Шпола позирав на Івана, а згадувався йому петлюрівський полковник, який після поразки й тифу не подався в безпечну чужину, а вернувся до дружини й синочка, бо не міг жити без отчого порога — і що ж то за така сила, що примусила батька пожертвувати дружиною й дитиною, але ж вчинив таке, вчинив, то чому мене зневажають за відречення від нього: я ж тільки помстився людині, яка кинула мене в світ нелюбові, спородила в мені почуття ненависті до вітця–матері, переповнила мою душу ворожістю й до господаря крайньої хати на Зрубі — тому я безнастанно помщаюся всім, хто любить і заради тієї любові жертвує своїми дітьми. О, якби можна було всіх тих страстотерпців знищити, тоді весь світ став би однаковим у відступництві й продажності!
Лейтенант з ледве прихованою злобою поглядав на господаря, такого схожого на вусатого полковника, на господиню з обличчям білої пані, — і враз хтось штовхнув його в груди й, видобувши із забуття найстрашніше слово, жбурнув ним в обличчя:
"Зрадник!"
* * *
Начальник колонії аж зіщулився, почувши від Шполи надмірно патріотичну заяву, він спочатку навіть не знав, як мав зреагувати, чей до подібних заходів у сирітських закладах ніхто досі ще не вдавався, і в програмах виховної роботи таких акцій не передбачалося: хлопчики–сироти й без цього ставали слухняними олов’яними солдатиками, вони швидко забули своє раннє дитинство, й про те, що є дітьми петлюрівців, білогвардійців, махновців, мало хто задумувався — їхніми батьками стали воєнруки, а єдиним для всіх, разом з воєнруками, батьком вважався Сталін, — і так має бути, і не варто розвереджувати зашнуровані в уніформу дитячі душі, бо то ще не знати, який біс з них вилабудається, якщо сироти усвідомлять своє походження.
Проте цей вихованець був надто наполегливий і небезпечний: ось розкаже комусь, що його просьби не за–довольнили, а начальник сирітської колонії на Печерську добре знав, що донощицтво — то найдійовіша рушійна сила суспільства, і хоч сексотів після найвищого вияву пильності, зазвичай, усувають з дороги, все ж попервах усі перед ними розступаються, немов перед гоголівською тройкою, аж перехопив начальник Шполину ініціативу, змізкувавши й те, що її зможуть взяти для наслідування в інших колоніях, і цим він прославиться на всю державу: адже після першого зречення будуть змушені відрікатися всі сироти в усіх дитбудинках — й рух за таврування батьків стане всенародним… Начальник колонії навіть у думці не допускав, що хтось із хлопчиків посміє відмовитися шельмувати свій рід і цим перекреслить ризиковний почин.
Актовий зал колонії аж завмер у тривозі й цікавості: хохол Шпола стояв на сцені й затинаючись говорив таке, чого ці стіни досі ще не чули, і від його мови ставало страшно. Він зізнавався в тому, про що догадувались всі, та ніхто з вихованців вимовити такого зізнання не посмів би, та й потреби не було: сказано ж їм, що батьків вони не мали, — життя кожного розпочалося тут, у колонії, і ніхто з них іншого не знав; а цей хохол, який не вмів двох слів зліпити людською мовою, пищав тепер, що йому соромно, і той сором він хоче покрити щиросердечним каяттям: його батьки були лютими ворогами радянської влади — воювали в петлюрівських бандах, він добре пам’ятає, як його батько поруч з отаманом вигарцьовував на коні під синьо–жовтою шматою; Шпола аж передихнув від задоволення, що йому вдалося так дошкульно обізвати націоналістичний прапор, кольори якого водно мерехтіли в пам’яті дивним маєвом, і він ніяк не міг вивільнитися від солодкого щему на згадку про них… І ось знайшлося слово, яке той прапор споганило, — "шмата"! По залу пробіг смішок: хохол не знав слова "тряпка"; Шпола втямив, чому хлопці хихочуть, та російського відповідника не знайшов і повторив голосно, надриваючись: так, шмата, я не маю іншої назви для петлюрівських хоругов, а хто знає приємнішу, хай вийде і скаже; зал принишк: хитрий хохол вже почав добиратися до чужих душ… Шпола впевнено змахнув рукою, аж пригнувся начальник колонії, який з кожною хвилиною все більше відчував, що сам потрапляє в залежність від ревнителя; так, шмата! — вже зовсім упевнено вигукнув Шпола; голос його, позбувшись тремту, гримів над залом, і нишкли в страху вихованці; так — шмата, під якою ходили й ваші батьки, тільки у вас немає сміливості признатися в цьому і проклясти їх, як проклинаю зараз я! Шпола відчув, як у нього вливається незнайома сила, виповнюються міццю м’язи, й він виростає, вивищується над масою олов’яних солдатиків — його обіймало безмежне почуття влади, він пізнавав її смак.
