Старосвітський годинник, з крилатим ангелом над циферблатом і двома тяжкими вагунами на поржавілих ланцюжках, захрипів, чмихнув і почав виклацувати годину; Іван, Марія й лейтенант переглянулися й далі сиділи непорушно, занурившись у німу тривогу, вони мовчки відрахували дванадцять ударів, ні слова не промовивши й тоді, коли годинник змовк; говорити не було про що: болісні слова офіцера зависли в повітрі, просякнутому запахом спаленого гасу в каганці; пломінчик на ґноті ледь жеврів, сумерк у хаті розріджувався примарним сяйвом місяця, який повільно пересувався по верхніх шибках вікна; в Марії в’яло серце від жури за Васильком, та несподівано для себе почала вона відчувати полегшу від того, що син не вертається, чей не розірвуть його вовки, не водяться вони в сакатурських лісах, і десь то він приткнеться серед ночі, може, і в Олени пересидить до ранку; лейтенант натужно думав, і знала Марія, що він мізкує над тим, як має повестися, якщо хлопець не повернеться зі зброєю: він чекав від господаря поради, водночас побоюючись її, а в душі загніздилось і проростало, мов зело поміж камінням, несамовите рішення, й він чув, як голоси батьків, котрі так несподівано вернулися до нього цієї ночі, уперто намовляють його вирватися із тенет зловісних привидів у дзьобатих шапках, які весь час чинили йому тільки зло, й він боявся їх і ненавидів, не сміючи про це самому собі зізнатись, — хто з них завтра простить йому втрату зброї, та ніхто, і яку кару придумають для нього яструби та круки? Лейтенант вичікував господаревої поради, щораз менше її побоюючись; Іван запам’ятав офіцерові слова, якими той розбудив його з хвилевого сну, проте не важився на них відповідати, бо відповідь його буде сувора й однозначна, він з відчаєм дошукувався синової стежки, та вона остаточно щезла з поля зору, й Іван збоявся, що Василько, позбавлений батьківської уваги, може вчинити непоправне…
Сотні не стало видно — партизани втопилися в заметах; під розпеченою до білоти тацею місяця шкварчав на морозі сніг, по насту закипала діамантова крупа; на Солтисовій горі варилися в зимовому окропі залеглі вояки.
Сотенний викопував саперною лопаткою окіп у глибокому снігу, сніг відвалювався брилами і був масний, мов згашене вапно, Чарнота викладав з білих цеголок бруствер, а яму робив просторою, щоб могла вмістити двох; "Ти вирівняй, хлопче, біля себе стінку, — мовив до Василька, подаючи йому лопатку, — і що глибше заляжеш, то тепліше тобі буде, сніг тільки зверху холодний, а внизу гріє"; Василько слухняно виконував розпорядження сотенного, і від його мови добирався до хлоп’ячого серця спокій, він дивувався, що цей суворий командир, який щойно важив на його життя, став ласкавий, мов батько; "Ти закутайся добре в шинелю й поли підстели під коліна, а пальцями в чобітках воруши, воруши, бо коли в ноги тепло, то й мороз не страшний".
"А он бачиш: ген унизу села з–поміж крислатих дерев визирає гострий дах, то гадючник–гарнізон, а ті чорні цятки, що покрапили толоку — то пайдьошники з батальйону "Червона рубаха", й нарозвидні ми зробимо з них форшмак… А та хата скраю Зрубу — твоя ж, правда? І вікно блідо світиться: нефортунний Оленин хахаль, начальник гарнізону, жде не діждеться тебе… — В добрих очах Чарноти засвітилися два злі вогники. — Бо хто ж він без зброї?.. І тільки подумай: так драпав від любаски, що мало штанів не загубив, а планшетку прихопив зі собою, таки прихопив, бо в ній знаєш що? А в ній списки людей, яких завтра мають вивозити на Сибір… Та не діждуться. Бог мені свідком — не діждуться!"
Чарнота говорив без угаву, немов зігрівав себе розмовою, а коли в сніговому окопі стало тепліше, він замовк і лише нагумкував мелодію пісні, яку партизани співали в Олениній хаті. Василько скоса поглядав на сотенного й думав: на досвітку Чарнота поведе сотню в бій — може й загинути і так залишиться для Василька незнаним; хто ж він, цей сміливий вояк, звідки родом, чим займався колись у цивілю, кого полишив дома, та невже партизани, які загинуть у боях — тут і по всьому краю — зникнуть з людської пам’яті, і ніхто не знатиме, хто вони були, які прізвища ховалися за їхніми псевдами, і слава по них залишиться лише в слові "партизани"? А це ж несправедливо: майбутні, ще не відомі нині нащадки повинні знати, хто віддав своє життя за вітчину; повернувши до командира голову, Василько запитав несміливо:
"Хто ви?"
