Їх було два… Один заводив хлопця до хати, відчиняв перед ним навстіж двері, рука виймала з кобури револьвера, і скільки куль було в магазині, стільки їх увіп’ялося в груди ворогові, а тоді батьки й син покидали домівку, щоб через Солтисову гору добратися заметами до Лазів, де ще звечора залягли партизани. Виходячи з хати, Василь глянув на лейтенанта, який лежав горілиць на долівці і, стікаючи кров’ю, говорив Васильковою мовою так чисто й добірно, ніби сам у Сакатурі народився: "Ти даремно зробив це, бо ж не знаєш, кого вбив, а я однієї з тобою крові, й наші батьки виходили колись на поле битви з іншими прапорами, ніж цей, під яким прийшов до вас я, ти навіть нічого не спитав мене, надто вже поквапився, хлопче…"
Й розкинувся перед очима Василя зарінок над Пістинькою під Космачем, і все тепер відбувалося достоту так, як розповідав сотенний Чарнота Іванові Андрусякові після славного бою, в якому вперше відзначився Андрій… Енкаведистське з’єднання було замануто в глибокий каньйон, Андрій зірвав динамітом міст у верхній течії ріки, що спадала з прямовисних скель, а другий міст, внизу, який виводив з улоговини на Шешори, підірвав сам Чарнота, і з’єднання опинилося в пастці, немов монголи в Тухольській долині; партизани оточили червонорубашників з усіх боків і розстрілювали їх перехресним вогнем з кулеметів — ніхто в каньйоні не мав залишитися живим, — а тоді відокремився гурт обложених, посланець з білим прапором у руці підійшов до скель, з яких спадала ріка, кулемети на вершинах замовкли, й заволав посланець: "Ми переходимо до вас, ми довго чекали такої нагоди, і серед нас є українці, чеченці, узбеки!" Й повернули вони зброю на колишніх своїх… Так було, говорив Чарнота, так було не раз, і треба знати, що багато серед них є зневолених…
Таке видиво явилося Василеві, й він не наважувався увірватися до хати, щоб убити офіцера; стояв на дорозі перед своїм обійстям, а на сході вже зачервоніло небо, й треба було негайно щось вирішувати, поки не настала днина… І тієї миті другий рішенець закрався до свідомості Василя, і став він знову дитиною, яка повірила лейтенантові: ось принесе зброю, й офіцер вимаже зі списку приречених на вивіз прізвище батька, і вже заходив Василько до хати, розперізувався, подавав лейтенантові ремінь з кобурою, скидав шинелю й запобігливо на планшетку показував, щоб офіцер виконав обіцянку; мерзко було хлопцеві це робити, але ж тільки так можна врятуватися від вивозу в Сибір; офіцерові очі зловісно блиснули, й він зареготав: "А що, пацан, купився? Таж то я вмисне калічив мову на твій лад, щоб приподобатися… А тепер збирайтеся, кодло бандерівське, даю вам півгодини часу!" Він цілився з револьвера в батька, мати з німим докором дивилася на сина; потім офіцер навів дуло на Василька, й тоді побачив хлопець, що то не лейтенант, а старший брат: Андрій з погордою дивився на Василя і врешті виплюнув крізь зціплені губи: "Мерзотник! Хлюст! А ти не подумав, що, може, він стріляв у мене під Ґреготом?"
Василь стояв посеред дороги незрушно, а на сході набрякала густа червінь, ніби ось–ось мав статися вибух… Й промайнули в пам’яті хлопця бадьорі мрії, якими він переповнювався, допадаючи звечора до вогненного стовпа, що червоним рушником спадав з тарелі місяця на обрій, — був тоді Василько готовий прийняти геройську смерть або перемогти, був готовий повести за собою людей на битву, — і стали всі ці мрії враз марними, і сам він змізернів у власних очах; а з–над Березівки, де вже стих гомін хресного ходу, долинули слова Олени: "Думай добре, Васильку, що маєш зробити з тим обладунком, ти ж уже не дитина, ти дорослий, чому тобі так тяжко зважитись?" — й Василькові було недалеко до плачу: чому ж ти, Господи, поставив переді мною такий тяжкий вибір, як я маю врятувати батьків і себе, що повинен вчинити, щоб не схибити, адже у моїх руках життя батька, матері, моє і того лейтенанта, про якого я не знаю, хто він?
