— Я одна з твоїх незчисленних жертв. Ти довго тримав мене в Петропавловській фортеці, чекаючи від моєї дружини викупу. Не дав їй шведський король заправлених тобою сто тисяч талярів. Тому я йду на вічне заслання в Якутськ, як ти — в Березове… Та видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов гадюка на шляху.
— Войнаровський! — вигукнув вражено Меншиков.
…Тим часом у нутрі Високої Могили шось затріщало, загуркотіло, закричали гробокопачі — і раптом усе стихло.
Занімілий від страху Єрмолай схопився, беззвучно ворушив губами, показуючи Єпіфанієві на отвір у могилі, жестами спонукаючи його заглянути досередини. Та не зрушився з місця чернець і радість не зблисла на його обличчі. Що з того, що він потопив карликів, що з того, що провалилися в преісподню гробокопачі? Мав рацію Сивий Козак: гинуть зрідка наслідки, а першопричина жива…
Єрмолай якусь мить стояв, махав руками, та голосу з горла видобути не міг, а коли збагнув, що трапилося, закричав: "Горе мені, що скаже граф Голіциї?!" Він круто повернувся і побіг щодуху степом навмання; віддаляючись, щораз то дужче малів і врешті зник у тирсі.
Єпіфаній підвівся, щоб далі продовжувати свій покутний шлях, та на великий подив побачив за дугою могили осідланого вороного коня, біля якого сидів, заклавши по–турецьки ноги, Сивий Козак. Він вийняв люльку з рота й запитав:
— Що то так загуркотіло в могилі?
— Москалі провалилися в пекло.
— Усі? —зблиснули білі зуби в Сивого Козака, а очі яріли люттю і гідністю.
— Не треба так про всіх, — відказав Єпіфаній. — Не кожен москаль винен, що наших людей закріпачують і могили гинуть… А ти утік від них — як це тобі вдалося?
— Так має бути: я ж козак Мамай. Хіба ти й досі не впізнав мене?
— Аж тепер, дай тобі, Боже, здоров’я! А чи всі вже Мамаї зійшли з картин?
— Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією.
— Слухай, Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаній. — Мені звелено йти в Кам’янську Січ, щоб спинити козаків, які з великої туги за рідною землею хочуть повернутися в московський зашморг. Не встигну я—піший і кволий. А ти сідлай сивого мамаївського коня, скачи до них і скажи їм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого серця волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їх знову нищитимуть вогнем і мечем, — хай чекають гетьманського поклику до всеєвропейського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертайся в Україну із запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусим кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…
Розділ вісімнадцятий
Дніпро!
Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш собі життєдайні сили й жадобу творення.
Якщо маєш у душі те слово…
Не в образі водного шляху для воїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства, сили і здоров’я.
Коли не згубив його, не спродав, не пропив, не зрікся — у кожну мить, висвітливши в своїй душі цей символ, воскресаєш, як тлінний Лазар з небуття, і стаєш видний світові, мов хрест на церковній бані — святий і чистий.
Дніпро…
Розділився, монолітний і дужий, досягаючи столиці України, на ріки, річки, потоки й рукави, ніби стомився дорогою й спинитися хоче; омиває зелені острови, спочиває в замшілих очеретом старицях, тихою гладдю засинає на лебединих озерах, аж поки не допаде до зелених круч Печерська — та й вирветься на степовий простір, і благословлять золотим блиском його нестримний біг до моря суворі шпилі Лаврських соборів і хрещаті бані Видубецького монастиря.
Єпіфаній ступив на пором, пропустивши поперед себе гурт прочан, і привітався Божим іменем з перевізником, молільниками, а паче із святою місциною, на яку, обурений колись гріховністю ситого монашества, не ступав багато літ, а скільки — і згадати не міг, тільки по своєму відображенню у воді, коли сперся на поруччя порому, зрозумів, шо Хронос відлічив йому вже довгу дорогу днів: у дзеркалі води побачив змученого бородатого старця, якому невдовзі доведеться складати одвіт перед Богом, а справжнього діла ще не сповнив.
Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати світові своє "аз єсьм" і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими, крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?
Де вона? На вістрі леза мамаївської шаблі чи у затворницькому самоспогляданні своєї душі; у класі академії, де засіваються уми спудеїв зернами науки, чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті людей, де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством суспільстві, в якому всі слухають одного?
Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну й в надії, що очистишся на ній, і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся — все одно йтимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкої стезі до правди.
Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятиповерховий хрещатий собор на Видубеччині, в якому козак, зайшовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества й духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святої Покрови, прямує на Січ, на Великий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а виборовши, нікому не залишить її у спадок і згине з нею на своїй славній дорозі.
А друга важко стугонить угору по печерській кручі до тринефного Миколаївського собору, Мазепою збудованого, суворого й величного, в якому людина почуває себе мізерною й залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога гетьманської автократії, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця таки передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?
А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славної, теж Мазепою збудованої кам’яної споруди Академії, звідки цар Петро, немов п’явка, висмоктав найздольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму й духа людського?
Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишились дома, досліджують нині не історію свого народу, а божественний родовід царів.
Зносить потужний плин Дніпра шкаралущу порому навскоси до причалу, звідки беруть початок усі шляхи, крім того одного, який мусить знайти для себе приречений на покуту чернець.
Стукнувся ніс порома об берег, вийшли прочани на священний клаптик землі й припали до неї чолами, а один підвів голову і, дотикнувшись рукою до плеча Єпіфанія, сказав, показуючи на румовище, що чорніло на пагорбі навпроти Успенського собору:
— Поглянь на Антихриста нечисте діло. І не хрестись — всохне рука.
— Що там було? — з тривогою запитав Єпіфаній в кустратого прочанина, в очах якого таїлась тінь печалі, — згадав зловісні слова вовкулаки про спалений храм і спопелілі книги.
— Мудрість людська, ще великими князями записана. Спалив Антихрист во славу десятиріччя полтавської перемоги… Древлехранилище згоріло з літописами й актами княжими. Щоб царський родовід числився від дня Антихристового народження.
— Хто ж той Антихрист? — запитав пошепки Єпіфаній.
— Петро, хіба не знаєш? У дев’ятнадцятому році прийшли сюди його посланці в монаших рясах — і згорів храм. А злочинці ще й досі тут живуть, обдаровані царськими орденами.
— Чому не боїшся мені про це казати?
— Образ Божий на тобі…
— Ти московит — я вперше чую такі слова від московита.
— Так, із Твері я. І щороку сюди приходжу відмолювати первородний гріх мого народу — месіанство.
— Хіба месіанство у вас вважається гріхом?
— Так — коли месіями називають себе антихристи.
— Чому ж ви підкорилися злій силі і волю її виконуєте вже віки?
— Наш народ вибраний Богом.
— Для зла?
— Ми зла не хочемо, та чинимо його. Несемо ж людству неволю й німоту, й самі свободи ніколи не мали. Бо ж месії в нас — антихристи. Так захотів Бог, а ми виконавці його волі. Тому месіанство стало нашою долею і нашим горем. Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен.. Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра мам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро —ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.
— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
(Продовження на наступній сторінці)