— Та чи може збудувати храм держава, яка оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила патирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму "царством божим", а тому для Храму в ньому місця немає.
"Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?"
— У будь–який храм, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І в поганський. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підніми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духа. їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла в християнський храм, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб вій розкривав їй тайну Духа, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, який благословить наші святощі і нашу волю. Наблизимось до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.
"Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храм, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю".
Розділ дев’ятнадцятий
Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, припустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатись сюди хіба що в гості, а із злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.
Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватись на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцири непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.
І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамонний люд,, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий удар, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже нікому такого панування…
Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?
Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених гаджуг? Чому ви задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?
…А там, де зупиняється у степовому бігу Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялись містечка й села, немов розсипи білої ріни; знаходять вони для себе ущелини, ніби, ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти уверх по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіанства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.
Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяці,, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.
У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Грофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.
Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевім амфорі: шалений дзенькіт цимбал і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу в бочку, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.
Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, в який край потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилась, покромсалась і завихорилася у фейерверках звуків? Чи тут ще Україна?
Музика невгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися із своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і все голосніше вимоцовували звуки.
А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…
Люд приглядався до товару й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю, — що ж це за кран, куди потрапив Єпіфаній?
Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Грофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанах з голубими павами і з крісами на плечах.
Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.
Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали в курені кріси, вихопили з-за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.
Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музикантів ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: "Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!"
Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновим квач зламався; поставали легіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки; ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.
Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:
— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?
— Опришки, святий отче! — відповіли хором.
— Православні, католики, протестанти чи погани?
— Українці, отче!
Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, які зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, яке в цю мить прийшло до Єпіфанія: поділилась Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змалюють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.
(Продовження на наступній сторінці)