— Багато вже могил розкопали? — знову перебив Єпіфаній балакучого Єрмолая.
— Вже зовсім мало залишилося: не більше десяти.
— А далі чим займатиметься ваша археологічна комісія, коли останню могилу розкопаєте?
— Це таємниця, граф Голіцин велів не розголошувати… Але тобі скажу: ми згодом, перелопатимо кожен шмат малоросійської землі і все: кам’яний вуголь, залізо, сірку, нафту, газ і всіляке добро викачаємо з надр до крихти і вагонами, вагонами в Москву! О, вибач, вагонів ще у нас немає… Але ж будуть! Нам нет преград!
— Ти мрійник, Єрмолаю, тобі б у Кремлі сидіти, а не витирати кути в голіцинській конторі… А скажи, за що ж раптом народ Меншикова прокляв?
— А–а, ти ж нічого не знаєш! Я тобі потім розкажу про те псе докладно… Меншикова народ проклинав давно, бо ненаситний був. А власть імущі теж його побоювалися: надто сильний став, одне слово — генералісимус! Тож настала пора: царський двір наказав проклясти временщика на бумазі. Два гриби в борщ: і Меншикова нема, і ворога імперії створили. Граф Голіцин вчить: для того, щоб імперія міцно стояла на ногах, вона мусить постійно мати ворога — для зосередження влади в одних руках. Якщо нема — треба видумати. Ще великий магістр Том, пам’ять якого збезчестили вирослі хохли, теж учив: із зміцненням імперського ладу боротьба проти нього загострюється, тож треба знаходити ворога і знищувати, Ми ге справно робили, коли служили "язиками" в Петербурзі. "Слово і дєло!" — і ворог спійманим! Невинний? Дурниця: була б людина, а стаття в карному кодексі завжди для неї знайдеться… Нині цариця Анна Іванівна прислала на Україну нову партію карликів для пошуків ворогів народу. Вона привезла їх з Курляндії — не менше двохсот. А ти думав — потопив. Ан нет. ми не потопляемы, ми вечны! Надіслала вона теж в малоросійські губернії супровідний циркуляр, я перекажу дослівно, що в ньому написано: "Оние служащіе предназначени для наблюденія над направленіем умов, мненій і вообще желаній малороссійской нації в целом". От чим будуть займатися тепер карлики в Малоросії: можеш собі уявити, яке то буде "наблюденіе"!.. Ну, а тоді, після смерті Петра Великого імперія, скажу тобі, добре похитнулася, я сам відчув… Малоросійські карлики виросли, ідолів Тома повалили, вибраних карликів ти втопив у Неві, а в Петербурзі — тільки вдумайся! — городяни почали збиратися й про щось радитися — по чотири. Не по два і не по три! Запахло великою крамолою. Один чоловік нікому не страшний: "Єдініца–ноль", як казав поет, не пам’ятаю прізвища. Два — теж не страшно, бо одного з двох завжди можна зробити донощиком. Три-то вже досить складно, бо коли в трійці навіть два донощики, то вони доноситимуть один на одного. А чотири для таємної канцелярії — темний ліс!.. Отож довго думав Петро Малий, як йому зберегти і водночас оновити розхитану вільнодумством імперію, і вирішив налякати вірнопідданих. Заявив прилюдно, що у саму серцевину імперії — у правлячий сенат — закралися вороги, які мають розширену агентуру по окраїнах, хочуть створювати периферійні, не залежні від Москви владичества — і ось один такий попався, і хто б ви думали — Меншиков! Захотів стати гетьманом Малоросії, а на гірший випадок — Курляндським герцогом. Преображенська агентура ворога викрила — і уяви собі, народе руський, що б сталось би з тобою, якби Мсншикову вдалося здійснити свої підступні плани. За його прикладом пішли б інші князьки та гетьмани — і розвалюється у вас на очах Третій Рим. Панове дворяни, а теж і посполиті! Хто вам тоді дасть жалування, хто дасть можливість брати хабарі, де ви тоді знайдете крамниці, в яких ви нині можете брати все, що вам потрібне, за півціни? А ще кріпаки проголосять право приватної власності на землю і розберуть до клаптика, а вас, нині всесильних, матимуть у задниці. А ще закриються школи й академії, а ще погаснуть ліхтарі в Петербурзі, а ще… Ну, нічого таки не будете мати, панове дворяни, коли завалиться імперія, то ж давайте очищувати її від ворогів. Хтось має сумнів, що Меншиков ворог? Тоді самі подивіться: ще вчора крамниці були порожні, черги повсюдно, бідний городянин навіть коров’ячого вимені не міг купити. Ґвалт! А ось бачите — заслали Меншикова в Сибір — і все одразу з’явилося: і масло є, і варена ковбаса… Будьте обачні, ворог не спить. Якщо треба, то ми введемо пряме царське правління, до кожного громадянина жандарма приставимо — ніхто й не писне! Тож заволав дворянський люд: "Слава Малому імператорові! Хай живе оновлена імперія! Ур-р-р-а!" Добре продумано, правда?
