Останнього дня червня Нуся і Юрко увійшли до Львова. Було вполудне, люд валив валом на Ринок; на ратуші майорів синьо–жовтий прапор, а з балкона будинку № 10, в якому колись містилася "Просвіта", промовляв до народу сивоголовий добродій, і те, що Нуся з Юрком почули від нього, сповнило їх великою радістю, проте з краплею тривоги, адже новітні господарі ще не зайняли ні вокзалу, ані пошти, чогось вони вичікують на лінії Рясне — Скнилів, а поки що їхньої влади ще ніхто не відчув, але ж вона таки прийде, й не знати, чи довго майорітиме на ратуші український стяг; ще не відомо, яке розпорядження нового окупанта впаде на голови захмелілого люду, який впивається першим ковтком свободи...
А сивоголовий добродій у гранатовому костюмі, начебто він раніше за німців з військовою силою увійшов до Львова, волає з балкона:
"Волею українського народу проголошуємо Акт відновлення Української держави!"
Лунає перекотом "Слава!" , над містом злітають голуби, народ співає "Ще не вмерла Україна". Юрко полишає Нусю на майдані й пробує зайти до середини "Просвіти", його не впускає вартовий, Юрко наполягає: "Я від команданта табору "Олені" Довбека, мушу побачити Тура!" Й таки входить до зали, до нього сторожко придивляються міністри щойно проголошеної держави, врешті підходить до Юрка довгобразий, з русявою кучерявою чуприною чоловік і запитує:
"Звідки знаєш ім’я Тура?"
"Від карпатського січовика Теодора Довбека".
Чоловік бере Юрка під руку, проводить його в кінець зали й запитує упівголоса:
"Табір готовий до виступу?"
"Так!" — відказав Юрко й подав Турові грипс.
Тур уважно прочитав цидулу, підвів на Юрка очі й промовив:
"За тиждень приїдеш у село Княгиничі, що біля Рогатина, допитаєшся до фельдшерського пункту й покличеш доктора Шухевича".
З Ринку Нуся і Юрко подалися до тюрми Бригідки. Брама розломана, на бруку чорніють сліди крові, трупи вже забрані. З нутра катуші тягне млосним смородом, у коридорі на долівці — чорна кірка, камери повідчинювані. Зайшли до однієї, другої, третьої — всюди подірявлені кулями стіни й чорні плями на них. У третій побачили на стіні виритий цвяхом напис:
"Тут сиділо двадцять хлопців, засуджених до смерті". І підписи...
Нуся уважно відчитувала й, дійшовши до передостаннього, розпачливо закричала...
"Олесь Шамрай, — прошепотіли її зшерхлі губи. — О Боже, Олесь..."
...Увечері зайшли до помешкання професора Політехніки Павла Сербина. До них вийшла пані професорова — мов із хреста знята.
"Вчора Павло пішов порадитися до професора Бартеля й не вернувся. А нині прибігла до мене Бартелева служниця, щоб повідомити: обох професорів заарештували німецькі шуцмани... Скажіть мені, чим могли провинитися перед новою владою вчені, таж часу іще для цього не мали... Я прошу вас, навідайтеся до Спілки письменників, що на Коперника, там збираються приїжджі з Кракова, може, щось дізнаєтеся..."
У Спілці письменників Нуся побачила Олену Телігу й припала до неї, мов до рідної сестри.
"Як добре, що ви тут, ми стали такі безпорадні після того, що в нас сподіялося... А як професор Тарновецький, пані Оксана?" — Нуся засипала Телігу питаннями.
Пані Олена відповідала розважливо, намагаючись заспокоїти розтривожену дівчину.
"Тарновецький з дружиною теж приїхали з Кракова і вже поквапились до свого рідного Міста... А ми з Михайлом — ось він, певне, ти впізнала його — подамося на схід похідною групою".
"А хіба тут нема що робити? — здивовано, гей–би аж з гнівом запитала Нуся. — Невже ви не знаєте, що тут сподіялося? Мого Олеся вбили чекісти, а професора Сербина забрали німці... — Нуся не змогла стримати сліз. — І чи ви впевнені, що новітні окупанти будуть кращі за московських? Чому так легко залишаєте нас?"
Пані Олена втерла сльози з Нусиного обличчя й відказала:
"Всюди будуть потрібні наші руки, сестричко... На сході — теж наш народ. Тут хоч можна впізнати ворога в обличчя. А там... Я добре знаю, як там, бо сама звідти. Туди завойовники приносять неволю як віру, й люди приймають той блуд. Хіба не знаємо, з яким фанатизмом обдурений натовп віддавав на смерть своїх друзів на більшовицьких процесах?.. Доконче треба там бути. Йдемо групою до Києва. А ви подумайте, може, підете слідом за нами..."
Наступного дня німці переарештували міністрів проголошеної Української держави й прем’єра Стецька теж. Замість синьо–жовтого стяга залопотів на ратуші червоний прапор з чорною свастикою на полотнищі: львів’янам подали знак, хто в місті господар.