* * *
Й вибухнув тоді на сході вогненний стовп, був він такий самий, як у надвечір’ї під диском місяця, тільки тоді виносив він на собі холодне світило, а тут далеке сонце сповіщало про свою неминучу з’яву; воно мусило перемогти лютий мороз і набирало стільки жаги, що не вміщало її в собі, тож розділилося враз, подвоїлося: на другому краю східного небосхилу вибухнув у синю крицю ще один вогненний стовп — два сонця сходило над поблідлою від моторошного чекання землею, два сонця для двох земних сил, і одне з них, облудне, меркло, правдиве ж розгорялося й було достоту таке, як описано в Біблії: над храминою палав огонь перед очима всього Ізраїля у всіх його мандрівках, і вів огненний стовп людей з неволі до обітованої землі; було вогненне видиво знаменним сигналом для Василя — від надвечір’я до світанку й на всі прийдешні дні його життя; він гаряче помолився, дякуючи Богові, що подав йому знак до виступу на священну війну.
Василь вдивлявся в Солтисову гору, пильно вдивлявся, бо уздрів, як на сніговій габі заворушився бджолиний рій, і зрозумів, що то партизани, може, й сотня Чарноти; ступив крок, щоб іти до них, та завагався, бо залишав у рідному домі осиротілих батьків… А тоді згадав однокласницю Ліду — ніби наяву побачив її — і чекав її повеління. Дівчина суворо приглядалася до хлопця, може, хотіла впевнитися, що після цієї ночі він і надалі залишиться її вірним лицарем, а коли побачила змужнілий вигляд Василя й рішучість у його втомлених очах, сказала:
"Моїм обранцем може стати тільки воїн, то стань ним, і я піду за тобою на край світу…"
Перемагаючи вагання, побрів Василь заметами навскоси в яр, щоб з нього вибратися на Солтисову гору й стати в один ряд з партизанами. Й тоді кришталеве повітря, щойно пронизуване розпачливим водохресним молінням, сповнилось ураз могутнім хоралом побідної повстанської пісні, яку співали колись у пластунських походах:
Ми українські партизани,
Не знаєм, що таке є страх,
Родина наша — обрізани,
А хата в лісі, у ярах!
Вже грають сурми, близько воля…
— і грали сурми в небесах, а на землі гриміли барабани — весь світ піднімався до бою, й Василь готовий був перемогти у ньому або покласти голову за мить свободи.
* * *
А коли вогненні стовпи досягали зеніту й витягнули за собою з потойбіччя червоні кружала сонць, на Солтисовій горі первим гласом зататакав кулемет, йому глухою терцією відповіло торохтіння з Царини, й злетів з гори бджолиний рій у наступ на село.
На постріли вийшли з хати Іван, Марія й офіцер, вони з подивом спостерігали, як два сонця на небосхилі готуються до двобою; з Царини рушили вперед з автоматами напереваги червонорубашники, а з Солтисового белебня густими розстрільними сходили партизани; дві ворожі лінії стрімко наближалися до Андрусякового обійстя, а на подвір’ї стояли три постаті, освітлені двома вогненними стовпами, і один з них, міражний, чорнів, ніби на нього падала тінь обеліска.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
КОСМАЦЬКИЙ ҐЕРДАН
Реквієм
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Найсміливіші копачі від самого ранку розколупували ломами бетон, яким колись було залито криницю перед будинком яблунівського НКВД, що стояв понурим двоповерховим ґмахом, заступленим від дороги кущами бузинового дикоросля й рахітичними тополями; будинок, критий чорною бляхою, з незаскленними віконними рамами глупо вдивлявся на залюднене подвір’я й затолочені схили, що спадали від дороги до Лючки; люди, сповіщені з уст в уста, несподівано осміліли й прийшли дивитися на розкопки потаємних захоронень, про які досі говорили тільки пошепки або й зовсім не згадували, минаючи зловісне обійстя, якого ніхто не хотів заселювати після того, як Яблунів перестав бути районним центром; людей назбиралося тисячі, море голів хилиталося на коломийському, березівському й космацькому напрямках; натовп шемрав і вслухався в гупання ломів, якими сміливці вже добувалися до третьої цямрини, а хтось та попереджував, що тих цямрин вісім і дно заміноване.
День стояв паркий, липневий, над завмерлим Яблуновом повис сопух прілої мерви й трупного гіркого тліну; в глибині подвір’я та в здичавілому саду зяяли глибокі ями й горбатіли бруствери жовтої з пасмугами чорного перегною глини; на дошках під стіною мертвого ґмаху біліли людські кості й шкірилися черепи, розколені сокирами, а з деяких стирчали цвяхи й залізні штирі; за ними мерехтіли сотні свічок, поставлених за упокій погиблих, і все подвір’я й баня темно–синього неба над ним були як величезний моторошний морг, заповнений спечаленими людьми, які прийшли розпізнавати за рештками одежі замордованих родичів; уже всі могильники було розкопано, зосталась тільки криниця посеред подвір’я, в яку заглиблювалися копачі.
(Продовження на наступній сторінці)