"Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення..." "Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, — зроблю це без вагання..."
Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур.
Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства.
Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації.
Його перебив прокурор:
"За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних — але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!"
"Не дочекаєтесь!" — вигукнула Влодзя Ковалишин — керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу "Нової генерації".
Зал завмер у передчутті прокурорської істерики, та він, сполошений і здивований реплікою дівчини, здався Олесеві переможеним і знікчемнілим. Його поквапився порятувати суддя: підвівся й почав зачитувати вирок.
"До розстрілу, до розстрілу, до розстрілу!" — летіли в зал страшні слова, немов кулі з нагана в потилиці засудженим. Проте ні шепотів, ні зітхань, ні зойків не почулося в судовій залі. Та коли суддя зачитав "Івана Ферлея до розстрілу", хлопець схопився з місця й заволав:
"Ми так не домовлялися!"
Його схопив за плечі конвойний, посадив на лавицю, та Ферлей скотився з неї на долівку й кричав у розпачі:
"Я хочу жити! Хочу жити! Каюся..."
Обличчя прокурора просвітліло; переглянувшись із суддею, він проказав:
"Поднімісь... Будєш жіть, падло!"
Суддя закінчив читати вирок: із п’ятдесяти дев’яти звинувачених сорок двоє засуджено до страти, сімнадцять отримали по десять літ каторги.
Смертників помістили в камерах Бригідок. Серед них Ферлея не було.
У жіночій камері смертників Влодзя Ковалишин розламувала переданого їй з волі білого калача, роздавала шматки подругам, й вони обнімалися, вітаючи одна одну з великим святом: "Христос народився! — Славімо його!"
Засуджені до найвищої міри покарання в’язні подали апеляцію й чекали на вислід чотири місяці, звикаючи до тюремного життя. Страх відступив, та, мабуть, лише для того, щоб набрати нової нищівної сили. Й прийшов він нарешті — безпощадний і жорстокий.
До державного першотравневого свята помилувано одинадцять хлопців і десять дівчат, їм присуджено десятилітнє ув’язнення. Решті залишилася найтяжча кара — очікування смерті.
Ніхто не розпачав, не ридав, одні одних підбадьорювали, тихцем співали оунівських пісень, та була та бравада несправжньою — справжнім був тільки затаєний, тихий і липкий страх...
Розділ чотирнадцятий
Ніч перед третьою неділею червня була прохолодною, й мешканцям Торговиці добре спалося після денної спеки.
А пані Аделя й зовсім розкошувала: ліжко широке, ніхто не заважає, не сопе біля вуха, не хропе. Той Юлько з Шепаровець не тільки був нездалий до подружніх обов’язків, а ще й тягло від нього старечим потом, як від цапа, який пасеться в городі пані Бурмістрової над млинівкою, — то й прогнала його Аделя на всі чотири вітри. Слава Богу, що не встигли вони повінчатися в прелата Русина, — мала б клопоту по самі вуха, поки б дістала дозвіл на розлучення... А так живе собі, як і досі жила, без чоловіка, ніколи ж бо не прагнула сімейного затишку, іно забав з коханцями, а що їх тепер бракує, то так має бути, на все своя пора. Та для солодких споминів завше час знаходиться...
Й перед тим як заснути, згадувала пані Аделя, як колись той шалений Юлько, молодий і дужий, як вепр, змотлошив її, незайманицю, у кущах, й відтоді вона щороку відзначає ту дату як найурочистіше своє свято. Бо могло статися й таке, що якби не той ґвалт під Воскресінецькою горою, то й далі ходила б по світу непорочною девоткою, як панна Ганя.
Перед світанком сон нарешті здолав пані Аделю. І якби не прикра приключка, то, може б, їй приснилася бурхлива ніч у щецінському престижному готелі з відзігорним туристом з Кельна, який прибув відпочивати на каскади до Одеру. Й придалося тоді Аделі біблійне повчання, що наука — світло, а неуцтво — пітьма: коли б не вивчила в гімназії німецької мови, то в який спосіб могла б вона перемовлятися з коханим усю нічку?.. А може, приснилася б їй пригода з мурином, який прибув до Ченстохови помолитися до Божої Матері: ті божевільні від охоти очі, що вилущувалися з–під чорного чола, спалили її на попілець... Але навіщо так далеко шукати приємних картин для сну, коли у верболозах над Прутом біля Перерова — горіла сосна, палала, під нею я лежала, а перевізник забув чайку, й понесло її аж до Тростянки, й за одну мить розкоші мусив бідолаха тягнути ту чайку линвою назад мало не весь тиждень...
