Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем. З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами: в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина, та водночас огортає бездійний розпач, а ще здивування, як це її син може витримувати таку наругу, та спалахує в її очах і світло гордості, що син так мужньо витримує муки страху.
А за що? За святу ідею, за прагнення свободи, задля якої пішов відважно на смерть, як біблійні страстотерпці за віру? За незрадливість?.. Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит: за що? Чому Варавву помилували, а його розпинають на хресті? За любов?!
Й чому Ферлея в камері немає — невже він, як і Варавва, став потрібніший світові, ніж я? А може, мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла? Може, краще відректися від своїх переконань, чей Петро аж тричі відрікся від Христа, був прощений і його науці присвятив решту життя... Та чи простили б мені такий вчинок Нуся, Москалівна, Геродот, Тарновецький, Сербин? Але ж чому я не маю права просити помилування, адже сам Христос просив Отця, щоб чаша мук його минула, й докоряв він Отцеві за те, що покинув його в найтяжчу хвилину...
Та ніхто не буде прощений за відступництво, навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху — наздогнала його покара в Римі. А Мученик, добре знаючи, що його чекає, не відступився від свого призначення: "Ти син Божий?" — спитав його первосвященик Кайяфа, й міг Ісус хоча б промовчати, та відказав: "Так!"
І мене питали: "Ти українець?" — і я мусив відповісти: "Так!" Це мій обов’язок, мало того — це воля Божа. Бог не дозволяє мені бути іншим, іншим став Ферлей, і на нього чекає найтяжча кара: сором!
Й для чого, зрештою, прийняв Ісус розп’яття? А для того, щоб своєю смертю створити релігію любові... Але чому гинемо ми? В ім’я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас, Підмогильний, Куліш, Зеров? Хіба не розпачали вони перед смертю: все вже пропало! Проте своєю кончиною смерть подолали — національну релігію створили, яка вічно живитиме наш народ. Й була їхня смерть початком...
Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в’язнів:
"Війна!"
Це слово, що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття, прозвучало для в’язнів, засуджених до страти, єдиною надією на порятунок, вони марили ним відтоді, як упав на них страшний вердикт. Тому водно снилися їм повальні бомбардування Міста: валяться вежі, западаються у вирви будинки й церкви, лише тюрма залишається неушкоджена. А обвідні мури з трьома рядами колючого дроту на гребені кришаться вщент, клубки червоної пилюки котяться по землі, в’язні розвалюють двері камер, кидаються на охоронців, мордують їх, розтоптують, регочуть, обнімаються й виходять на волю.
Так кожної ночі приречені на смерть втішалися у снах ілюзорною свободою: висипалися тлумами із загород на вулиці й сповіщали сонне місто про найвище благо, не задумуючись над тим, що війна приносить із собою ту саму невблаганну смерть.
"Спи, друже, — проказав розбуджений із ламкого передсвітанкового сну Олесь Шамрай до сусіда, який крізь сон вимовив спасенне слово. — То виконують кати вирок у дворі й трактор запустили, аби ми не чули пострілів та криків. А може, то летунські вправи..."
Однак уся камера вмить прокинулася, в’язні підвели голови, попіднімалися з долівки й мовчки прислухалися до гуркоту й вибухів, що зрідка проривалися крізь дзвенячий гул і з дзенькотом вдарялися у шибку тюремного віконця, заступленого дощаним кошиком.
Та враз пролунав потужний вибух, що сколихнув тюрму, — здалося в’язням, що тюремний мур насправді завалився, перемінившись у стовп рудого пилу, і втямили вони, що то не сон, а справжня бомба розірвалася десь зовсім недалеко, може, біля головної пошти. Й не встигли вони ще чітко усвідомити, що таки насправді розпочалася війна, як струсонув містом ще потужніший вибух — десь далеко, гейби на сокільницькому летовищі.
Й тоді хлопці припали до дверей, наслуховуючи, що діється в коридорах. Однак там було тихо, ніхто не відсував вічка прозурки, не повертав ключа у дверях, й не було чутно кроків вартових. В’язням стало страшно, що їх покинули замкненими, що вони загинуть живими у вогні, якщо бомба впаде на Бригідки: залізні двері заригльовані, замкнені англійськими замками — ніхто не в силі їх розламати чи виважити, всі у пастці, приречені на одночасну смерть.
Гримали у двері, кричали, та ніхто не озивався, лише гулка луна котилася порожніми коридорами.
Із сусідньої камери дівчата неугавно вистукували морзянкою, але ніщо іншого, як те, що розпочалася німецько–совєтська війна, не повідомляли. Тюрма стрясалася від гримотів і криків, наполохані вибухами бомб містяни забули, що вони цієї миті стали відповідальними за життя людей у тюрмах на Городоцькій, на Лонського й Замарстинові.
