До Львова увійшла новітня орда, а на тустанській читальні лопотів червоний прапор, й комуніст Іван Кашуба впізнав оунівську зв'язкову… Зрадили Зореславу невинні сільські хлопчики, які, забачивши жінку, що вряди–годи заходила до села й частувала їх цукерками, загомоніли втішно: "Циб'ячка прийшла! Циб'ячка прийшла!"
Й таки вдалося Зореславі втекти від Кашубиних гайдуків. Заховалася аж у Янові: парох церкви Святого Іллі отець Матвій прихистив її, взявши до плебанії за служебку.
IV
Отець–професор Миколай зайняв приходство у Страдчі того дня, коли вибухла Друга світова війна. Митрополит Шептицький, як і кожен, хто збагнув суть московської змови, неомильно передбачив її наслідки: Польща не в силі спинити німецьку навалу, четвертий розподіл Речі Посполитої неминучий, західні землі України опиняться під п'ятою новітнього окупанта, а Львівська Богословська академія припинить своє існування. Тож треба якось зберегти кращі сили духовенства.
Отцеві Миколаєві все до дрібниць було знайомим у Страдчі, ніби він тут пропрацював усі роки з часу свого висвячення. Храм Різдва Пресвятої Богородиці стримів до неба трьома зеленими банями й підпирав раменами золотих хрестів небозвід так само, як і за життя ігумена Страдчівського печерного монастиря Миколая Конрада; овальний отвір печери в підчерев'ї гори не осунувся й піском не засипався, і якби зайти досередини, то можна б у сутінку розпізнати квадратовий сповідальний камінь, а у довкружній стіні чорні нори, що ведуть до занедбаних келій. А що там у них залишилося — чернеча утвар, чотки, глеки, чаші, зітлілі книги, а може, й ікони? Та напевне там тліють кості замучених ченців, а їхні душі скиглять і стогнуть, благаючи розгрішення, бо невідспіваними поховані…
І знайомий, ніби в дитинстві босоніж ходив ним, біжить Яворівський тракт у лядські землі, а ним ступали колись княжі дружини завойовувати Краків і Люблін, й сунули теж незчисленні орди Куремси, Телебуги і Ногая; двигтів ним з Галича до Страдча славетний хресний хід за домовиною Співця, а на горі біля храму стояв тоді ігумен Конрад і в думці прокладав хресну дорогу, яка враз скособочила, відірвавшись від тракту, й побігла, зупиняючись на дванадцятьох страдних стаціях понад Верещицею й далі звивалася ущелиною поміж горбами аж до Верещицького озера, вкритого лататтям, замаєного водяними ліліями, котрі все літо цвітуть, не в'янучи, якщо не відривати від дна їхні зелені слизькі корені, бо не приймаються ті квіти на суші, як не може ніде прижитися людина, вирвана із свого клаптика землі.
А від озера хресна дорога круто спинається схилом храмової гори, ніби хоче допасти до неба, з якого вітер сосновими китицями змітає хмари, та зупиняє її церковний майдан, де колись височіли могили ченців і Митуси… Немає вже тих могил, запалися вони в земну глибінь, звільнивши місце для нових гробів, — і може, йому, отцеві Миколаєві, теж уже призначене Божим пальцем місце для вічності. Та туди ще треба дійти. А йдучи, він відновить святу дорогу для людей, які виходитимуть на хресну прощу. Та спершу по ній сам пройде… А хто буде моїм Симеоном Киринейським, який допоможе нести хреста: Шевченко, котрий ворогам увіч назвав наше родове ймення, чи Гоголь, що в запортку відступництва вигрівав нашу славу?.. А може, пожене мене на Голгофу свій темний Варрава?.. Господи, відверни від мене чашу сію…
А коли на львівській ратуші залопотів червоний прапор, подумав отець Миколай, що колір той від крові, і наша кров на тому полотнищі… Та може, зблякне згодом зловісна барва, — теплилася в душі отця слабка надія, — й гірше не буде, чей у школах і державних установах зазвучить нарешті рідне слово, а мова — то матерія не лише для загарбницьких гасел, а й для слави й молитви, і навчатимуться нею школярі своєї історії, і вірші Шевченка, і рідні пісні зазвучать… А таки гірше не буде, — втішав себе думкою отець Миколай, лихі передчуття від себе відганяючи.
