— Приключеніє трапилось, хазяїн… Я нємного замешкался в етой лярви, што на опушке, а ваші стєрви спугнули, і я залишив у неї ремінь з кобурою й шинель. Допоможи, отєц, вєк помніть буду…
— Що я мав би зробити? — запитав Іван, і мимовільна глузлива посмішка пробігла по його губах.
— Побіжи, то недалеко, й принеси, а я…
— Принести тобі зброю? — осмілів господар і засміявся. — Та я краще візьму тебе за шкірку й відведу в гарнізон. А там…
Лейтенант зблід, тепер страх добирався до нього, й він ставав господареві підвладний; відрухово лапнув себе рукою по боці, де на поясі мала б висіти кобура, й опустилася рука, зупинившись на планшетці, що теліпалася на перекинутому через шию ремінці, й тоді рятівна думка збадьорила офіцера, він узяв до рук планшетку й, натискаючи на замочок, заговорив, ніби торг правив:
— Не шуті, хазяїн, ти в моїх руках: ось тут список сімей, які завтра будуть вивезені, і твоя фамілія там… Як принесеш, тут же власною рукою вимажу тебе зі списку, пойняв? Ну йди, чого витріщив глаза?
Та Іван не зрушився з місця, стояв, не знаючи, що чинити; Марія подивилася на чоловіка й заперечливо похитала головою, тоді хлопець схопився з–за стола: втямивши враз, що тільки він зможе врятувати від вивозу свою сім’ю, накинув кабатину й зник за дверима, а тоді закричала мати: "Вернися, Васильку!", і, може, був би хлопець зупинився за порогом, якби не почув вигук батька: "Не вертайся, Василю!"
І Василька поглинула ніч…
— Що ти наробив? — кинулася Марія до офіцера. — Таж його уб’ють ті або ті!..
Шпола з люттю відштовхнув жінку, він уже достеменно знав, хто вона; Марія заточилася і впала на Іванові руки, тоді увіп’ялася поглядом у лейтенантові очі, вперто вдивлялася в них, ніби хотіла їх уздріти, а не могла, бо вони були бліді, безбарвні, немов полудою затягнуті, і крізь ту катаракту пробивалися проколені отвори зіниць; в очах лейтенанта не було найменшого проблиску добра, тільки ненависть і жадоба крові, ті очі осліпли від жахів, які він чинив, убиваючи пам’ять про своїх батьків, помщаючись невинним за своє народження.
Лейтенант знав, якими стають його очі, коли він лютує, сам боявся свого погляду, а тепер у ненависному позирку жінки уздрів себе, немов у дзеркалі; він відчував, що жінка спонатужується вгадати в ньому вбивцю її сина, а він тим убивцею був: коли господар назвав своє прізвище, лейтенант пригадав невловимого ройового Андрусяка, партизана без псевда, який налітав із своїм роєм на гарнізони в Лючі, Шешорах, Яблуниці, не залишав після себе жодного живого чекіста і зникав, мов привид, а Шпола таки вислідив його під Ґреготом, куди руки червонорубашників не досягали, підстеріг його біля джуркала, коли той пив воду, й скосив з автомата; поранений Андрій Андрусяк поповз на гору, кулі його вже не досягали, та знав Шпола, що зрешетований ройовий жити не зможе; начальник коломийського НКВД майор Молін навіть не похвалив його, не те щоби представив до нагороди, — Шполу й досі хлібодавці не визнавали за свого, і йому хотілося вбити хоча б десять Андрусяків, щоб заслужити довір’я, — і ось стоять вони перед ним, батьки ройового, стоїть партизанська мати і вдивляється в безбарвні очі Андрієвого ровесника, такого ж вродливого, як і її син, й напевне додумується, хто ж були вони — лейтенантові родителі, якщо син не забув матірньої мови…
Лейтенант никнув під поглядом Марії, нікчемнів і, щоб не втратити себе до решти, звів кулак над її головою, і аж тоді в матері остаточно утвердилася тьмяна догадка про Андрієвого вбивцю: партизани сказали їй, що стріляв у Андрія начальник шешорського гарнізону лейтенант Шпола; ти лейтенант Шпола, чи в тебе інше прізвище, говори ж! — німо кричала Марія, а офіцер опустив кулака, що навис над її головою, ніби він в цю мить побачив у Маріїному обличчі когось такого, що його торкатися гріх; він стояв з опущеними руками, а Марія спитала:
— Ти мав матір, вороже?
