"Сталося! Червоні окупанти втікають з нашої землі, розпочалася війна, й Україна кличе нас до бою! Чи ви готові до походу?"
"Готові!!" — ревнули хором бійці, застугоніла пуща, й ранок прокинувся: крізь частокіл смерек на вершині Парашки проникли на галявину перші промені сонця.
"Вільно! — тихше скомандував курінний, й сувора маска сповзла з його обличчя, немов її спило тепло ранкового світла. — Розходьтеся й перевіряйте зброю та спорядження... Зв’язкова Нуся й ройовий Сербин, до мене!"
Струнка дівчина у стрілецькому мундирі й мазепинці виступила з лави, й поруч з нею став Юрко Сербин, пропускаючи Нусю поперед себе.
Й вона ступила крок — нерішучий, боязкий: було це в її житті перше вступлення на дорогу, що її вимріяла, тиняючись світами в пошуках людей, які мали б вивести її з тенет підданства й непевності на лінію відкритого бою, — й ось та людина стоїть посеред галявини, і їй вона дасть згоду нею розпорядитися. Та до цієї миті вона йшла довго і трудно.
На переможний успіх виправи Тимчія–Лопатинського Провід ОУН не розраховував: була вона задумана лише як сигнал для споневіреного страхом і почуттям безвиході галицького люду, який несподівано опинився під жорстокішою, ніж польська, окупацією... Заплановані ОУН на травень сорок першого року бунти у селах Львівщини, Станіславівщини й Тернопільщини, диверсії на фабриках і заводах й атентати на партійних керівників мали вселити в людей надію на можливість спротиву...
Загін Лопатинського перейшов Сян, керівник виправи відрядив двох стрільців і зв’язкову Нусю з грипсом до команданта табору "Олені" Теодора Довбека, а сам із загоном подався до Устиянова, захованого від ока у камеральних дібровах, щоб після перепочинку вирушити на Львів.
Посланці до вишкільного табору, що розмістився в глибині бойківських гір, дізналися про катастрофу в Устиянові на перепочинку в Підбужжі. Й довгими зимовими ночами, вдень відпочиваючи в сільських хатах, бездоріжжям, крізь снігові замети цілий тиждень добиралися вони до явочної квартири у крайній хаті Синєвидного, а звідти сільський хлопчина провів їх ущелиною між Парашкою й Магурою.
Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.
Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:
"Юрко..."
Аж тоді Сербин упізнав дівчину — ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:
"Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?"
"Західними..." — відказала кволо Нуся.
Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки... Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?..
Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці — втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю... Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині...
Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:
"Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?"
Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:
"Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю..." Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:
"Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше..."
"Хіба я знав, що ви... Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м’ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі... Та не був то час для освідчень..."
"Не треба більше, Юрку. Хай нам буде досить того, про що ми з тобою щойно дізналися... А я буду чекати. Вірю, що Олесь колись повернеться..."
Нуся взяла Юркову руку і, тримаючи її в долоні, оповідала.
"...Ти питаєш, якими вітрами... Я й професор Тарновецький разом з німецькими колоністами з Багінсберга переїхали Сян, а в Бидгощі нас зупинили есесівці. Там нас розмістили по бараках, а за якийсь час із Кракова прибула до нас з Української Станиці делегація земляків. Ти, певне, знав або хоч разок бачив нашу міську красуню Оксану Москалівну, вона теж приїхала до Бидгоща, і яка то була їхня зустріч з професором Тарновецьким!.. Я тоді вперше зрозуміла, що таке кохання... Може, і я колись так само зустрінуся з Олесем... Між краківськими українцями була — не вгадаєш хто: поетка Олена Теліга. Вона тоді очолювала в Кракові мистецьке товариство "Зарево" й видавала газету під такою самою назвою. То взяла мене пані Олена до себе за коректора... Потім, за наказом Організації, я пішла з Лопатинським зв’язковою. Яка доля загону Лопатинського, ти знаєш... Він став легендою, так багато в нас легенд! Ті два стрільці, з якими я йшла до Синєвидного, склали по дорозі пісню, ти, певне, вже чув, її співають у таборі: "Як Лопатинський з–за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав"... Скільки–то подібних пісень ще почує наш народ...
А ти будь мені другом, Юрку, добре? Й коли тобі дошкулить самотність, прокажи собі в думці вірш Теліги, запам’ятай його: "Як ми можемо сміятись й дихать, коли вас у в’язниці покликала смерть..." Хай береже Олеся Господь..."
...Усе це згадалося Нусі, коли вона ступила перший крок до курінного Довбека, який стояв перед розводом. Й проказала в думці клятву: я виконаю будь–який його наказ сповна і зроблю все, що у моїх силах — від цієї миті до зблиску полумені з револьверного дула...
І тоді наче хтось підштовхнув її в спину, може, це зробив Юрко, який ішов за нею, й за хвилину вони обоє стояли перед командантом з прикладеними ребрами долонь до мазепинок.
"У Львові ще йдуть вуличні бої, та це триватиме недовго, — мовив Довбек. — Ви добирайтеся, ще ходять поїзди. Знайдете сотника Тура, він повинен вступити до Львова із своїм легіоном. Й скажете йому: ми від карпатського січовика Довбека. Й передасте йому від мене грипс. Рушайте з Богом..."
Зі Сколе у львівському напрямі відходив упорожні поїзд, призначений, певне, для евакуації, в нього сіли Нуся й Юрко. Товарняк тягнувся ліниво, невпевнено, й машиніст, сповільнюючи хід, вихилявся з кабіни й про щось випитував у людей, які збиралися гурмами біля станційних будок і на ходу вскакували до вагонів.
Минали села. На будинках сільрад вже лопотіли синьо–жовті прапори, а на толоках марширували колонами парубки, виспівуючи стрілецьких пісень, імітуючи січове військо — неозброєне, в сільських кацавейках, несправжнє. Проте засвідчувало, що совєтчини, яка десь там, у адміністративних верхах, може, ще має владу, в низах уже не існує. З толок долунювали дружні вигуки "Слава Україні!" — як радісне звістування світові, що московський окупант вступився з галицької землі.
Поїзд зупинився на Персенківці, перед Львовом, й далі не йшов. На станції метушилися люди, Нуся з Юрком проникли в натовп, щоб почути новини, й дізнавалися лише про одне... Большевики залишили Львів, німці зайняли Раву–Руську й за день–два будуть у Львові; містяни розбивають тюрми й виносять сотні змасакрованих тіл на тюремні подвір’я, розпізнають, шукаючи рідних, чоловіки сивіють, жінки божеволіють... Очі повиколювані, животи багнетами розпорені, носи й вуха повідрізувані; у Бригідках зняли з хреста розп’ятого священика; гробарі вивозять трупи за місто до викопаних ям, які згодом засипатимуть вапном і землею; підвал у замарстинівській тюрмі замурували — в ньому ще раніше розстрілювали засуджених до смерті, тіла вже почали розкладатися — трупний сморід не допустив людей до страшної гекатомби; на подвір’я тюрми Лонського увійшов сформований у Кракові український батальйон "Нахтігаль", командант Тур розпізнав серед убитих свого брата й над його тілом поклявся мстити совєтським головорізам до кінця життя...
(Продовження на наступній сторінці)