Сотенний ніби чекав цього питання, бо ж не хотів він зоставатися в невідомості після своєї загибелі, а Василько, певне, залишиться живий: Чарнота дасть йому завдання, з якого хлопець повинен вийти ціло, то хай хоч щось знає про нього: колись комусь розкаже…
"Я з Княждвора, хлопче, що біля Коломиї, Петро Вакалюк. Родини вже не маю, моя родина нині в Сибірах… А вчився я колись на агронома в Політехніці — в Дублянах разом із нашим провідником Степаном Бандерою за однією партою сидів… То він залучив мене до підпілля. Коли Мацейко за його наказом убив П’єрацького, я в той самий час здійснив атентат на агента польської поліції Бачинського і на Львівському процесі був засуджений до семи років Берези Картузької. На початку війни втік до Кракова, а сорок другого вступив до УПА. То вже будеш знати, хто я, і батькові своєму розкажеш, він мене знає, та лише як Чарноту… Ну як, не змерз?"
"Не змерз… Місяць он який великий над нами, він таки гріє".
"А поглянь, як чітко протягнувся через усе небо від краю до краю Молочний Шлях. Краса яка!"
"Кажуть, то чумаки сіль розсипали… А наш отець–професор у гімназії називав його Єрусалимським Шляхом, і нібито Дунай відбився на землі від нього".
"По–різному називають цей розсип зір: то Татарським Шляхом, то Дорогою Рабів… О, неспроста відбиток цієї дороги прочеркнувся рікою по нашій землі! І ми вийшли на битву, щоб прокласти Дорогу Волі".
І тоді запитав Василько в сотенного — ніби вже став дорослим мужем, партизаном, який засумнівався в доцільності нинішньої боротьби:
"А якщо знову ми програємо?"
Сотенний нервово смикнувся й проказав холодно:
"Хто так думає, хай залазить на піч, а не в окопи!..
І запам’ятай собі назавше, хлопче: війна наша безпрограшна, вона триває у різних формах уже тридцять років — від битви на Маківці до нинішнього дня — і буде тривати доти, доки остаточно не відвоюємо свободи. Хай і сто літ — були ж в історії столітні війни!"
Василько весь зібрався в ґудз від сорому, він хотів подякувати сотенному за те, що той так рішуче розвіяв його сумніви, хотів запевнити, заприсягтися, що до останньої миті життя не вступиться з поля бою і страху не знатиме, і зневіри ніколи не допустить до свого серця — все це прагнув Василько вимовити за одним подихом, та не посмів і писнути, боячись, що Чарнота не повірить жодному його слову, бо йому потрібні не обіцянки й запевнення, а діла; Василько чекав наказу командира.
Сотенний ніби відчув хлоп’ячу бентегу, сягнув рукою до лейтенантової кобури, вийняв револьвера, перевірив магазин — він був заповнений патронами, перезарядив, загнав кулю в дуло й перевірив запобіжник.
"Ти стріляв коли–небудь, хлопче?"
"Я ще ніколи не тримав у руках зброї…"
"То дивись уважно: револьвер зараз готовий до роботи. Відведеш запобіжник, а тоді натискай на спусковий курок шість разів — шість куль зрешетять груди ворога, а останню залиши — може, й для себе… Але цілься в груди, бо невмілий єси, і перша куля може проминути голову. А тоді буде пізно… То ось що, синашу: наша розвідка донесла, ще позавчора, що на самий Йордан відбудеться вивіз у Сакатурі. За наказом командира військового округу "Говерла" моя сотня має сьогодні зайняти сакатурський гарнізон і знищити його й вантажівки, які приїхали по ясир".
Чарнота змовк, немов чекав, що на це скаже Василько, та хлопець німо ждав наказу командира сотні.
"Ти тяжко нині схибив супроти своєї совісті, Василю, — стужавів голос Чарноти, — й мав би за це понести сувору кару. Але я тобі прощаю. Та чи зможеш ти простити сам собі?.. Тому я даю тобі тяжке завдання, і як його виконаєш, так порозумієшся зі своїм сумлінням…"
Чарнота знову змовк, і мовчанка ця була для Василька нестерпно довгою… А тим часом східний небосхил прочеркнувся рожевим пругом, і стало чутно, як замоцувався мороз на льодяній поверхні снігу: він люто натужувався перед світанком й висмоктував рештки кволого тепла із снігового окопу; твердий наст коловся, тріщав, партизани заворушилися, не витримуючи крижаного холоду; синю–ватий полиск Солтисової гори змінювався білотою, а на горизонті зі снігової габи видобувалося рожеве полум’я, воно виповзало із преісподньої рівним стовпом, і зчудувався хлопчина, коли побачив на другому краю небозводу вершечок ще одного вогненного стовпа, начебто мали сходити два сонця.
"То від морозу сонце міниться, — кивнув Чарнота головою на схід. — Зимова фата моргана… Що ж то за знак такий — лихий чи добрий? Та менше з тим… — Він сперся на лікоть, відперезав ремінь з кобурою й подав Василькові. — Ось що, Василю, забирай те, по що прийшов до Олени, і йди додому. А вдома вчиниш так, як звелить тобі твоя совість. Іди".
Василько підвівся, обтрусив від снігу шинелю, заперезався ременем, виліз із снігового окопу і не оглянувшись подався по твердому насту, прямуючи до лівого вогненного стовпа, який поволі виростав поруч із крайньою хатою на Зрубі.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)