Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім’я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна — і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.
У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий...
Розділ сімнадцятий
Олена Теліга із своїм мужем, інженером Михайлом, який навіть у трудному марші похідної групи на Київ не розлучався з бандурою, поет і археолог Олег Ольжич та отець Чемеринський, який, покинувши Місто, долучився до них, підходили до Житомира. Обминали полишені на дорогах гармати й вантажівки із скринями снарядів у кузовах та зруйновані села, які ще курилися димами, уникали зустрічей із тлумами полонених червоноармійців, гнаних шуцманами й українськими поліцаями, які поквапилися стати на службу до німців, вважаючи їх визволителями із совєтського рабства, подорожнім зустрічалися групи дезертирів, які допитувалися до колишніх сільрад з прапорами не існуючої вже Української держави на дахах, й зупинялися на довгочасні постої у добродушних поліських господарів, від яких дізнавалися хоч дещо про результати боїв над Дніпром.
У цей самий час Юрко Сербин і Нуся, минувши Рогатин, допитувалися у стрічних людей до села Княгиничі, що запропастилося у дібровах над Гнилою Липою.
Йшли, тримаючись одне від одного на віддалі ліктя, й здавалося обидвом, що між ними пролягла заросла терном межа — сувора й неприступна, мов навіки зниклий Олесів світ. Та межа наїжачилась колючками й не дозволяла наблизитись їм ні на цаль, і якби той переступ стався, то здавався б він цієї миті святотатством, за який належиться сувора Божа кара — за зневагу пам’яті мученика.
Так думали обоє, й ні одне не наважувалося переступити ту межу, хоч у їхніх стосунках її й не було: на широкому світі існували тільки вони й лише одне з одним могли порадитися, почути добре слово, вдихнути теплий подих — все це відбувалося між ними, та скоротити відстань між собою не було в них ні снаги, ані відваги.
Нарешті вони знайшли загублений у лісах хутірець Княгиничі й засумнівалися, що тут може існувати якийсь медичний пункт, проте таки знайшли його — мізерну халупу з перекошеним шильдом "Медпункт". Халупа, що зупинилася над річкою, була наглухо зачинена; від сусідів подорожні дізналися, що лікар і санітари кілька днів тому виїхали возом у Жабокрики на виклик хворого й чомусь досі не вернулися.
"Видно, змінилася ситуація, а ми нічого не знаємо... — мовив Юрко. — Вертатися нам чи наздоганяти похідну групу?"
"Ні до кого нам вертатися, — сказала Нуся. — Якщо ми тут не застали Шухевича–Тура, то й у Львові його, напевно, вже немає. І може таке бути, що й Довбек із табором вийшов із Синєвидного... Нам нічого іншого не залишається, лише йти на схід. Розшукаємо в Києві пані Олену й будемо разом з нею..."
"Мусимо їх доганяти, іншого виходу в нас немає, — погодився Юрко. — Та я ніяк не можу додуматись, чим вони в Києві будуть займатися, адже проголошена держава не втрималася навіть двох днів — на що вони, мельниківці, сподіваються від німців після того, що сталося у Львові? Але мусимо йти..."
Й тоді тернова межа між Юрком і Нусею звузилася, їхні руки сплелися, й вони, поєднані осамітненістю, подалися лісовими путівцями до Тернопільського тракту...
Горби й пагорби залишилися позаду, перед мандрівниками простелилася рівною тацею Подільська низовина, по якій, вигинаючись, немов хребти сполоханих вовків, бігли до обрію й наздоганяли одна одну срібні хвилі споловілих хлібів, готових припасти під серпами до землі й перемінитися у схожі на каплички копи; шелест натрудоватілого колосся підсилював дзвенячу тишу, насичену щебетом жайворів: прив’язані сонячними променями до небесних чертогів, вони повисали над степом сірими грудками, які стрімко падали долі, побачивши над собою загарбливо розпростерті крила яструба; стрекотіння польових коників дрібно кришило тишу, й вона сіялася по всьому безкраю золотою потерухою, а з далеких степових обріїв, де стрункі, мов молоді вої, тополі зупиняли хлібні лани, долинала тужлива мелодія, торкалася Юркових губів, бриніла, мов дримба, й перемінювалася у слова:
Козак від’їжджає, дівчинонька плаче:
Куди їдеш, козаче?
