— Є загарбницькі походи і є визвольні, Богдане. Я вірю, що в найближчому часі профашистська санаційна влада Польщі, яка мені відібрала здоров'я, а тобі розум, впаде, і в Галичину увійдуть непереможні червоні воїни!
— Не допусти цього, Господи! Наші батьки вже їх бачили і визволенства їхнього встигли наїстися по гульку, коли з Крут до Києва увійшла банда Муравйова!
— Муравйова ті ж більшовики розстріляли, а нас визволять червоні полки на чолі з Ворошиловим і Будьонним!
— Не дай то, Боже! — схопився за голову Богдан.
— А буде так, буде! — вигукнув Іван й, відсунувши недопитий келішок, прудко вийшов з кімнати.
Аж тепер господар ніби вперше уздрів Зореславу, сів біля неї, й вона розповіла йому про своє лихо.
— Не розпачай, голубко, — Богдан погладив долонею по її зап'ясті. — Настає час для боротьби, а не для сліз. Може, то й добре, що таке з тобою трапилося. Твоє дотеперішнє членство в ОУН було, так би мовити, просвітницьке, а віднині ти виконуватимеш політичні завдання. Будеш нашою ідеальною зв'язковою, маєш для цієї роботи вигідний документ — вовчий паспорт. Ніхто тебе не буде затримувати, мовляв, — що робиш в чужому селі. Ми ж намітимо тобі головний маршрут, а втім, різні дороги, навіть звірині стежки простеляться перед тобою. Лише одне запам'ятай: більше однієї доби ніде не затримуйся. Попадешся — то не минути й тобі Берези.
Спокійна мова Богдана В'язівського здолала в душі Зореслави відчуття непевності перед новою дорогою, яка так несподівано звернула з усталеного життєвого трибу скромної й шанованої в селі учительки на небезпечні перепуття підпільниці. Новий суспільний стан спородив у ній ще не звідану досі енергію, а колишня потаємна цікавість до політичного життя, яке вирувало поруч, однак їй самій здавалося міражним видінням, сповненим картинами романтичних пригод, небезпек, страждань за ідею і героїчних подвигів, враз стала змістом її життя, в якому у майбутньому ніщо вже не зможе перемінитися, навіть коли вона злякається й підступна слабодухість спонукуватиме її зачаїтися у нікчемній схованці, немов той равлик у мушлі: перед нею стала у фас власна доля — невблаганна, як проклін…
Спримирена неминучістю, міцно заснула Зореслава у спальні на бамбетелі; з сінника тягнуло солодким запахом свіжої житньої соломи, що, мов наркоз, запаморочував свідомість і переносив її із сповненої тривогою реальності в примарний світ дівочих візій, які вряди–годи навідувались до неї з тих пір, коли на Княжій горі біля Крил оса зустрілася з леґінем, одягнутим чомусь у попівську сутану й із зашморгнутим комірцем целебса, що білим обручем оповивав його шию, — й коли сон накрив її м'якою повстю, постав перед нею отець Миколай Конрад, благородний, немов апостол; з очей священика світилася мудрість вченого, який видобув із тайників історії стародавні письмена, щоб довести Зореславі правду про вічність життя, яке ніколи в людстві не переривалося і засвічувалося під сонцем в достойному або ж ницому вигляді: хтось дбав про своє духовне удосконалення, а інший руйнував свій дух байдужістю, лінивством або зрадою себе самого. А їй і отцеві випало ще довго удосконалювати власну сутність, щоб не споганити свого минулого й не зрадити себе в майбутньому. Й проказала Зореслава крізь сон уголос заповітні слова Павла Тичини: "І як я вмру, не розумію — життя моє одвічнеє…"
Отець Миколай нахилився над нею, діткнувся до її обличчя м'якими пучками й мовив:
— Сталося так, як ти сказала на Крилоській горі: "А може, ми в незнаному минулому ще раз зустрінемося, й коли б таке відбулося, прийдіть до мене й розкажіть, не затаюйте пізнаного для себе самого, чей невисловлені знання втішити людину не можуть…" Я розповів тобі те, що пізнав, та чи ти сприйняла за істину пізнане мною?
— Істина — це віра в пізнане, — відказала Зореслава. — Я повірила в те, що ви пізнали…
— Я сподівався, що так скажеш, коли познайомишся з моїм дослідженням. Тому в образ Митусиної Зореслави втілив твій лик. А втім, інше обличчя ніколи не поставало переді мною, ти заступила мені і мислений, і реальний світ.
— То чому ви, отче, так святково приймаючи мене у свою душу, поклали на мої слабкі плечі неймовірно важкий тягар — шукати порятунку для нашої землі в образі Чудотворної Холмської ікони, яку не знати де переховують.
— Бо лише ідеально шляхетна людина може взяти на себе такий труд. Ти зможеш.
— Скажіть: а вже настав для нашого народу найтяжчий час, що висилаєте мене шукати останнього порятунку?
— Сама мусиш пересвідчитися в цьому…
Зореслава прокинулася серед ночі й заснути вже не могла. Кривавою стрічкою пробігли перед її очима жахливі картини, які зріла колись сама.
