Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: "Гетьман Іван Виговськм і із села Руда, що біля Стрия". Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблуканого у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: "Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі".
Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.
Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:
"Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси віл гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Грофи до Погара: "До зброї!" А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, яка готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірного лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним у кожну хату, землянку, вертеп, проповідуй гордість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в кас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорізької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…"
Втім Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:
— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх нас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!
Та не встиг іще прочанський люд проспівати "амінь", як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:
— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анафема!
І прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.
Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.
Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:
— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–оприш— ки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!
— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.
Розділ двадцятий
Він вийшов на найвищу вершину довколішніх гір — був це шпиль Грофи чи то Погара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Прута аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.
Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів всю Україну в її величі і терпінні.
— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все залиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армагеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?
Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, гаджуга, готова хрестом стати. Зрубав її і хрест тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:
"Боже, Боже, якщо можна, хай обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?"
"Проте Христос дав-таки себе розіп’яти", — почув відповідь Лебедиці.
"У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони".
"Мав від дорогу — міг відректися від свого вчення".
"Це ще страшніша смерть".
"Тому шукай для себе мук спокути, а не порятунку від них".
"Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаївся: он ідуть опришки улоговиною з барткамн й крісами, веде їх сліпий засліплений козак, а змучені люди благословляють, хоч відають, що не вернуться звитяжці із походу.
Та все ж благословляють — чому ніхто не бачив, може, подвигу і мук?"
"А чому іудеї дали волю Варраві, який убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, яке дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і хрестами обставлена; наука волі довга, важка й непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?"
"Чи ж тільки я один мовчки надівав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?"
"Хтось перший мусить спізнати солодкий смак вільної знемоги після того, як витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!"
"Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Голгофі? І чи виросла у нас уже Голгофа?"
"Голгофа давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати її в Батурині. Іди, несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь у кожну, домівку й промов людям слово правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу й серце. Вийми пергамент — настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хрест, признайся народу во грісі своїм і дай себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєї ганьби воздвигнеться справжній чистий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам своїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: "Не мій це храм!", а хто винен у тому, що в храмах проклинають Волю? Ти — який не боровся за неї. Ти — який, ніби та худобина на бойні, німо дивився на смерть братів своїх!.. Іди, Ось перед тобою намет Бога із многими людьми — Україна. Це Храм твій, в якому водрузиш освячений твоєю покаянною кров’ю хрест".
"Я йду".
"Постій. Он бачиш на далекому обрії — фортеці, мури й башти. То столиця великої блудниці нинішнього світу — Третього Риму. То метрополія нашої страшної імперії. Жодному народові, й московському теж, не потрібне її існування. Держать її тільки владці заради влади. А тому в один день впаде на неї кара, й ніхто не рятуватиме її. І зітхнуть полегшено народи, уздрівши румовища імперії, побачать нові землі й моря, і зацвіте усміх на обличчях людських, а земля зашумить налитим колосом".
Цілу добу, яка не мала часового виміру, майстрував Єпіфаній хрест, його долоні сочилися кров’ю, а серце обливалося єлеєм; при цій роботі він сприймав гармонію звуків Природи, божественний хорал космічної музики і думав, чому не чув цього раніше. І втямив: злагоду в Природі не руйнувало більше виття вовкулаки, здох звір у його душі — Бог прийняв спокуту.
Послав сторчма над краєм хмар перехрестні блискавки, вдарили громи, затряслася земля, і побачив чернець, як повалилися муровані стіни, що звідусіль обступали Україну; з усіх боків ринула, немов весняна повінь, блакить на землю, випнулося чистою банею небо й відбилося в озерах і ріках. З гуркотом валилася тюрма й зникла у земних проваллях, а на берег Дніпра впала в’язка чорних тюремних ключів, які стануть ключами до Храму.
Єпіфаній вирушив з гір, щоб підняти їх. Він ішов дні і ночі з хрестом на плечі і глаголив Єрусалиму, що кінчаються його страждання. Долав четвертий із явлених йому в Печерській лаврі доріг до Храму — з образом Дніпра у серці.
А коли стомився і перший раз упав під хрестом, то засумнівався в доцільності своєї жертви.
"А чи воскресну я?"
"Хіба ж Ісус утішав себе воскресінням? — почув знову голос білої душі своєї — Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу".
"Але ж не бачить, не бачить народ моєї хресної дороги, не прозріває, і я марно гину у пітьмі незримий… Де ж ті козаки, які з того самого страху, який здолав мене, не пішли за Мазепою, де старшини, які ради тихого рабства зрадили гетьмана, де запорожці, що спродали зброю, посполиті, які подали завойовникові хліб, холопи, що пропили церковну чашу? Де вони, чому не виходять на покаянний хресний хід?"
Єпіфаній ішов і падав у знемозі, а коли всоте придавив його хрест, він припав лицем до землі й почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами — ґвалтовними й урочистими, похоронними й Великоднями — вся земля будилася покликом до походу.
Чернець підвівся й заволав:
— Виходьте, люди, на хресний хід, бо застане вас Страшний Суд сплячими, і сонце Волі не розклепить ваших повік!
Тоді дзвін вихопився з підземних тіснин на білий світ урочистим благовістом, і люди почали виходити із сховків на його поклик, ставало їх все більше й більше; перелякані заспокоювалися, зневірені вірою багатіли, темні прозрівали; народу повнилось, тисячилось і мільйоннилось; хресний хід ішов угору по Дніпру, Єпіфаній підняв чорні ключі тюрми, які стануть ключами до Храму, і, йдучи, проголошував слова гетьманського Закону, а люд повторював їх за ним, немов спудеї–богослови правди віри; над мільйонами голів пливла з далекого краю вкрита китайкою домовина Мазепи, яка знайде місце в батуринській дзвіниці поруч з невинно убієнними дітьми, і стане та дзвіниця Храмом і серцем України.
— Лебедице–Мотре, Лебедице–Мотре! — прошепотів Єпіфаній, ставлячи хрест на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!
* * *
Єпіфаній розплющив очі: над Сеймом світало. Спливали по течії останні криваві пасмуги, чорна курява тихо спадала на луги, витемнюючи зелень, тліли останні головні на батуринських румовищах.
Біля Єпіфанія, на камені, сиділа в чорній хустині Мотря Кочубеївна. Вона дивилася сумними очима на ченця, гладила його долонями по обличчі, заспокоювала й благала:
— Я наздогнала тебе… Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку дорогу…
Єпіфаній упізнав Мотрю, а в ній Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що сталося, й відказав:
— Тайну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника, ось воїн… І мовив: "Благословила вона мене на велике діло". Більше нічого не сказав… Хай не забуде Господь твого благословення в грядущих поколіннях…
— Спасибі, — проказала Мотря.
Єпіфаній сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю. Втім почувся стогін — оглянулися обоє. Неподаліку, над самим Сеймом, конав козак, вбитий на палю. Сивий чуб упав на його обличчя, мов хвіст полковницького бунчука, він вистогнував:
— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесний отче… А коли так, то запиши в своє євангеліє мої муки і будь моїм апостолом первозванним…
Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив його; потім обоє перехрестилися, помолилися за упокій козацької душі й рушили вниз берегом Сейму, щоб іти від села до села, від міста до міста й мовчки заглядати в людські обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.
Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй!..