Тих пригод було в Аделі — не порахувати, однак ні одна не встигла їй приснитися цієї ночі. Як лиш почало дніти, знову загуділи літаки — певне, зірвалися з матіївського аеродрому. Щодня отак колотять вони над Містом повітря, тарганячи за собою надуті мішки, по яких, вправляючись, стріляли із зеніток артилеристи, й небо засівалося схожими на кульбабні одуванці клубками білого диму. Бавляться москалики у війну, а щоб вона нарешті впала–таки на їхні голови!
Сон, звісно, пропав, пані Аделя вже перестала вслухатися до гуркоту й стрілянини, й зі злості пригадалися їй віци, які, напевно, почула на базарі, — і як то люди не бояться вимовляти їх уголос? То Аделя хоч два розповість панні Гані, щоб свій гнів на москалів заглагоїти.
А панна Ганя, ніби відчувши Аделину охоту щось пікантне розповісти, вже виходила на середину вулички, вдивляючись у вікна сусідки, й була вона гейби чимось налякана, немов той гуркіт і стрілянина здались їй справжньою війною. Аделя теж вийшла з дому, підійшла до Гані й, нахилившись до неї, зашепотіла:
"Послухайте тільки два віци. Але не думайте про щось там своє, бо не буде вам смішно... Отже — їде поїзд зі Львова й пихтить важко: юхт–бокс, юхт–бокс, а на станції в столиці свистить: золі–і–і! Вертається з Києва до Львова, й чутно лише: шу–шу, шу–шу, а на львівській станції репетує: спічки–и–и!.. Та якщо вам не смішно, панно Ганю, то відгадайте загадку: спідниця в кльош, на ногах калош, на губах кретка, на голові беретка. Хто ж то така, не вгадаєте? Та ж совєтка — щаслива і радісна!.. Та що це з вами, Ганю, що ви навіть не вцірилися, не те щоб зареготати?.. Щось недоброго чули з політики?"
"Не знаю, добре то чи погано, — відказала зажурено панна Ганя. — Але те, що ми бачимо на небі, — то ніякі не цвіченя. Гітлєр напав на совєтів!.."
...Ті гуркіт і вибухи, схожі на постріли з карабінів, проникли крізь товщу мурів тюрми Бригідки і вдерлися вістрям смерті у вуха в’язнів, які лежали тісним покотом, мов заприсяжені кров’ю вірні побратими, на цементній долівці.
Проте кожен з них існував окремо із власним приреченням: ні один не спав, і кожен чекав своєї черги, відлічуючи приглушені гуркотом постріли. Знали вони, що це торохтить заведений у тюремному дворі трактор, й убивці стріляють у потилиці смертникам. Учорашньої ночі викликали з камери трьох — тоді у дворі заревів трактор і пролунали постріли...
Хто ж то нині перед досвітком відраховує останні секунди життя: може, дівчата із сусідньої камери? І падають на брук золотоволосі наречені, які ще не звідали радощів кохання, сімейного щастя і материнства; й ніхто скошений цвіт не зв’яже у букети, щоб востаннє втішити красою світ, і не позначаться їхні загублені життя ні могилками, ні хрестами, й не відспівають над ними отці "со святими упокой", ані родина їх не оплаче...
В’язні вловлювали слухом згуки, що повідомляли про смерть, й кожен чекав на виклик. Ось клацне замок, загримотять двері, у проймі з’явиться чорний привид у шкірянці, з кобурою на ремені й покличе когось на вихід — з камери і з життя...
Було це моторошне очікування смерті страшніше від самої екзекуції: там лише мить і — чорнота, а тут нестерпні муки страху — і як його здолати, якою думкою облегшити, якою згадкою зласкавити, якою мрією осінити...
А гуркіт вгризається свердлом у мозок, а вуха бляшаніють від пострілів, та жоден в’язень не озивається, навіть шепотом не запитує, ніхто нікого не заспокоює і не втішає, кожен заховався у свій панцер одинокості, й мозолить душу Олеся одна лише думка, незбагненна й подивом затруєна: навіщо це нищення, кому від нього стане краще жити на світі, хто збагатиться числом марно убієнних, який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість, в ім’я чого розпинають люд?
Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку, а перед хрестом, на якому його розіп’яли, стоїть на колінах скорбна мати... В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом, коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі, вдумувався в сутність образу, ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань: а як би я витримав муки розп’ятого і чи встояв би перед стражданням матері, яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти?
(Продовження на наступній сторінці)