…Кінний поліцейський ескадрон вривається в Залукву, де чорніють згарища маєтку дідича Ромашкана, а на сволоках гмінної поліцейської дільниці висять повішені жандарми, які виконували наказ міністра внутрішних справ Пєрацького — хапали сільських парубків, котрі із синьо–жовтими прапорами вийшли на сільську толоку вимагати обіцяної Пілсудським автономії Галицького краю. Їх, зв'язаних, мордували на поміщицькому подвір'ї: комусь робили "Парагвай" — вливали з чайників воду в ніздрі, й ті захлиналися, а найзавзятішого бунтаря Петра Довгого встромили головою в розпечену піч, і він живцем згорів… Тоді з камерального лісу налетів на дідицьке подвір'я загін оунівських бойовиків — і повисли кати…
Ескадрон пацифікаторів люто мстився. Поліцаї вривалися до хат, виносили на подвір'я мішки з зерном, висипали на землю й ті купини заливали гасом. Зв'язаних господарів били палицями до смерті й ґвалтували по стодолах жінок та дівчат… Чи то уже тоді приходив найтяжчий час?
Та не це зжахнуло Зореславу до безтями: вона згадала розповідь В'язівського про втікача із–за Збруча, який на власні очі бачив людоїдство в часи великого голоду в Україні… Невже міг статися на світі аж такий злочин, а може, то виплід фантазії збожеволілої від голоду людини?
Вдосвіта Зореслава тихо вийшла з хати й подалася до Блюдник, щоб перебути там дозволену їй одну добу. В селі над Лімницею допиталася до втікача із–за Збруча, якого прийняла в комірне стара вдова, що мешкала над рікою.
Селяни прозвали того зайшлого чоловіка Райським — писали ж бо в газетах, що совєти називають свою страшну державу Раєм, — й мусив цей нещасливець кожному, хто забажав, розповідати, що то за рай такий, з якого він мусив утікати світ заочі — й тяжко видобувалась йому та мова з горла.
— Я вчителька, дядьку, — намагалася Зореслава здолати в Райському нехіть до розмови. — Й повинна дітям оповідати правду про те, що діється на світі.
Нагадування про дітей розтопило в чоловіка зашкарублу мовчанку, по його щоці скотилася сльоза, а погляд був у нього блудний, ніби він тримав у собі страшну таємницю й боявся за її розкриття нещадної розправи, — певне, за розголошення тайни загрожувала йому в Раю важка кара, й він не позбувся страху перед нею тут, на волі. Чоловік полохливо оглядався, та втримати у собі слів уже не міг, й вони болісно вивергалися з його уст, ніби він випльовував чорні згустки запеченої крові.
…Моя жінка померла від голоду, її вивезли на звалище, а я вимів із засіків жменьку проса й варив на плиті кашу для малого синочка, який без упину скиглив: "їсти, їсти!" А вони, партійці й комсомольчики, такі люті, ніби їх зачинали ґвалтуванням, увірвалися до хати, занишпорили по всіх кутках й, зачувши, як та каша в баняку булькотить, вхопили посудину й вилили їжу крізь вікно в пісок. Й злетілася на ту поживу хмара голодних горобців, пташки наїдалися, а хлопчина вигріб з казанка решту каші, запхав її до рота, та проковтнути не встиг: якийсь комсомольчик вигріб пальцями малому їжу з рота й розтоптав на долівці, й до двох днів не стало мого синочка… То що я мав чинити: подався до Збруча, хоч знав, що на границі дістану кулю в груди, й просив Бога, щоб так сталося. Та Господові було вже, мабуть, забагато смертей, і я на своє чорне горе залишився живий…
…А сусідка мала чотирьох дітей, то найменшого зарізала, зварила, трьох старшеньких нагодувала, а сама вибігла з хати й дико кричала по селу: "Заріжте одного, щоб жило троє!" її схопили ґепеушники, забрали, та вона вижила, бо в тюрмі не давали з голоду вмерти, однак до розуму більше не прийшла…
…З усіх сільських церков комори та стайні для корів поробили, а в деяких влаштували клуби для танців, де бісилися ті, яким у нагороду за нашу голодну смерть давали харчовий пайок…
…А в Києві поздирали золоту бляху з Михайлівського собору й до Москви забрали, а храм висадили в повітря динамітом…
Й замовк чоловік, ні слова більше не сказав. Зореслава сиділа на ослоні німа й розтерзана неймовірним жахом, про який тільки почула, а хтось, кого Господь милував, мусив те все пережити. Та небагато живих залишилося в селі: колгоспні гробарі виїздили возами, завертали до дворів, підбирали трупи, вивозили за село й скидали там до виритих ям.
Про це вже розказала стара вдова, яка вкотре слухала розповідь Райського.
Й спитала Зореслава:
— Хто ж були ті люди, які такий содом чинили?
Довго мовчав утікач з Раю. Не дочекавшись відповіді, Зореслава подалася до дверей, і тоді наздогнали її слова нещасного чоловіка, Райським прозваного:
— А то не люди, то предковічні ординці повиходили із земних пропастей і знову залили нашу святу землю.
(Продовження на наступній сторінці)