— Таж розкажи нарешті, що трапилося з ного сіятельством, — знетернеливився Єпіфаній.
Розділ сімнадцятий
— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолай свою розповідь, присівши поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високої Могили, в середині якої шаруділи й скреготали лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики добиралися по дні ріки до світлого майбутнього… Ти подарував мені життя і цим неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.
У приймальній залі Меншиковського палацу я застав вельми зажуреного князя. Його сіятельство зрадів мною так, ніби все життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки, пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:
— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє, Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і колимаги стоять запряжені на Московській дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з примежними селами, п’ять мільйонів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав до англійського банку… Якби то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було мені малоросійського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці мої забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священної Римської імперії Йосиф оголосив на весь світ, що за мої заслуги у світовій політиці дарує мені герцогство Коссель у Сілезії. Іншого часу — то був би черговий мій тріумф, та нині наші стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малий, під’юджуваний супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, які, видно, нагадували одинадцятилітньому вінценосцю, що це я і ніхто інший винен у мученицькій смерті його батеньки царевича Олексія, оголосив мене, славного князя Меншикова, який стільки перемог здобув для Росії, агентом міжнародної розвідки. Ні більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знайти — і всі прогріхи із своїх пліч на неї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі —тож добровільно вступаюся з Петербурга, виїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа, бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти прийшов, вірний мій машталіре, поведеш мій караван: я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельний князь, колихаючи мене на руках і обливаючись сльозами.
Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав діяти: карлицька колонія розпалася, треба й собі "смативать удочкі", — тож погодився я везти Меншикова не то що до Воронежа, а й у глибокий Сибір, і таки довелося звідати ту западню нєісходімую!
Виїхали ми із столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланої самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот чоловік обслуги — пажів, гайдуків, лакеїв. Пресвітлий сидів поруч зі мною у кареті роботи знаменитого берлінського майстра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва боки Московської дороги, обліпленої людським натовпом, мовляв, не плач, народе руський, я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…
Проте марно втішав себе пресвітлий… їхали ми через ліси, вирубані на тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбійниками, що ватагами гуляли в московських пущах, проїхали щасливо Іжор, Любань, Валдай, Торжок, а у Твері наздогнав наш обоз царський ад’ютант й наказав обслузі Меншикова здати зброю. У Клині з’явився другий посланець, — цей уже здер з князя ордени і прислугу майже всю розігнав.
А у Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунської роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами, випитував про зв’язки Меншикова із шведами. Про цісарський подарунок було вже забуто. Міжнародний агент—так міжнародний, будь–кому міг продатися… Від диби та від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виймав із шкатулок адаманти, перли, золоті перстені, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксонії, потім — шпагу із золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з алмазами, подаровані цісарем Йосифом, і нарешті—срібний нічний горщик! Усе забрав Мельгунов, а тоді примусив-таки князя підписати протокол про своє запроданство іноземній агентурі.
(Продовження на наступній сторінці)