— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!
— Ось тобі віз і перевіз, — зітхнув Єпіфаній. — У всіх вас, без винятку, розбивається розум об мур месіанської облуди, навіть у тих, які бачать її злочинність, як тільки мова заходить про право іншого народу на волю. І в цьому ваше горе: через жадобу володіти чужими землями своєї знайти не можете. Ви —як ті сліпці, що навпомацки йдуть завжди вперед, не зріючи перед собою горизонту: не бачите, де кінчається ваш і починається чужий. Але ж не бачите теж і провалля, в яке неминуче вийдете, йдучи наосліп. Здеріть із віч своїх більма!
— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…
— Увесь народ? Не може цього бути!
— Хто питає в народу? У нас є цар…
Втім прочани, не дійшовши до Христовоздвиженської церкви, що біля Далеких печер, загомоніли, зашептался, і дивний, як для святого місця, рокіт пронісся над юрбою: із притвору церкви вийшов високий, із сивою кучерявою борідкою свяшенослужитель у білому клобуку.
— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаній до кустратого прочанина. — Чого ж вони?..
— Юда, — відказав прочанин. — Окаянний Аллілуй, слуга Антихриста. Це ж він спалив древлехранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і в помині не було слави предків.
Єпіфаній запримітив на шиї архімандрита не панагію, а царський орден Андрія Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.
— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.
Аллілуй з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили йому дорогу і впівголоса вимовляли:
— Юда, Юда, Юда…
— Розступись, царство хама… вашу мать! —гаркнув по–солдатськи архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так із страху, як з боязні діткнутися до ряси христопродавця.
— І ви йдете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаній прочанина.
— Ми йдемо наблизитись до Бога… Я вчений розкольник, я проклинаю антихриста–царя і молюся за свій народ — єдину і неподільну Русь.
"Боже, як глибоко запав ординський дух у народ!" — думав Єпіфаній, вибираючись із юрби.
Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе хрестом, побачив біля своїх ніг гранітну плиту і зжахнувся, прочитавши на ній ім’я Василя Кочубея.
— Господи, — прошепотів, — і це теж твій допуст, що на святому місці канонізують зрадників і донощиків?.. Ні–ні, не мій це храм!
І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб вийти на Поділ.
…Зміліла свята Почайна, непомітно спливає по білій ріні у Дніпро, обмиваючи Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаній, що його час, який він так скупо визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли, зневажені, осміяні й кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньої Видубеччини, де Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони видибали з води… Час його розпочався до того, як люди, вперше зрозумівши своє безсилля, витесали з тисових окорінків божків на свою подобу, наділивши їх вищою рятівною силою, — час його розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля, утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.
Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу —горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.
Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця немає, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглись обидві половини великого простору України, вчепилися за ного береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятись і триматись цупко — назавжди в Будуччині.
Так було, так є і так буде.
Позаду Подольського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно вирушає у мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви и монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Простибог. улюблений учитель і приятель, який умів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві в цю мить його наука!
Тільки про це подумав, як із брами Академії вийшов авдитор класу метафізики, порозглядався, уздрів Єпіфанія, підійшов і мовив, поклонившись:
— Вас запрошує на лекцію його первосвященство Антоній. Ідіть за мною.
У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут сиділи спудеї й слухали, але він бачить перед собою тільки вчителя, який виголошував проповідь про шлях Божої істини.
— Преблагий Господи, — звучав у аудиторії знайомий голос професора Простибога, — пошли нам благодать духа твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.
Єпіфаній, спудеєм ставши, уважно ловив його слова, щоб міг на кожен постулат вийти із своїм власним судженням.
Усі духовні устремління мають теологічним характер, —продовжував після молитви професор. — Тому перед тим, як вирушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід примиритися з ближнім, якого ти зобидив.
"Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, —відказав мовчки Єпіфаній. — Не знаю, чи прощено мені".
— Вибір життєвої дороги — це духовне устремління людини, яка за своє страждання просить у Бога винагороди або заслуженої покари. Бог зважує на точній вазі твої гріхи й заслуги, і не жадай, щоб шалька винагороди переважила, не вимагай більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.
"Візьму, не ремствуючи, те. що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою".
Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати твій народ. Зрозумій істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїв і плину народного життя. Проте через надмірний волевияв або хвилеву байдужість здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути його від цивілізації до кочового рівня.
"Я прагну збагнути духовні потреби мого народу І через те не знаю ні сну, ні спочинку".
— Не загордись, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великий народ може народити велику людину.
"Мій народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?"
— Але ніколи і в помисли не допускай, що твій народ малий, бо тоді й сам зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами, віддали себе їм у науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли втрачає духовність, пориває з вічними цінностями й кидається в погоню за тимчасовою користю. Бережи народ від духовного занепаду.
"Я бачив, як мій народ продавав зброю, пропивав церковні чаші й підносив завойовникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?"
— Народ, який змалів з принуки, а не із самовдоволення, зарозумілості й жорстокості, завжди здатний піднестися, якщо, підводячись, звертає свій зір до божественного начала. Віра в Бога дає людям надію і не дозволяє увірувати в земних божків. Релігію не можна відібрати в людей так само, як історію. В релігії навіть тоді, коли народ поблажливо ставиться до культових догм, можна знайти закладену в ній відвічну гуманістичну мораль, яка виражається у звичаях, обрядах і етиці. Без релігії народ хаміє. Не дайте дияволу відібрати в народа віру в Бога!
"Бога в народі вбивають самі священослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Аллілуя, який спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізін продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя".
— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архіерейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.
"Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога".
(Продовження на наступній сторінці)