Аж поки не побачив…
Промарширували Яворівським трактом зайшлі вої, і стиснулося в отця серце від тривоги. Були ті вої в гостроверхих шерстяних шоломах, схожих на ординські кучми, з хижими дзьобами на тім'ях, а на лобах яріли п'ятикутні криваві плями, і мова воїв була чужа, і жадоба до походу на береги останнього моря бризкала з їхніх очей…
І згадалися отцеві лихопророчі слова баскака Ахмета з патерика: "Ви ніколи не будете вільні від орди! Ваші нащадки зігнуть свої шиї в новому ярмі і наввипередки славитимуть новітніх ординських вождів!"
Тож подався отець до Янова, щоб побачити, як поводяться люди при переміні… У Львові вже заганяли в товарняки польські сім'ї, й стугоніли ті ясирні ешелони в Сибір і Казахстан, й чутка прилетіла, що половина Тустані разом з комуністами виселена, а тут, у крайній крамниці, що корчмою стала, п'яна мужва заливала себе дешевою горілкою — достоту як у давні татарські часи кумисом, блазнювала, реготала й, не думаючи про те, що завтра з ними станеться, славила нову орду:
— Пиймо, братове, воля настала, такої влади нам треба! І хай вічно живе вождь усіх народів Сталін!
Й подумав отець, що не тільки люди живуть двічі, а й орда не вигибає: набираючи іншого вигляду, несе в собі давню лють і безчестя.
— Пресвятая Богородице, спаси нас… — прошепотів отець і подався до храму на престольну відправу.
…Чотири роки поневірки забрали здоров'я в Зореслави, бо ж і спокійного сну ніколи не мала, переночовуючи в чужих хатах, а то і в клунях; у втомливих мандрівках від села до села недоїдала й коли нарешті опинилася в затишній комірці на плебанії отця Матвія у Янові, відчула слабість у тілі, й вимучував її сухий кашель.
Знала вже, що до неї добираються сухоти, й боялася собі самій до цього признатися; парох дбав про неї й був ласкавий, проте зі скрухою запримічував, як чахне дівчина і в'яне її врода.
В день престольного празника вибралася Зореслава до Страдчівського храму, щоб після Богослужіння підійти до тамтешнього священика й спитати його, чи він не знає бодай чогось про Чудотворну ікону. Звернула з тракту на круту стежку, що спиналася вгору до храму, й на скельному обриві, під чолопком гори, побачила чорний отвір і втямила, що то вхід до печери, в якій колись загинули ченці.
Зупинилася, з острахом заглянула в моторошну темінь, з якої тягло підвальним спертим духом, й згадала розповідь отця Серапіона про ієромонаха Ісайю й покутника Дмитрія: може, й насправді вдова Митуси віддала їм винесений із княжопрестольного храму святий образ — й де б то мали вони її заховати, як не в печері. А може, то вона сама в першому житті таке вчинила — не могла про це пам'ятати, бо тями предвічної не мала, та відчула, як невідома сила й примарна надія спонукують її зайти в утробу печери.
Мала свічку й сірники, носила їх завше з собою, бо вечорами у плебанії світилася гасова лампа тільки в кімнаті священика, а в її комірці тяжіла темрява; Зореслава засвітила свічку й боязко ступила в пітьму печери, немов у прірву.
Спершу наткнулася на квадратовий камінь, що бовванів посередині печерної зали, — тут колись була сповідальниця, й ченці щоранку виходили із своїх келій до ігумена на сповідь. У довкружній стіні, що обступила камінь, чорніли овальні нори, крізь які можна було увійти до келій; тих отворів було кілька, і до крайньої наблизилася Зореслава із свічкою в руці. Перехрестилася й, зігнувшись, рішуче зайшла в нору. Пломінець освітив келію: під стіною стояла кам'яна лавиця, яка, можливо, служила ченцеві прічею, й більш нічого не побачила Зореслава.
Подалася назадгузь до виходу і вже сміливіше зайшла в сусідню келію, потім ще в іншу, та ніяких слідів колишнього життя й тут не помітила, тільки забивав дух підвальний сопух… Зореслава обійшла всі келії й зупинилася перед останньою норою, що чорніла в глибині печерної зали. Була вона такою низькою, що досередини треба було вповзати на колінах.
