Лейтенант насилу витримував пронизливий і ненависний погляд Марії й відчував цілковите безсилля перед нею — не лише тому, що не мав зброї і не міг припинити її допиту; о, як би це просто відбулося, тож йому не впершину: два постріли — і ще двох Андрусяків змів би із своєї дороги! — він відчув, що в цей мент не міг би так вчинити саме тому, що ця жінка спитала про його матір і сама стала мовби її втіленням: в обличчі Марії Шпола вловлював риси білої пані, й з провини перед нею проколювалося бажання просити прощення за зраду; за це почуття він себе ненавидів, чей ніколи не мав до людей жалю, так чому ж враз зринула перед його очима ще одна моторошна картина й розбудила крихту каяття: була то дівчина в золочівській тюрмі — остання жертва, бо всі в’язні вже лежали покотом на цементі, а вона — божевільна, розпатлана й прекрасна — валялася біля його ніг і благала: даруй життя, візьми мене в заплату, я ще не займана, тільки не вбивай! часу для любощів у лейтенанта не було — німецькі танки вже ревіли під Золочевом, він вистрелив дівчині в груди, вона впала навзнак, а тоді згасло божевілля на її виду, і вона стала ще вродливіша; лейтенант неблимно дивився на господиню, помічаючи, як на її обличчя одночасно накладаються лики білої пані й золочівської дівчини — дві невинні його жертви втілилися в Марії, і лейтенант не мав би сили зараз її убити.
Й відступив Шпола назад, не витримавши Маріїного погляду, в якому, немов на плесі перед бурею, тіні мінялися зблисками, і він зрозумів ще й те, що господиня в цю мить не може позбутися думки, що її син, убитий біля джерельця, схожий був на лейтенанта зростом, вродою й незмірною люттю до ворогів; і яка то демонська сила кинула у вир смертельного двобою дітей однієї матері — України, який то гаспид примушував до братовбивства та христопродавства, — певне, таке думалося їй, і від цього лють в Марії ослабла, та й у Шполи пригасала ненависть перед обличчям, що поєднало в собі риси трьох жінок з різних кутків країни.
Поєдинок між Марією і лейтенантом слабнув, обидві сторони втрачали сили, а ніч щойно починалася й ділилася навпіл між батьками Василька, які в думці молилися, щоб син додому не вернувся і врятувався хоча б він один, і лейтенантом, для котрого повернення Василька було єдиним порятунком; обидві сторони стали Васильковими заручниками, й ні одна з них не могла перемогти; старосвітський годинник вибивав уже пізній час, хлопець не вертався, проте не було в батьків упевненості, що не вернеться і не потрапить у пастку, якщо вони полишать дім, — непримиренні вороги мусили співіснувати, немов звірі, загнані в клітку; лейтенант запримітив на підвіконні бутель з сивим трунком й мовив примирливо:
— Погарячились ми… Налий, хазяїн, й вип’ємо мирову, поки суд да дєло… Як не як, а у вас свято заходить.
Іван досягнув з підвіконня пляшку, набулькав сивухи в один з пугарів, що стояли на столі, підсунув офіцерові, й той, не чекаючи чаркування, жадібно випив, чмихнув, його бліді очі немов подобрішали; лейтенант повернув голову до Марії, яка вже сиділа за столом й не зводила з нього погляду, все ще, напевне, вгадуючи: цей чи не цей убив її Андрія; марні були її догадки, проте мати знала, що як не він, то інший, такий самий, відібрав у неї сина, чей червонорубашники прийшли не милувати люд, а вбивати, палити, вивозити, мордувати, складати у штабелі партизанські трупи біля сільрад і скликати селян, щоб розпізнавали вбитих — мужів, братів, синів, а тому не вірила Марія, що такий кат міг мати матір, вигодуватись її молоком, випеститись на її руках, перші кроки ступити, тримаючись за мамину спідницю, перше слово повторити за нею, вперше ручками шию обійняти, — і куди те добро, на все життя дароване, могло враз здиміти, якими вітрами розвіятись, в якій отруті розчинитися, якщо в нього була мама; лейтенант відчував, що жінка чекає відповіді на питання, й мовив, глипнувши на неї краєм ока:
— Кстаті, хазяйка, я сирота…
— Аби не безбатченко, — проказав, ніби між іншим, Іван, проте шпигонув гостя гострим позирком спідлоба.
— Ти ето об чьом? — стрепенувся лейтенант, і проколені голкою зіниці набрякли люттю — мало крізь ті дірочки не витриснулася сукровиця. — Ти про що, мужик?
— Не "тикай" мені, хлопче, я з тобою свиней не пас, — з позірним спокоєм вимовив Іван, тамуючи в душі невтримну злість. — Питаєш, що я мав на увазі? А вітцівщину, отчий поріг…
— Оп’ять двадцять п’ять! — зневажливо махнув рукою лейтенант. — Чули ми про це, вже чули… Та ви за той отчий поріг готові життя віддати й живете дико, мов австралійські аборигени, світа не знаючи. А для мене, як у тій пісні: "Расєя вольная, страна прекрасная, і всьо вокруг майо!"