…Мав він матір, мав. Вона нині була б такою, як ця сільська жінка: літньою, сивою, з незбляклою вродою на обличчі; то була ясноволоса пані, яка пахла липовим медом, коли в Києві на Володимирській, в квартирі полковника Шполи, петлюрівські старшини святкували Водохреще — перед відступом армії на Вінницю.
Тогочасні події у всіх були на устах, і п’ятирічний хлопчина на все життя запам’ятав: за місяць до Йордану Петлюра, прогнавши гетьмана й білогвардійських юнкерів, встановив свою владу в столиці, і повсюдно замайоріли жовто–блакитні знамена; той синьо–жовтий колір заповнив увесь світ, і був він кольором хлоп’ячої радості, бо ніщо так не гармоніювало з небом і землею, як ці легкі й ніжні барви, від яких ставав двокольоровим йорданський сніг на дахах і в скверах, і хотілося хлопчикові, щоб та побарвлена біла габа ніколи не згинула; а старшини чаркувалися й наспівували щедрівку про зелений сад, у якому три тереми, а в першому ясне сонце — жовте сонце й синє небо, які мали яріти над світом вічно; та ось підвівся полковник із закрученими пишними вусами, достоту, як у господаря крайньої хати на Зрубі, й мовив скрушно: "Вставайте, панове, й готуйтеся до відступу"; він узяв з колін білої пані малого хлопчика на руки й міцно пригортав його до грудей, обціловуючи розпашіле личко; ті розпачливі поцілунки пахли терпким тютюновим димом, а біла пані стояла поруч і втирала сльози.
А далі не було нічого — навіки змеркло жовто–блакитне мево в темному проваллі непам’яті, аж одного разу із сієї пітьми проступила постать у пошарпаному військовому одязі: чужий, облисілий, безвусий чоловік стояв на порозі кімнати, а біла пані, теж чужа й марна, припадала біля нього, роздягала, роззувала, вкладала в ліжко; вони тихо перемовлялися, й до хлопчика долинали незрозумілі слова: "оточення, Жмеринка, тиф"; той чужий чоловік нескінченно довго лежав у постелі, немов мрець, а коли нарешті підвівся — водно стояв біля вікна і вглядався із–за ледь відхиленої фіранки на вулицю; біля нього хиталася тінню біла пані, обоє мовчали й чогось вичікували, в домі ніколи не світилося й було тихо–тривожно, а хлопчикові заборонялося розмовляти й плакати: весь дім наче під землю провалився, заховавшись у печеру, де панував страх.
Й нарешті незрима моторош перевтілилася в зловісні постаті в дзьобатих шапках, вони з гримотом виважили двері, ввалилися до кімнати, націлилися з наганів у хворого чоловіка й білу паню, скрутили їм назад руки й вивели — і вже ніколи більше хлопчик їх не бачив.
Він опинився на межі, за якою метушилося інше життя. Чиїсь сильні руки перевели його через ту межу в потойбіччя, усе, чим жив досі, було в нього відібрано й найменшої крихти з минулого взяти з собою не дозволено; жовто–блакитний далекий світ знищено й оплюгавлено, його замінили муштра, марші, бойові пісні, сурми, команди, матюки, й іншої реальності не існувало, а тому в ній мусила знайтися своя приваба, задля якої варто було якнайлункіше відбивати чобітьми ритм, якнайголосніше виригувати з горла маршові приспіви, найбридкіше лаятися, якнайспритніше доносити на товаришів начальству; задля права принижувати інших, ображати, карати, знущатися таки варто було добиватися кар’єри; вона стала рушієм життя в світі, залитому червоним кольором ненависті, злоби, підступності й лицемірства; зваба вивищення була всесильною, щемко заманливою й таїла вона в собі солодке передчуття безмежної влади.
Здобувати ж кар’єру вихованцеві колонії Шполі було нестерпно важко, а все через ту прокляту мову, якої забути не зумів: завше думав, як вимовити слово по–московськи краще, ніж інші, а це не вдавалося, з його язика зривалися сміхотворні словесні покручі; питомці прозвали Шполу "хохлом", і ця прозиванка була для нього гірко образлива; хтось видумав глузливу частівку, яку з гурту виспівували йому вслід: "Ей ти, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, йоб твою маму!" — за тим лунав регіт і свист; Шпола був близький до розпачу, та врешті знайшов лазівку з безнадійної скрути: він вчинить таке, до чого начальство ще не додумалося — найдорожчою ціною вивищиться над юрбою… Шпола заявив про це начальникові колонії, і той аж скоробився від такого ревного патріотизму: хлопець хоче прилюдно затаврувати своїх злочинних батьків, щоб таким чином заслужити довір’я у партії і народу.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)