Й вона зважилася. Віск із свічки стікав на пальці, і їй здавалося, що він обпікає руку вогнем, пропалює шкіру до крові; дівчина мало не кричала з болю, та уста її від тривоги заніміли, і може б, вона втекла звідти щодуху, та заталанів на храмовій горі дзвін, звук благовіста немов штовхнув її в спину, й вона зайшла до келії. Від гомону дзвону темрява прилипла чорною сажею до стін, полум'я свічки потягнулося до стелини, в келії розвиднилося — і в дівчини страх пропав.
Стояла непорушно, вдивляючись у глибину келії, й ураз її погляд прикипів до залізної скрині, накритої проржавілою покришкою. Дівчина осміліла й рвучко ту покришку підняла: в середині куфра лежали складені одна на одну дерев'яні дощечки. Зореслава вийняла одну, потім другу, третю, склала їх поруч на долівці й побачила на них образ жінки в чорній намітці — такий самий, який колись проступив під час її молитви з лівого боку іконостаса у княжій церкві Святого Миколая.
З–під намітки виглянуло бліде обличчя жінки, схиленої над немовлятком, — і втямила Зореслава, що заповітна таємниця розкрилася. Вона вклала до куфра тисові дощечки, опустила покришку, свічка згасла, дівчина вийшла з печери і в нестямі вибігла на гору.
У церкві правилася служба Божа. Зореслава впала долілиць перед престолом й забулася у вдячній молитві, а коли підвелася, побачила за казальницею ставну постать священика, який виголошував проповідь, і впізнала в ньому колишнього целебса з Крилоської гори.
Не мала сил відвести погляду від священика — того самого, з яким кілька років тому зустрілася на одну хвилину, на одну лише мить, й цієї миті було достатньо, щоб піти з його образом у подальше життя, не забути, думати про нього, шукати його серед людей, впізнавати й розчаровуватись, не знаходячи.
А він стояв за амвоном й читав із Євангелія від Йоана про воскресіння Лазаря із мертвих, і віра у вічність життя — його, Зореслави і всього народу — розлунювалася словесами під склепінням храму; прихожани чуйно ловили мову пастиря й зміцнювали свій дух вірою в порятунок від неволі.
Був отець змужнілий і в собі впевнений. Підборіддя, обрамлене чорним заростом, подалося вперед, й не побачила Зореслава на його шиї білого комірця. Від цього відкриття обдало її горяччю — адже він звільнився від чернечої обітниці і вчинив це для неї! Й вона мовчки заволала: я тут, отче, поглянь у мій бік, я прийшла до тебе, а зі мною найсокровенніша таємниця, нині розгадана!
Видно, почув її мову отець Миколай, бо на мить замовк, його карі очі зупинились на ній, спалахнули втіхою й тут же затінилися осугою невпевненості. Зореслава примліла з радості, що отець її впізнав, однак він відвів від неї погляд й промовляв далі. Слова його зазвучали металічною твердістю, й Зореслава подумала, що це вона йому додала впевненості. Ловила його погляд, притягувала, та враз згадала про свою слабість, про свій марний вигляд, на якому зосталися вутлі сліди її дівочої вроди, й, заслонивши шаллю обличчя, вслухалася пильно в проповідь.
— Прийшла Марія Магдалина до апостолів, — продовжував священик читати стих із Євангелія, — і сказала: "Я бачила Господа, він воскрес!"
Голос отця міцнішав, ставав лункіший, ніби він намагався прогнати власні сумніви в правді воскресіння, й коли міцно впевнився у вірі, його мова забарвилася докором, з яким зверталися до марновірів пророки:
— Тоді прийшов Ісус до учнів і сказав: "Мир вам!.. А ти, Томо, простягни свою руку і вклади пальці в мою рану підреберну". Зробив так Тома і мовив: "Господь мій і Бог мій!" Й відказав на це Ісус: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували".
Подальшої проповіді Зореслава вже не чула. Пойнята несхитною вірою, влитою в її душу мовою отця, проказала в думці: "Не бачивши, я вірю: воскрес Христос, воскресне Україна!"
Вона дивилася крізь прозору шаль на мужнє обличчя отця Миколая, на його готовність до жертви за віру і волю й згадала своє благання до Богородиці в княжому храмі — послати у світ людину, яка б витримала муки на майбутній хресній прощі. Й відчула неомильно, що цей муж призначений Богом не для неї, а для подвигу, і тільки перед ним вона розкриє сокровенну таємницю, коли прийде найважчий для України час.