Й відлунювалася пісня від Нусиних уст:
Козаче–соколю, візьми мене із собою
На Вкраїну далеку...
Вони трималися за руки, немов боялися розгубитись у цьому подільському безмежжі, й допитувався козак у дівчини, де буде вона на тій далекій Україні спати, що буде робити і що їстиме, а вона його запевняла — немає на світі нічого такого, чого б не могла для нього вчинити: спатиме в степу під вербою, їсти буде сухий хліб з водою, аби лише бути разом з милим; Юрко піснею освідчувався Нусі в коханні, й вона те освідчення приймала, бо не мала добрішого приятеля, однак тими словами, що вимовляла колись партнерові у запаморочливому вальсі, не могла б цієї миті обласкавити Юрка — вони тільки раз у житті спливають з уст: "Хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаю творити найдосконаліший рисунок танцю, і я знаю, що ти заповзатимеш рукою під мою розкльошену спідничку, хилитимеш мене на зволожену траву" — о, ці слова ніколи не будуть вимовлені для тебе, Юрку, хоч, може, те колись і станеться між нами, та заворожувати цими словами могла лише його...
"Звідки знаєш цю пісню, Нусю?"
"Про це я могла б тебе запитати, ти ж бо з Рамлярівки, а я з Торговиці, що біля Воскресінець. Ця пісня, певне, ще за полковника Височана народилася в цьому селі, й записав її приятель Маркіяна Шашкевича учитель Григорій Ількевич..."
"А нині вона стала нашою".
"Так, Юрасю..."
На це пестливе, вимовлене Нусею ймення довго чекав Юрко, й воно нарешті прозвучало; його рука тихо лягла на плече дівчини, він пальцями дотикався до її шиї, й вона не відхилялася, чей їх було тут тільки двоє; йдучи, Юрко все тісніше пригортав до себе Нусю, й вона мовчки піддавалася...
Й цієї миті з житомирського боку накотився притишений гуркіт, він то наростав, то стихав, і сказав Юрко:
"Ще не пора нам іти туди... І чи треба?"
Вони звернули з Тернопільського тракту на бічну польову дорогу, що бігла на північ — до Кременця.
...Випала для Нусі і Юрка ще одна спільна подорож, схожа на ту, яку вони разом з професором Тарновецьким й отцем Чемеринським долали з Берези Картузької додому. Нині вони йшли з дому в непроглядні незвісті, не знаючи, куди приб’ються і що їх чекає. За першої мандрівки Нуся вряди–годи ловила на собі палкий Юрин погляд, який ураз згасав, коли вона запримічувала в його очах гарячий пломінець; Нуся холодком ті його позирки гасила, щоб, бува, цей гарний хлопець не зрунтав її вірності тому, до котрого верталася з тенет тяжкої розлуки. Тепер його вже не було, й Нуся приймала Юркову увагу, потребувала її для певності в непевностях, адже було їх тільки двоє на всьому білому світі й більш нікого — лише туркотіння перепелів у житах, мелодійні фіоритури чорних дроздів на тополях, коли небо молодилося на дощ, перестукування дятлів у волинських пущах, а ще добрі очі поліських жінок, до яких просилися на ніч.
Спали в хатах, клунях, а то й у степу під вербою; Нуся й думки такої не допускала до себе, що може залишитися сама, і водночас страшно їй ставало, що та межа з терновими колючками недозволеності, яка пролягала між ними, може ураз зникнути, коли Юрко вночі, страждаючи від палючої жаги, сягав долонею до її паху, чекаючи згоди, й вона мліла від горячі, що струменіла з його пальців: пальці ставали щораз ніжнішими, м’якшими, вимогливішими, й Нуся боялася як зближення з Юрком, так і того стану, що заволодіє ними потім, і що то буде — відчуження, холод чи шал несподіваної любові, яка знівечить пам’ять про загиблого Олеся. А чи простить їй Бог такий гріх?.. Тому відсувала гарячу Юркову руку, й коли він, втомлений жагою, засинав, Нуся кожного разу відчувала у грудях, чреслах й на нецілованих губах тягар самотності, ніби Юрка враз не ставало біля неї, — й тоді вона була готова віддатися йому із вдячності за його доброту й бажання мати її; тіло дівчини наливалося не знайомим досі палом, і в ту хвилину, якби він прокинувся...
(Продовження на наступній сторінці)