Й тому Шпола тяжко ненавидів тих, які розмовляли петлюрівською чи то бандерівською мовою, він люто їх нищив, розчавлював, плюндрував, щоб ніхто не міг почути, що вони розмовляють майже так само, як він, і цим виявляють свою з ним спорідненість: не буде їх, та зненавиджена мова, звуки якої народжуються не на язиці, не в горлі, а набагато глибше, в самій душі, більш не засвідчуватиме його походження.
Та ось спалахнуло святвечірніми вогнями призахідне зимове сонце й проклало крізь стовбури дерев до стіп лейтенанта малинову стяжку по снігу, аж під ноги закочувало гарячетканий рушник, і уздрів він на ньому різнобарвні узори, та кольору крові, яка вічно фарбувала його життя, на рушнику не було; на сніговій габі в діамантових крупинках сонячне світло розщеплювалося в жовті й сині зблиски, що зливалися у смуги, ті смуги раптом ставали широкими зеленими стяжками, які знову розділялися, до болю знайомо межуючи між собою, мов на прапорі; лейтенант знав, що то за кольори видобуваються тепер з провалу непам’яті — належали вони єдиному святові зими: були то барви Водохреща, завтрашнього свята, яке тут називають Йорданом, — і защеміло в душі благання сільського голови, щоб хоч у такий день лейтенант не чинив людям горя; мабуть, через те цієї хвилини Шполі стало мерзотним передчуття чужої біди.
Він відганяв нав’язливі й такі непотрібні для його кар’єри думки; все, що належало йому колись, повинно раз і назавше зникнути з пам’яті, так ні — жило воно, дратувало, мучило, шкребло; намагаючись втекти від згадок, він приквапив крок, а за Мельниковим хрестом, ніби з кам’яного постаменту, на якому хрест було вмуровано, зійшла жіноча постать в дубленому кожушку, й офіцер наповратився наздогнати її, хоч і не втямлював, для чого це йому потрібне; колір кожушка зливався з малиновою сонячною доріжкою, яку обрамлювали жовто–сині смуги, — загадковість жіночої постаті додавала святковості йорданському надвечір’ю, й лейтенант зрозумів, що на світі, крім крові, лементів, стогонів і проклять, є ще й те, що називається святом. І йому забаглося його запосягти.
Він ішов слідом за жінкою, мало не наступав їй на п’яти, та вона не оглядалася, але й не прикваплювала ходи, і лейтенант здогадувався, що це її гра; його цікавість розпалювалася щораз то дужче, він простягнув руку, щоб взяти жінку за плече, повернути до себе й подивитися, яка вона; незнайомка цей порух відчула, й на тому місці, де від протоптаної стежки відгалужувалася вужча, що вела на Зруб, зупинилася й обдала його хтивим поглядом: була гарна ця чортиця, й лейтенант аж примлів від навального бажання, що пройняло все його тіло й запеклося в чреслах, — ніяка вже сила не примусила б його тепер проминути вродливицю; жінка показала рукою вбік Зрубу: "Мені туди, а ти куди манджаєш, вояче?", й зазвучав у цьому питанні владний заклик, проти якого він не міг опертися; лейтенант мовчки човпав слідом за нею, жінка звернула на лісову просіку, щоб не йти Зрубом попри хати, і в цьому офіцер теж вбачав її згоду; десь то до окраєчків його душі чіплялося усвідомлення, що недобре чинить, що це й небезпечно, та нестримний чоловічий голод відбирав у нього тверезий розсудок; жінка вряди–годи оглядалася й заворожувала його блудним поглядом; врешті лейтенант квапно увійшов за нею до теплої хати, вона скинула кожушок, зсунула з голови хустку, й на щоки впало чорне, мов воронове крило, волосся, крізь яке прозирала біла шия, а кабатину розпирали повні груди; офіцер нервово розперізувався, скидав ремінь з кобурою й шинелю на долівку; жінка на мить пропала в теміні й тут же виринула з неї, обвела любаскову шию руками й мовила млосно: "Таж не квапся, нині свято, спочатку покуштуймо куті" й тихо засміялася: "А–а, ти ж не за кутею зголодився!"; вона розстібнула кабатину, з пазухи випорснули білі циці, тоді він трутив жінку на постіль і, одягнутий та в чоботях, шалено навалювався, шукав, проникав у її тіло, шарпав, давив і навтішатися не міг, а коли полум’я потахло, й він запав у провалля несподіваного спокою, почув раптом гуркіт машини, яка начебто долала крутий схил дороги на Лазах, на мить завмер і наслухав, врешті збагнув, що це йому не причулося, й він глупо потрапив у пастку, схопився з постелі й почав у темноті шукати ременя з кобурою, та крім кашкета, нічого на долівці не знайшов, кинувся до жінки, стягнув її на землю й почав бити ногами, та в цей мент заторохтіли в лісі автоматні черги, кулі просвистіли над дахом, десь недалеко вибухла граната: лейтенант в одній гімнастерці вискочив з хати й чкурнув у темінь.
