Бо ти, Леве, вражений жадобою влади, підняв меча вище любомудрія і любові, ти кров заради крові проливав. За що позбавив життя праведного литовського князя Войшелка, хресного батька твого сина Юрія? Та лише за те, що він, прийнявши схиму, заповів Литовську землю не тобі, а твоєму братові Шварнові. Чому ти забув про благородну злагоду твого вітця Данила з Васильком? А хіба не заради влади ти хлібом привітав татарина в Галицькій брамі й провадив за уздечко Ногаєвого коня, вирушаючи з ним на лови? То я не заповім тобі навіть жмутка соломи із сінника, на якому сплю, — не те щоб Волинську землю віддати… Ти один винен, що занепадає наша держава: якби зі мною спрягся, то ми б разом збудували її — міцну зброєю і духом, а так обидва програли: не може жити тіло без душі, й душа без тіла немічна…
У тяжких думах супроводжував князь Лев процесію: тисячолюдна ріка вливалася на хресну дорогу, яку колись у своїй уяві проклав ігумен Миколай.
А він стояв тепер на Страдчівській горі біля церкви з хрестом у руці: зустрічав новітнього володаря людських душ, а земний володар стояв біля церковного цвинтаря на Підзамчі без княжої митри на голові.
Священики правили литію над домовиною Співця, розливалося по краю голосіння "Со святими упокой", а коли на майдані виросла висока могила, Ісайя сотворив останню Митусину пісню, проспівану ним перед смертю.
Гой пане Іване, обмурував двір,
А ворітенька з жовтої міді…
Ой гримить–стучить з поля сторожа
Та вдариться в жовті ворота:
Пане Іване, ти спиш чи не спиш?..
Підхопив пісню весь люд: зміцнюючись духом, перемінювався цієї миті з натовпу в народ.
Тихий схлип сплеснув над майданом: мовчки і в сльозах співала Зореслава свою дівочу пісню, коли, русалкою ставши, в житі від Митуси ховалася.
Ой летіла пава та й у саду впала,
Нема того та й не буде, кого я кохала…
— Спить пан Іван, — прошепотіла вона, діткнувшись долонею до руки Ісайї. А по хвилині промовила, дивлячись зеленими очима йому у вічі: — Ти повернувся до мене, Митусо?
— Хочу бути завжди з тобою, Зореслава.. Завтра поїду до Любомля й зречуся перед ієромонахом Йовом чернечої обітниці.
— А що мені робити з моєю обітницею мужеві? — спитала сама себе Зореслава й додала по хвилині: — Чи Бог не затівається на нас, Ісайє?
Над озером, де стояв намет баскака Ахмета, стирчало голе кілля, й полегшено зітхнув ігумен Миколай, подумавши, що жертвою Співця очистилась Галицька земля так, як окупився світ Христовими муками.
Та не знали ні ігумен, ні ктитор, що жертовний камінь ще не наситився кров'ю…
Розділ сімнадцятий
Останні листки патерика були записані вишуканою в'яззю — письмовець був вправний і освічений, й це остаточно переконало отця–професора Конрада, що списував патерик півчий Ісайя. Та й нікому більше було записувати. Свідком останніх подій у Страдчівському монастирі міг бути тільки він.
…Другого дня після перезахоронения праху Митуси очищений від провини за смерть Співця і прощений за відступництво народ розійшовся по домівках.
Й коли у Страдчі залишилися лише робітні люди, котрі вздовж хресної дороги, яку проклав багатолюдний хід з домовиною від Розточчя до храму, вкопували хрести на дванадцятьох мученицьких стаціях, сталося нечуване лихо, яке волало до неба о помсту.
Втомлені майстри відпочивали літньої ночі на м'якій моховій повсті у Язвинівському яру, а ченці й ігумен Миколай спали в печерних келіях. Тоді наляканий багатотисячним походом баскак Ахмет темної безмісячної ночі допав до стійбищ опричників на Левандівці й вирушив з ними до протилежного схилу Страдчівської гори, де над річищем Верещиці зяяла чорна нора виходу з печери. Баскак послав бродника Ростислава до печерного входу над озером, той тихо прокрався туди, яко тать, зариглював дубовою балкою печерну браму, а тим часом опричники понаносили до вхідної нори сухого хмизу й запалили.
Й ніхто серед ночі не почув ні стогонів, ні криків стражденців, глухли їхні зойки в печерній темряві, й лише вранці повіяло на робітних людей смородом згарищного диму, що просочувався з печери крізь щілини в брамі, — й запізнилися вони з порятунком.
Поруч з могилою Митуси виросла друга, в якій захоронили ченців, задушених димом, а перед брамою печери забовваніла голова монаха Ізидора: повернувшись із сіл, куди ходив за ялмужною для монастиря, не міг витерпіти жалю за погиблими й, щоб відмолити за них гріхи, чого вони не встигли сповнити, знову закопав себе в землю й третього дня перед сходом сонця сконав у покутних молитвах.