...До зубів озброєні дивізії німецького вермахту перейшли Сян. Розгромивши по всьому пограничному периметру совєтські військові застави й навально займаючи міста і села, німецька сила сунула на схід. Червона армія безладно відступала, полишаючи казарми, пости й важку зброю; останні поїзди з евакуйованими вчорашніми визволителями зникали за східним горизонтом; німецькі передові загони наближалися до Львова на вантажівках, танках, відкритих автах, мотоциклах і роверах; влади у краю не стало — залишилися тільки батальйони чекістів, які в агонії чинили жахливі розправи над населенням. Народ розбредався, розтікався, рятуючись у трущобах і позаміських лісах від озвірілих трупоїдів, залишаючи по собі моторошний слід, яких ще не бачив світ. Були то набиті трупами тюрми...
В’язні камери смертників налягали на броньовані двері, намагались виламати їх, та вони — замкнені й заригльовані — не піддавалися, хлопці з розгону вдарялися в них тілами — й намарно.
Нарешті в глибині коридорів почувся тупіт кованих підборів. Олесь припав оком до заслоненої вічком прозурки й крізь щілину побачив тлум тіней, що сунув коридором. Він дав знак товаришам, щоб затихли, може, то міський люд увірвався до тюрми, щоб їх урятувати?.. Та враз тіні розсоталися по всіх коридорах, їхні голоси долунювали вже з другого поверху, вся тюрма наповнилася дияволами в дзьобатих шапках і з карабінами напереваги...
Камера смертників затихла, й завмер Олесь біля прозурки. Чиясь спина заступила щілину, й тепер чулися тільки притишені гарчання, та й вони стихли, тіні зачаїлися, немов хижаки перед стрибком на жертву.
Тиша пружавіла, в’язні завмерли, лише кожен чув, як колотилося серце в грудях — і як воно не розірветься. Й чому ж тіні мовчать, лише денеколи забрязкотить в’язка ключів або клацне затвор карабіна.
І враз упала залізна штаба з гаків, скреготнув ключ у замку, двері відчинилися нарозтвір, тіні перемінилися в людей з озвірілими обличчями, на в’язнів націлилися карабіни, з десятка стволів вихопилось полум’я, й заторохтіла разом на всіх поверхах стрілянина.
Олесь упав перший, дияволи не переставали клацати затворами — стріляли залпами. В’язні падали, накриваючи тілами одні одних, ніхто не залишився живим — на всіх поверхах, у всій тюрмі.
Олесь задихався під вагою мертвих товаришів, його заливала кров, проте він жив. Згортав кров долонями з грудей, дошукувався рани, щоб зупинити течу, та не знаходив і врешті втямив, що на нього ллється кров із грудей побратима. Стрілянина вщухла, Олесь утратив свідомість.
...Вранці пан Геродот увімкнув свій ламповий радіоприймач і почув тривожний голос диктора, який сповіщав про початок німецько–совєтської війни.
Зітхнув і тут же втамував полегшений подих: на нього дивилася великими зляканими очима Сальомея й питала: "Що буде з нами, Корнелю?"
Геродот мовчав, і по хвилині промовила Салька:
"Одні вами розчинили, інші нами замісять. Настала пора спокути гріхів твого і мого народу..."
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ п'ятнадцятий
Недільного переддосвітку 22 червня 1941 року, коли бійці вишкільного табору "Олені" ще відсиплялися, вимучені суботньою муштрою, командант Теодор Довбек наказав сурмити ранню зорю.
Стрільці, підстаршини й старшини, сполошені нагальним порушенням розпорядку вихідного дня, повибігали з будинку старої лісничівки, з наметів і колиб, на ходу поправляли одяг, шикувалися й у напрузі чекали розпоряджень курінного, як видно з несподіваної побудки, — особливих і термінових.
Піднебесна Парашка ще додрімувала, лише верхів’я смерек молодилися поранковою сизотою, а глибокі ізвори, куди й звір не заходить, ховалися на дні темрявних озер, не подаючи ознак життя ні шумом ялинових борів, ані щебетом птахів, тільки холодний протяг просочувався з пропасних глибин пущ до освітленої молодим ранком галявини, на якій вишикувались у лаву бійці.
До розводу вийшов курінний Довбек, й пильно вглядалися стрільці в його обличчя — суворе й стримане, ніби він затаював у собі до певного часу слова, що мали ось–ось прозвучати наказом, однак ще не складалися до ладу, шліфувалися; бійці намагалися розгадати не так зміст наказу, який буде проголошено, як його вагу. Вагота тінилася в очах курінного, примушувала до терпеливого очікування, проте командант довго мовчав, стоячи перед лавою, пробігав поглядом по обличчях волонтерів, ніби оцінював, чи спроможні вони виконати відповідальний і несподіваний наказ. Й нарешті він вимовив грімко, ніби з мушкета випалив:
(Продовження на наступній сторінці)