Перша вантажівка, вибравшись узвозом на Зруб, кинула два сніпки світла на незайману дорогу, а за нею сліпо з увімкнутими підфарниками тягнулася друга, обидві буксували в сухому снігу й перелякано ревіли, хоч постріли давно вщухли; машини вимацували проїзд, освітлювали стіни завмерлих хаток і заметені фоси, вони повільно сунули, немов готувалися до раптового наскоку на село, а лейтенант Шпола — без духу, знівечений і принижений — заривався щораз глибше в сніг у придорожній фосі, бо на нього насувалися вороги, котрі дотепер були благодійниками і в яких він усе своє життя дослужувався кар’єри; тепер вони — якби знайшли його в рові, обеззброєного й нікчемного, — розправились би з ним на місці; у лейтенанта знічев’я вишкреблося з пам’яті видиво, яке й зринати не мало права: у згарячкованій уяві йому здалося, що то не він рятує своє життя, а полковник Шпола в бою під Вінницею ховається в шелюгах перед кавалькадою більшовицьких панцерників, а на другому краю України, на відстані трьох десятків років, від тих самих наїзників утікає його дорослий син, — і в цей момент у них один ворог, вони з батьком поєдналися нарешті на одному боці фронту, і так мало бути, так мало давно статися, і лейтенантове прокляття батькові, яке він колись прилюдно виголосив, вищу службову сходинку запосягаючи, стало враз нечинним, бо ворог у них один, той самий, і треба спільно проти нього стати: він невблаганний, віроломний, замолити батьків гріх перед ним неможливо, ворог є ворог і приятелем ніколи не стане, за якою б маскою не ховався; тож несподівано прошила лейтенанта божевільна думка: йому нічого іншого не залишалося, як виповзти з рова й податися на Лази, звідки щойно долинули постріли.
Та вантажівки проїхали — чому їх так швидко вислали з району, а певне, з конспіративних міркувань, — лейтенант виборсався із замету й з колишньою ненавистю вглядався в темінь Лазів, де, напевне, за кожним стовбуром стоїть його убивця, і він згидився від того, що так недавно, коли наздоганяв підступну лярву, прокинулася була в ньому жалість до людей, яких прийшов убивати, — звідки той жаль взявся, звідки продерлася в пам’ять згадка про полковника Шполу, і як міг стати совєтський офіцер на одному боці з петлюрівцем, а хлібодавців зуважив ворогами; таж бо ні — запеклі його вороги тут, у цьому краю, в цьому селі — підступні, злобні й непримиренні, і він їх буде з насолодою знищувати, як нищив дотепер; у своїй пригоді лейтенант втішився, що планшетка залишилася при ньому — не міг навіть уявити, що сталось би з ним, якби гарнізонні документи потрапили в руки партизанам.
Лейтенант пустився бігти колією від автомобільних шин, втікав від зловісних Лазів — у нього визрівала надія на порятунок: поки вантажівки заїдуть у подвір’я гарнізону, поки оперуповноважений оговтається й пошле за ним до Калини Мазурихи, він поверне собі зброю, хоч би це коштувало чийогось життя, і та надія враз спалахнула блідим світелком у крайній хаті на Зрубі; він щодуху помчав на те світло.
* * *
Лейтенант обережно натиснув одвірну клямку й передихнув: він усвідомлював, що в нього вигляд жалюгідний і його поява в чужій хаті — без шинелі серед лютої зими — може викликати в господарів здивування, жаль або глузи, та ні в якому разі не страх, який в цій ситуації додав би йому владної сили, потрібної для порятунку; лейтенант увійшов у сіни й рвучко відчинив двері до кімнати.
Двоє людей — сивоголова жінка й чоловік з пишними закрученими вусами — схопилися з лавиці й німо стояли, мов на смерть засуджені, й утямив лейтенант, що його воля взяла верх; щоб не втратити над цими людьми владності, він вигукнув, до решти притлумлюючи господарів страхом:
— Как фамілія?!
Господарі далі німували: вони з дня на день чекали вивозу, були й готові, та коли врешті це сталося, і за ними таки прийшли облавники, безвихідь обезвладнила приречених, і тільки примус міг би їх вивести із заціпеніння; лейтенант зрозумів, що не сміє в цю мить відпускати попруги страху, він відкрив рота, щоб повторити нагальне питання й розчавити ним до решти переляканих господарів, поки вони не отямилися й не збагнули трагікомічності його становища, однак ще раз запитати не встиг: на покутті за столом досі не примічений сидів хлопець, якого, на вигляд, зовсім не діткнула тривога, він з дитячою цікавістю приглядався, як офіцер водно обтягує руками гімнастерку, що звисла мішком мало не до колін, і глузливі бісики засвітилися в хлоп’ячих очах — він зрозумів, що лейтенант в бігах і хоче просити в них допомоги; хлопець хихикнув у кулак і проказав з наївною безпосередністю:
— А вояк пояс загубив…
Тоді батьки отямилися, хлопцеві слова вмить здули з них ману страху, й сказав господар, долаючи тремтіння губ:
— Я Іван Андрусяк… А ви хто такий?
На коротку мить лейтенант зупинив погляд на господареві: його прізвище викликало в нього неймовірну догадку, він двічі тихо проказав: "Андрусяк… Андрусяк…" — і хижо зблисли в нього очі, проте тут же згасли; офіцер збагнув, що програв і, зніяковілий та зовсім безпорадний, заговорив прохально, аж запобігливо:
(Продовження на наступній сторінці)