Згодом прийшла до Страдча чутка, що Ахметова орда опричників, полишивши нефортунного князя Ростислава напризволяще, по дорозі на Пониззя спалила Мединський монастир, вирізала монахинь, а потім, наздоганяючи нойона Ногая, який після смерті хакана Берке квапився до Сараю, щоб посісти престол Золотої Орди, пустила з димом Синєвидненський монастир та храм Святого Михайла в Бакоті.
Розлючені таким бузувірством страдчівські кметі рушили з косами й сокирами на боярську слободу в Розточчі, потрошили заборола, бояр, які не встигли втекти, повбивали й палаци пустили з димом, звідти подалися на Левандівку, змели татарські намети й халабуду, з якої зник невідомо куди бродник Ростислав, й залишили тільки шибеницю на вигоні як знак татарського лихоліття.
На спорожнілій Страдчівській горі стало моторошно тихо, лише вітер свистів у соснових верховіттях і плюскотіли хвилі на озері.
Біля могил Митуси й ченців на досвітках і надвечір'ях непорушно, немов статуя страдниці Рахілі, стояла Зореслава, уста її ворушилися, та ніхто не чув молитов Митусиної вдови, та й нікому було їх чути.
…У спальній хоромині літнього княжого палацу в Любомлі на сіннику, білою бараницею вкритий, лежав волинський князь Володимир Василькович, якому Господь відлічував останні миті. За час повільного згасання встиг князь роздати дружинникам, які втратили коней у битвах з ординцями, стада найкращих аргамаків, а працьовитим кметям — мисливські угіддя, зняти данини й повинності з міщан Городла, Сарн та Ковеля й віддати з княжої скарбниці золоті злитки на церкви й монастирі у Ківерцях, Острозі й Славуті.
У княжому узголів'ї стояв печатник Серафим й підбивав умираючому під голову пухові подушки, витирав рушником піт, що виступав на чолі сивими краплями й стікав по щоках, гублячись разом із слізьми в глибоких ритвинах.
Володар Волинської землі покидав білий світ без боязні, однак давкий жаль діймав його серце, що не зумів за життя скористатися повнотою княжої влади: був він ніби орлом з підбитим крилом, що не мав моці набрати в польоті належної висоти. Князь пильно дивився на ікону, яку малював півжиття, а нині звелів повісити на чільній стіні, щоб мати її перед очима, і аж тепер втямлював, що для твердості державних законів й величі Христової науки, а теж для пам'яті про богоугодні діяння святих мужів, які ось схилилися над новонародженим Божим Сином, потрібні не лише мистецький хист і щирі молитви, а й булатна зброя; подумавши про це, звелів князь печатникові, запізно вельми, покласти поруч нього на ложе меча, якого повинен був за життя хоч вряди–годи брати до рук замість пензля й вапниці.
З правого боку княжого ложа стояв стриєчний брат Володимира його улюбленець Мстислав Данилович, який нарешті позбувся сум'ятливої непевності свого становища, отримавши на руки княжу грамоту з передсмертним заповітом: "Се я, князь Володимир, син Василька й онук Романа, передаю всю Волинську землю разом з городом Володимиром моєму стриєчному братові Мстиславові".
Вручаючи цю грамоту молодшому братові Данилового первістка Лева, князь помітив на щойно стурбованому й захмареному обличчі Мстислава грішну втіху, вдоволення і пиху — й непрошений сумнів закрався у князеву душу: а чи не краще було віддати Волинь хай і пожадливому до влади й знікчемнілому в покорі перед чужинцями, та все ж войовничому й хороброму Леву — чей Мстислав ще не сягав головою до кінського живота й плакав зі страху, тримаючись за батькове корзно, коли Лев розчереплював голову баронові Фільнію… Але тут же відігнав від себе підступні, що враз душу скоробили, мислі: чи ж можна було віддавати край у руки холопством ураженому самолюбцеві, який підносив ханові хліб–сіль, ще й бахмата ханського водив за уздечко! Та знову, незважаючи на ненависть до Лева, впертий сумнів навально вдирався в мозок князя: а хіба великий король Данило заради порятунку рідної землі не обманював і себе, і ворога? Й чи до таких хитрощів буде вдатний Мстислав Данилович?
Зморений сумнівами князь Володимир відвів погляд від набундюченого Мстислава, зупинив його на іконописному обличчі півчого Ісайї, що стояв оподалік княжого ложа, й очі князя налилися добрим теплом. Згадав він, скільки труду вклав, навчаючи юного отрока Митусиного вміння відчитувати з ормологіонів божественні нути кантів і гімнів: немов м'який віск, з якого можна виліпити парсуни і Марса грізного, й Венери звабливої, — так вдалося князеві викшталтувати талант Ісайї для відтворення в гласі урочистих антифонів і ніжних трелів народних співанок… Втішив князя цієї миті вид здібного учня, й прогнав він від себе тривожні думи. Й щоб встигнути, поквапився Володимир Василькович дати останнє напуття Ісайї:
— Заходь, сину, до храму завше в бойовому обладунку, бо в Господньому домі іноді знаходять собі пристанище не лише пророки, а й міняйли… І не перебувай вічно на духовній висоті, деколи опускайся і в буденні видолини, де добре чутно гомін рідних дзвонів…
(Продовження на наступній сторінці)