За кілька днів діти, які бавилися на Вулецьких пагорбах, натрапили на вбитих людей у видолині. На Вульку прибігли мешканці передмістя й розпізнали розстріляних чоловіків: були то польські вчені, й серед них один українець, професор хімії Павло Сербин.
Після похорону Нуся і Юрко подалися Рогатинським трактом на схід.
Розділ шістнадцятий
Олесь піддався впливові меценаса Геродота ще в ранній юності: остаточно підкорився його маєстатові у той мент, коли пан Корнель розповів йому про історичну долю Галицького краю, яким споконвіків торгували чужинці, мов перекупники або маклери на базарі. Вірив Олесь кожному слову освіченого й непоступливого мужа, — а чи ж то не його провина або ж заслуга, що так, а не інакше склалася Олесева доля? Та й нині він, Геродотом спонуканий, повернувся у найстрашніші нетрі свого минулого й мовчки висповідався перед самим собою. Та ось наблизився до наймоторошнішого менту свого життя, яке перестало життям називатися...
А пан Геродот і далі сидів на порозі ґанку, ніби чекав тієї хвилини, коли Олесь вибереться з тенет споминів, яких хотів нині позбутися, розвіяти їх на торговицькому базарі серед галасу перекупок, масних жартів сидух, маклерських закликів до найвигіднішого виторгу, посеред барвистого вернісажу килимів, ліжників та вишиванок, оглушений форканням коней, ревінням бичків та блеяниям овець; чекав пан Корнель, поки сусід прийде до рівноваги й ніби перекине на нього тлум найтяжчих згадок, і в напрузі уяви побачить Геродот мент Олесевої щасливої можливості залишитися живим, подарованої випадком, на який колись сподівався і він, Корнель, а нині може хіба лише уявити — мент порятунку коханої Сальомеї від смерті.
А певне, було так — Олесь або не пам’ятає того, або згадувати боїться...
...Остання запряжена парокінкою гара спустилася на гальмах у старознесінські вивози — до викопаної квадратової ями, яку завтра, бо нині вже вечоріє, прийдуть засипати вапном і піском місцеві мешканці; гробарі поскладали в неї штабелями тіла замордованих у Бригідках в’язнів і, зітхаючи та проклинаючи все, що тільки є на світі, вибралися спорожнілою гарою крутосхилом до Високого Замку. Полив теплий літній дощ, намоклий синьо–жовтий стяг гірко звис на тичці, встромленій у чолопок високозамківського копця, як знак безнадійного смутку. Небесна благодать обмивала закривавлені тіла, й від вільгості й вечірньої прохолоди одне тіло заворушилося, ожило й вивільнилося із тісноти. У непам’яті, але ще із крихтою самозбережного інстинкту почало воно виповзати з потойбіччя; втеча була повільна й безнадійна, проте напівмертве тіло з розпачем розтоптаного черв’яка таки вибралося з ями й, коли опинилося на росяній траві, стало живою людиною.
Олесь бачив перед собою лише зоряне небо й поросле лісом плато над обривом: він упізнав Кайзервальд, а теж заснулі хати, що осіли, немов гніздечка жайворів у старознесінському ізворі, та хрести Покровської церкви.
Усвідомивши, що живий, він підвівся й пошкутильгав стежкою, що виводила на плато. Смерть була позаду, та ще чіплялася його неймовірним жахом, Олесь набрався сил і утікав від неї; на плато стриміла тригонометрична чуга, і її теж впізнав: до вулиці Піскової було вже недалеко. Спонатужився, побіг і врешті впав на коліна перед порогом колишньої квартири; не закричав, не заволав, тільки розіп’явся на дверях, а вони немов самі відчинилися, й чиїсь руки внесли його до середини.
Цю картину Олесь боявся згадати, було надто страшно, та уявив собі її пан Геродот. Він стогнав і без сліз квилив з жалю, що таке не трапилося із його Сальомеєю у Шепарівському лісі.
...Власника будинку на Пісковій звали Зеником Цюручки — мало хто знав його справжнє прізвище. На тупиковій вуличці, яка мала лише п’ять одноповерхових котеджів, майже всі мешканці називалися надто посполито — Ковалі, Шевці, Кравці, оскільки вели свій рід з ремісників; усі розмовляли однаковою передміською говіркою, і з цієї причини виникла плутанина — хто є хто... Тож розпізнавали одне одного за прозвиськами, які виліплювались із часто вживаних кожним мешканцем словечок польського, німецького чи то єврейського походження — і так хтось ставав Думенкопфом, Прошепаном, Цумбайшпілем, а пан Зеник, який працював диктором на радіовисильні, що на Баторого, й володів оксамитовим баритоном, був перечулено чемним з жінками: вітаючись з ними, він прикладав праву руку до грудей і солодко вимовляв "Цілую ручки, прошу пані", й за голос, який звучав щоранку в радіоприймачах, та й за чемність так і прозвали його на Пісковій.
(Продовження на наступній сторінці)