Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.
Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп’явся в обличчя в’язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку — зловісно, погрозливо.
— Тепер я бачу: ти — крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як — без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!
Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут–таки, у казематі.
— Слухай–но, — мовив по хвилі, — у тебе були жінка, діти?
— Були. А що?
— І ти після своєї роботи повертався додому…
— Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…
— Ну, а вдома… мив руки від крові…
— Як коли.
— Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…
— Як усі люди.
— А вони? Як вони?..
— Ет… — зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. — Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…
— Тобі платили за роботу?
— Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі — то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки — полтинник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них — по цілому карбованцю.
— Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?
— До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.
— Дай я подумаю…
— Думай, думай, а я поки що піду.
(Продовження на наступній сторінці)