Іван згірдливо глянув на офіцера й відсунув на край стола пляшку, по яку гість сягнув рукою.
— Е, ні, — сказав, — впиватися не будемо… А їсти, певне, хочеш, Олена ж не встигла тебе пригостити.
Іван досягнув з плити макітру з кутею й поставив перед лейтенантом, той зачерпнув ложкою страви, принюхався і тихо мовив:
— Кутя?..
— От бачиш, і ти згадав отчий поріг, бо ж тільки за ним раз на рік споживають цю святу їжу… Був він у тебе, а ти його загубив.
Й не доніс лейтенант ложки до рота, потримав її й опустив у макітру, а перед очима так само, як у надвечір’ї, коли наздоганяв молодицю, замерехтіли сині й жовті кольори, жовто–блакитна повінь залила весь майдан від Софійської дзвіниці, до пам’ятника гетьманові, який здибив баского коня й булавою змахнув до походу; з майдану вирушили вишикувані полки, заголосили сурми, дзвякнули мідні тарелі, загупали барабани, з краю в край прокотилися вигуки "Слава!", сніг під ногами стоптався на квашу; попереду колон на білому огирі їхав головний отаман; "Слава Петлюрі!" — залунало, загриміло й розкотилося над Києвом, а поруч з отаманом гарцював на буланому жеребці вусатий полковник, той самий, який кілька днів тому на Володимирській притискав маленького хлопчика до грудей, — тепер той хлопчик витягався на руках у білої пані, щоб іще раз побачити вояка, від котрого тягло густим тютюновим запахом, та вже зникли вони з отаманом за банями золотоверхого собору; а військо йшло і йшло, хоругви лопотіли на морозному вітрі, і врешті спорожнів майдан, і нічогісінько від того кольорового дива не залишилося; лейтенант сидів за столом, пригнічений видивом, котре й досі його не покидає, — та невже той отчий поріг, за яким святкувалося Водохреще, поставав перед ним вряди–годи лише для того, щоб докоряти за вчинену зраду?
Лейтенант різко відсунув макітру з кутею й запитав, не підводячи голови:
— А для вас, хазяїн, що є тим отчим порогом? Што оно такоє?
Хатній дух, пропахлий медом, тертим маком та волоськими горіхами, нахлинув на лейтенанта, він не міг від нього вивільнитися й утямлював, що то властивий запах його рідної домівки, від якої в ранніх літах його відірвали, і він сам прагнув викреслити її з пам’яті, бо заважала вона йому забути вусатого полковника, білу паню, хохляцьку мову, жовто–блакитне маєво, вишикуване на Софійському майдані військо — все це не дозволяло йому вирізнитись серед безликої маси олов’яних солдатиків у будьонівках, запанувати над впокореними послухом особинами й самому сліпо підкоритися вищій чужій волі: господар крайньої хати на Зрубі, певне, ще мав якусь надію на хоча б крихітне прозріння лейтенанта, й тому розповідав про свою втечу з італійського фронту, про ті надлюдські зусилля, з якими долав далекі безмежні простори, вертаючись до рідного клаптика землі, про неомильне чуття лелеки, котрий через світові незвісті допадає врешті до свого гнізда, про те, як людина перемінюється в бездушний механізм, коли те чуття втрачає, — кожна мисляча істота мусить мати для діяльності свою власну внутрішню спонуку, а не підвладне чужій волі послушенство; лейтенант не бажав слухати напуття свого ворога — Андрусякового батька, він відгороджувався супротивом кожному його слову, яке намагалося наблизити відступника до минулого — щоб він повернув його собі як належне.
Слухаючи Івана, лейтенант Шпола в думці готував відповідь, в яку вкладалося прокляття вусатому полковникові за дошкульні прозиванки "хохол", "петлюрра" і білій пані за те, що не вчила його змалку розмовляти "пачєловєчєскі", і синьо–жовтим прапорам, які перенеслися з Софійського майдану в запрутський край, і тій ненависній мові, за яку завжди його висміювали, — ті прокляття вивергалися з душі Шполи, немов блювотина, проте всупереч його волі й вони озвучувалися мовою вусатого полковника й білої пані; та мова була настільки могутньою, що не дозволяла йому засвоїти чужу й не витруювалась жорстокістю до людей, які нею розмовляли, — пам’ять була сильнішою за бажання її позбутися.
А господар говорив про любов до отчого порога, й був цей образ ворожий лейтенантові ще й тому, що загрожував його вимріяному праву владарювати над усім, що знахо–диться на землі, звужував завойовницьку сваволю законом власності на свої лише ворота, на свої двері, на свій дім, а до іншого світу йому зась — як злодієві й грабіжникові.
(Продовження на наступній сторінці)