Й покорилися Шполі солдатики, перед ним змалів сам начальник колонії: ось він — знічений, блідий, розгублений — підводиться з крісла й, перемагаючи хрипоту, кидає вихованцям клич, наказ, примус: зізнавайтеся всі, в яких бандах служили ваші батьки, і відрікайтеся від них, як це зробив мужній патріот Шпола, та не гайтеся, виходьте на сцену, а хто цього не зробить, хай скаржиться потім на себе! Й почали несміливо вилазити на подіум злякані питомці — кожен бився в груди, кожен викопирсував з пам’яті найбрутальніші слова, кожен хотів ревніше, ніж його попередник, оплюгавити своїх родителів; згодом зал спорожнів, і перед сценою вишикувалась шерега розкаяних, і тільки один вихованець, один–однісінький, залишився в залі, на нього непорозуміло дивився начальник колонії, зазивав, спонукував, наказував, але той стояв непорушно, так само вивищившись над олов’яними солдатиками, як і Шпола: два вороги, два сини однакових батьків зчепилися у німому двобою, врешті непокірний вихованець — чорнявий, з першим пушком на губі — підійшов до сцени, увіп’явся поглядом в обличчя Шполи й вигукнув по–українськи:
"Зрадник!"
Після шабашу не стало в колонії невпокореного хлопця, й начальника звільнили з роботи за політичну недалекоглядність, а новий принизливо запобігав перед Шполою. Питомці обзивали Шполу "прєдатєлєм", і він мстив доносами за образи; його обминали, з ним не розмовляли, проте самота не пригноблювала Шполи: здолавши першу й найважчу східку до кар’єри, він терпеливо чекав винагороди. Закінчивши офіцерські курси, отримав звання лейтенанта, а тоді зажадав відповідної до заслуг посади.
І отримав її. Зважаючи на те, що лейтенант Шпола недостатньо володів російською мовою й командувати підрозділом не може, його призначили катом у Лук’янівській тюрмі. Він сумлінно виконував свої обов’язки, проте ні розстріли ворогів народу, ні золочівська розправа, ані служба в "смерші" не додали йому на погони третьої зірочки.
* * *
Іван розповідав про свою мандрівку з Італії додому, та лейтенант чув тільки глухе бубоніння, а перед очима стояв непокірний вихованець колонії, який кинув у його обличчя найобразливіше слово. Той сміливець хтозна–куди й подівся, проте реально жив на світі, й Шполі він ввижався всюди: наяву — в обличчях засуджених до страти, яких без жалю розстрілював у підвалах Лук’янівки і в камерах золочівської тюрми; після акцій він приглядався до вбитих, щоб розпізнати обличчя чорнявого хлопця з карими очима й першим пушком на губі, — шукав і не знаходив, а мусив його вбити, щоб усунути зі свого життя, щоб не приходив він до нього і в снах — коли сам, а коли з білою панею й вусатим полковником — докоряти за зраду.
Життя Шполи ставало від цього нестерпним, він жадібно розстрілював і дезертирів на фронті, сподіваючись, що від його кулі таки згине найлютіший ворог, і врешті він його знищив.
Ройовий Андрусяк кілька місяців наводив жах на лючівський, яблуницький та шешорський гарнізони, був невловимий і зникав безслідно, залишаючи після себе вбитих чекістів і спалені приміщення, і врешті Шпола зважився зробити засідку в партизанській зоні біля джерельця під Ґреготом.
Діждався. В надвечір’ї безшелесно зійшов з гори партизан, він був високий, з чорним вусом — знав Шпола, що це Андрусяк: чекісти не раз ловили його біноклями, та наближатись до партизанської зони не насмілювались, а Шпола зачаївся за валуном біля самого джуркала й зблизька приглядався до вродливого парубка, який зупинився в підніжжі гори й оглядав довкружну місцевість — певне, вимацував для себе нову ціль, потім підійшов до джерельця і, склавши мисочкою долоні, нахилився, щоб напитися, і Шпола, як професійний зрадник, випустив у його спину чергу з автомата. Й відтоді прийшов до лейтенанта спокій — ніби він усунув останню перепону із свого шляху.
Проте аж тепер, в Андрусяковій хаті, прийшла до лейтенанта неждана догадка: а може, то був не Іванів син, а той непокірний хлопець з колонії з карими очима й чорним пушком на губі, бо чому ж відтоді настав у його душі довгоочікуваний спокій? А може, то всі ровесники на світі стали суддями Шполиного сумління, й для нього ще багато залишилося кривавої роботи?
Й подумав лейтенант, що якби повернув собі зброю — без вагання розстріляв би всю Андрусякову сім’ю разом із наймолодшим паростком, і аж тоді прийшло б до нього цілковите заспокоєння й відчуття перемоги над людьми і над самим собою. Шпола наслухав, чи не чутно надворі кроків, та ніч була тиха, тільки за вікном на узліссі поскрипували від морозу буки, й денеколи, шеберхнувши, спадав сніг з обважнілих гілок; лейтенант нарешті виборсався зі згадок і почув мову Івана: господар розповідав про те, як, повернувшись з Італії, він власноручно вивішував на коломийській ратуші прапор молодої української держави.
(Продовження на наступній сторінці)