Прихожани вклякали перед престолом до Святого причастя. Зореслава тихо вийшла з церкви.
V
Зима сорокового року була нечувано люта. Птахи замерзали на льоту, а ранками сонце двоїлося: на сході вибухали в сталеве небо два вогненні стовпи, з яких один перемінювався в кругле жарево, а другий чорнів, мов надгробний обеліск… Від стужі в лісах тріщали буки, ріки замерзали до дна, а людей морозив страх, коли до сіл заїжджали вантажні машини.
Господарі сушили сухарі й тримали їх у мішках напоготові: червоні опричники давали на збори не більше години. Вискакували з авт з карабінами напереваги, обступали призначені для вивозу в Сибір обійстя, заганяли в кузови старших, дітей кидали на клунки, немов дрова на опал; лемент вдарявся в зледеніле небо, спадав порошею на снігові замети й там ціпенів… З товарної станції у Львові відходили зчеплені з паквагонів, призначених для худоби, ешелони із заґратованими віконцями — набиті ясиром, стугоніли на схід.
Шаленіла червона орда в Галицькому краю: ніхто не мав певності, що доспить спокійно до ранку. По ночах у темних міських вулицях зупинялися чорні воронки, й коли спалахували вікна в якомусь будинку — знали сусіди, що когось там арештовують… Лунали кроки на сходах, на бруку, кремсав нічну тишу короткий гаркіт конвоїрів, клацали двері воронків, й раптовий рев двигунів, схожий на регіт садиста над жертвою, полохав на мить моторошний спокій міста — і вмовкав, немов смерть…
Арештовували просвітян, священиків, учителів, оунівців і навіть капезеушників, запідозрених у націонал–комуністичних переконаннях. А по Різдві сколихнула Львів жахлива чутка: зі шкіл та інститутів енкаведисти забрали понад п'ятдесят дівчаток і всіх розстріляли в бункері на Цитаделі.
Украй стривожений отець Конрад подався зі Страдча до Львова за порадою та заспокоєнням до митрополита, хоч знав, що сам етнарх не знайде втішних слів для свого вихованця.
Й промовив святіший Андрей:
— Сказано в Апокаліпсисі Івана Богослова: коли буде знята друга печать — зірветься з посторонків червоний кінь з вершником, у якому народи впізнають Антихриста, що сіє бурю. А вона вже звіялася. І ніхто не знає, мій сину, що сподіється на світі, як будуть зняті всі сім печатей. Чи суджено нам той час пережити, а чи загинемо? Не думаймо про це, на все воля Господня… Та комусь таки вдасться у тій круговерті уціліти, й може, то будемо не ми. Й не знаємо теж, що доведеться уздріти уцілілим: велике щастя чи незмірне горе. Бо не так багато, як мені бачиться, промине часу, коли два хижі войовники, обидва на червоних конях, вгризуться один одному в горлянки, немов корсари над здобиччю. І в тій гризні загине безліч невинного люду… Мужайся, сину, може, й тобі доведеться вийти на хресну прощу. Не втікай, бо страх неминуче зажене тебе в глухий лабіринт, з якого й душа твоя не матиме сил вибратися. Несхитно йди своєю стезею, яку давно собі обрав. У своїх мислях ти пройшов нею від часів татаро–монгольського іга і в реальній яві опинився сьогодні. Новітні ординці, виховані в жорстокій монгольській школі, й набагато нещадніші, ніж їхні вчителі, прийшли до нас. Така наша доля… Не зійди з хресної дороги, сину, і вір, що в тій війні загине Вавилон.
Загнаний у безнадію народ чекав, немов порятунку, спалаху нової війни, не відаючи, яке горе принесе вона, — адже корсари не знають милосердя, коли ділять здобич.
Спекотне літо сорок першого висушило в Зореслави останні крихти здоров'я, й вона згасала у тихій гарячці, немов недогарок пасхальної свічки. Й думала тепер лише про те, що перед тим як відійти до Бога, треба їй соборуватись. Рештками сил боролася зі смертю, щоб не забрати з собою у вічність заповітну таємницю.
Отець Матвій не відходив від неї, прикладав до її чола долоню й чув під дотиком, як разом з потухаючою гарячкою поволі відступає від неї життя.
Та ще не просила Зореслава розгрішення, немов чогось вичікувала, й утішав себе отець надією, що криза промине, й не наважувався приводити дівчину до останньої сповіді…
Перед світанком задзвеніли шибки на вікнах плебанії, пролунали вибухи не на землі, а десь високо в небі, й подумав отець Матвій, що то чергові летунські маневри, коли літак тягне за собою надутий рукав, а зенітники вправляються у стрільбі по ньому. Проте вийшов на подвір'я, а тоді почув металеве дзвеніння в зеніті. Підвів голову й побачив дві трійки срібних літаків, що розпорювали небо, наближаючись до Львова. Вони враз стрімко знизилися, і з перемістя, де Скнилівське летовище, піднялися чорні клуби диму, а за мить повітря сколихнулося від потужних вибухів.
Зрозумівши, що сталося, отець довго не міг зрушитися з місця — пройняли його суперечливі почуття полегші й страху: розпочалася нова війна, яка прожене безбожну сатанинську владу, але ж хто прийде на її місце — добріший чи лютіший завойовник, і що станеться зі світом, з Галицьким краєм, зі Львовом, з Яновом, з янівською церквою; хто витримає воєнну хуртовину, хто уцілілим пройде крізь вогонь і дим, чей смерть не вибирає — такий закон війни… Стояв отець занімілий на подвір'ї, а в небі дзвенів срібний метал і стихав за східним обрієм.
Трійки літаків пронеслися одна за одною над Львовом, стихло їхнє в'їдливе дзумкотіння, а тоді на Яворівському тракті почувся тупіт тисяч ніг, залунали вигуки й команди. Лави військових безладно товпилися на шляху й обочинах — не був то марш, а панічна втеча, кінця солдатським колонам, які відступали від кордону, не було видно, тільки стирчали над сірою, мов войлок, масою дзьобаті шапки, які враз утратили свою недавню зловісність, що викликала в людей липкий страх.
"Лев, який утікає, стає нікчемнішим від зайця", — зловтішно подумав отець Матвій і квапно подався до плебанії, немовбито радісну звістку ніс Зореславі.
— Війна! — вигукнув він з порога. — Втікають визволителі!
Зореслава підвела з подушки голову, кволо посміхнулася й вимовила ті самі слова, які щойно промайнули в думці отця:
— А які ж то будуть ті нові визволителі?
— Гірше не буде! — впевнено мовив отець і знітився від саркастичної репліки Зореслави:
— Значить, буде зле, бо ж добра не було. А гірше — куди вже гірше… — Й додала по хвилині: — А чому ми, отче, самі не визволяємося, а водно ждемо рятівників? Чей немає на світі добрих завойовників?
Надовго запанувала мовчанка в комірці Зореслави. Отець Матвій і далі не відходив від хворої, а вона знову запала в гарячку. Отець прикладав до її чола вологого рушника, чекав її скону й молився…
Другого дня з плачем і зойками прибігли до плебанії сільські жінки й заговорили одна поперед одної про таке, у що важко було повірити…
До соляних шахт біля Добромиля енкаведисти привели із старосамбірської тюрми кілька сотень в'язнів й живих поскидали у штольні: крики лунали по всій околиці… А у Львові біля тюрем на Городецькій, на Лонського й Замарстинові ревуть заведені трактори, заглушуючи зойки в'язнів, яких розстрілюють у камерах. Кров пливе тротуарами…
Й прошепотіла Зореслава, виборсуючись із гарячки:
— Настав найтяжчий час, отче, і врятувати нас може лише Матір Божа. Пошліть паламаря до Страдча — хай покличе отця Миколая Конрада, щоб висповідав мене…
— Отямся, доню, — заговорив отець. — Небезпечно йти тепер із святими дарами… Чому ж мене не просиш до соборування, дитино?
— Простіть, отче, ви не все знаєте… — прошепотіла Зореслава й додала по хвилині: — Покличте отця Конрада, благаю вас. Зробіть це, поки не пізно…
Юрій, син дяка Прийми, не радив отцеві Миколаєві й батькові йти у такий непевний час до хворої, адже у Янові є свій священик, а лісовими дорогами то тут, то там сновигають чекістські патрулі: наздоганяючи відступаюче військо, виловлюють дезертирів, готових здатися німцям у полон.
Та отець Конрад і слухати не хотів Юркових застережень, передчуваючи, що саме він, а не інший священик, потрібен жінці, яка чекає останнього розгрішення, й звелів дякові Ісайї збиратися в дорогу із святими дарами.
Перечекавши в лісі, поки очиститься тракт від решток солдатського тлуму, вони в тривозі допали до янівської плебанії.
Отець Матвій винувато розводив руками, мовляв, така остання воля вмираючої: аби тільки ви, отче, її соборували. Він завів прибулих до комори, де лежала Зореслава, й отець Конрад стетерів на порозі.
З подушки дивилося на нього змарніле й від марноти аж прозоре знайоме обличчя, образ якого не вступався з отцевої пам'яті всі роки — з того часу, як уперше й востаннє уздрів його на Крилоській горі, — і думав завше про нього, і снив, і марив, й лише один раз з'явився лик дівчини перед ним, коли виголошував за амвоном проповідь: на одну лише мить засвітилося те обличчя і змеркло, сховалося за шовковою шаллю, й подумав тоді отець, що то не Зореслава.
Тепер вона, дивно гарна, наче хвороба висмоктала з її личка страждання, біль, непевність, тривоги й залишила тільки слід колишньої дівочої вроди, невідривно вглядалася в сповідника, перед яким мала відкрити заповітну таємницю. Обличчя хворої здалось отцеві неживим, мов посмертна маска, й на коротку мить засумнівався отець Миколай, що це Зореслава. Та очі її враз засвітилися, всміхнулися, зшерхлі уста заворушились, й вона проказала:
— Нарешті я діждалася вас, отче…
Отець Миколай подав рукою знак дякові, щоб вийшов, уклякнув перед ліжком і припав устами до рук Зореслави, що були складені на грудях, мов у мерця: хвора підготувалася до вічності. Тепер вона розвела їх, діткнулася долонями до отцевого обличчя, її пальці блукали по його бровах, по бороді, по ритвинах на щоках, ніби впевнювались, що це таки він; холодний дотик пальців остуджував його уста, зволожені сльозами.
— Чому аж тепер? — схлипнув отець.
— Дякуймо Богові, що ми ще встигли зустрітися на крайній межі, — проказала Зореслава. — Аж нині вона розлучить нас, бо дотепер кожної миті ми були разом… Нахиліться до мене, отче… Гріхи мої відомі Господу, навіщо вам їх знати… А те, що зараз повім, добре запам'ятайте, — й Зореслава розкрила перед отцем таємницю.
Тоді з останніх зусиль підвела з подушки голову, поцілувала отця в уста й промовила:
— Прощайте… Будьте мужні на хресній прощі…
Й зімкнула очі.
Отець Конрад й дяк Ісайя Прийма верталися в мовчазній скорботі. Сонце вже скотилося над озеро, й гаряче жарево, діткнувшись краєм до води, почало згасати. На тракт упали довгі тіні від сосен, загороджуючи отцеві й дякові дорогу, немов застерігали, щоб не йшли далі, бо ще чутно на шляху тупіт чобіт — то відступають рештки червоної орди, й десь там, за поворотом тракту, ревуть, буксуючи у фосах, машини й горланять комісари.
Дяк Ісайя ніс у руці потир, накритий вишиваною серветкою, й просив отця вернутися до Янова. Отець, не чуючи тієї поради, шепотів молитву: "Отче Небесний, благослови мене на хресну прощу, вділи мені вірності Апостольському престолу й Україні…" Він перейшов через загороджений тінями тракт і ступив на хресну дорогу, яку встиг прокласти й обставити на дванадцятьох стаціях дубовими хрестами; за ним ішов із золотою чашею в руці дяк Прийма й не переставав благати отця вернутися. Та отець Миколай і далі не слухав його — він думав про те, що цей покутний шлях, на який вони вийшли, оповиє колись серпантиною весь край із Страдчівською горою на вершині, й підуть по ньому розкаяні люди, у закамарках душ яких ще тліють рештки совісті й стиду і ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті. Вірив у це так щиро, як у Бога, й нічого більше не бачив перед собою — лише хресну дорогу, яка тягнулася від Розточчя вздовж Яворівського тракту й завертала у видолину між горбами, де текла тиха Верещиця.
Минули першу стацію — на образі, прибитому до хреста, милосердна жінка обмивала пахучою олією голову Мученика… Минули й другу, на якій колись стояв плосковерхий намет баскака Ахмета — тепер тут на хресті висів образ Тайної вечері, під час якої Мученик назвав ім'я зрадника.
А до третьої не дійшли… З лісових нетрів вискочили кінні ординці і з вигуками "Лові попов!" кинулися на отця й дяка.
Отець Конрад взяв з рук Прийми чашу із святими дарами й підніс її горі, немов хотів цим зупинити напасників. З коня нахилився до нього ординець у зсунутій на потилицю гостроверхій шапці, й здалося отцеві, що йому в обличчя дихає кислим смородом кумису сам баскак Ахмет, який перемінився із словесного образу в патерику на живого заброду. Баскак закричав: "Воруєтє, попи, всєво вам мало, куда несьоте ето золото?" Ординці зіскочили з коней, заламали отцеві й дякові назад руки й, штовхаючи в спини прикладами карабінів, погнали їх до третьої стації, на якій Ісус уперше впав під хрестом. Звалили на землю й закололи штиками.
Смеркало, коли син дяка Юрій, до краю занепокоєний, зійшов із Страдчівської гори й подався хресною дорогою назустріч батькові й отцеві Миколаєві. И зжахнувся, побачивши на третій стації двох мучеників, що лежали на землі в крові.
Припав до батька, який уже не дихав, і заридав так страшно, аж пуща почорніла від його жалю. А поруч з батьком лежав отець Миколай — уста його ворушилися. Юрій нахилився над отцем й почув останні його слова:
— У крайній келії за сповідальним каменем… у печері… ікона, врятуй її…
На другий день на хресну дорогу вийшли мешканці Страдча і Янова і в невимовній печалі поховали мучеників на Страдчівській горі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
* * *
Ігор Романюк наче прокинувся враз зі сну, сповнений тяжких візій, — пригноблений ними, розтерзаний, та водночас із пломінцем надії у душі на світлий день, який доконче прийде колись у світ і до нього самого, й розпаношиться добром, чей безліч життів вміщається в одному–вічному й безкінечному.
Нікого не було біля нього, лише чорні ґрати, що заступили печерну нору, й стрункі сосни, які вихопились із сутінків брунатними стовбурами, немов свічки на церковному престолі.
Десь там у вишині, недалеко церковних чертогів, сосни замітали пухнастими мітелками персті хмаринки з голубих кружалець неба, й були на білому світі тільки вони, їхній суголосний шум, підсилений плюскотом Верещиці, — і ще я, Ігор, заслуханий у мову правічності.
Коли і скільки часу сидів я там — перемінений у чуйний слух: за першого свого життя, якщо воно в мене було, чи тоді, як я у ранній юності, разом з товаришами–доморосами, зважився заглянути в глибину землі й віків, й мало не залишились ми всі там — у земних тіснинах.
А може, одну лише мить, в якій переді мною роздерлася завіса над проминулим, і я побачив те, що тільки мені одному дозволено було уздріти.
Чи то почув я в шумі пралісу голоси свідків історії, які вічними суть, як ця страдчівська пуща, що таїть у собі дивовижу заповітних таємниць, як ця річка, що без упину плюскотить, готова розповісти про те, що знає лише вона…
Може… Дякую тобі, Господи, за те, що наділив мене таланом дізнатися про те, чого ніхто, крім мене, знати неспроможний, що подарував мені щастя прожити безліч життів в одному — мов те зело, яке щороку оживає повесні…
Я попрощався із Страдчівською горою, пущею, печерою, могилками й пішов далі у свої мандрівки, які, поки живу, вестимуть мене в незнані світи.
Полишив за собою перехрестя стежок, гори й ізвори, села й міста, тучні поля й мертві цвинтарища й натрапив урешті на те, чого все своє життя шукав для утвердження впевненості у доцільності моїх мандрівок.
На горі чи на рівнині, при битій дорозі, а чи в запустілому цвинтарі, на козацькій могилі чи на гробі забутого ратника, воєводи або поета — являвся перед моїми очима чорний обеліск з написом золотими літерами:
"О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!"
І я повірив, що так буде.
Львів — Страдч,
2008—2010 рр.
ПРИМІТКИ
1. Шапка–вушанка.
2. Театр Прикарпатського військового округу.
3. Мовна помилка! (лат.)
4. Цахес біля дверей! (лат.)
5. Падаю до ніг! (польськ.)
6. Пізнати пана по холявах! (польськ.)
7. Свята простота! (лат.)
8. Ви більше тут не працюєте! (польськ.)