Й утямила Зореслава, що найстрашніше горе уже розверзлося в Україні й готове весь світ споганити. Тільки Матір Божа може врятувати.
Й подалася вона до Львова, сподіваючись побачити у храмі Святого Миколая, з лівого боку царських врат, Чудотворну Холмську ікону, що її в незапам'ятні часи занесла туди двійниця Митусиної Зореслави, рятуючи святиню з приреченого на загибель Мединського монастиря.
II
Двадцять п'ятого серпня 1939 року митрополит Андрей Шептицький запросив отця–професора Миколая Конрада до своєї келії для напутньої бесіди.
Щотижнева розмова з митрополитом п'ятничного дня була ритуальною й не викликала в отця найменшої настороженості. Та коли пастир діткнувся долонею до його голови, нахиленої для поцілунку святішого в руку, відчув отець дрібне тремтіння його пальців, однак і це не навівало неспокою: митрополит помітно занепадав здоров'ям, хоч голос його завше звучав по–молодечому дзвінко. Тепер той голос чомусь пригас, взявся шелестом й долинав до слуху отця наче з–під єпитрахилі під час сповіді.
Отець Миколай пильно заглядав в очі митрополитові, та він їх примружував, ніби хотів приховати якийсь свій неспокій; святіший розправляв долонею сиву кучеряву бороду, говорив надто тихо, й отець уважно ловив кожне його слово.
— Подивляю твою працьовитість, сину, — прошепотів етнарх і замовк.
Він повернувся у візочку до столика, на якому лежала товста папка з упорядкованим і передрукованим на машинці патериком Страдчівського монастиря, однак не взяв її, протягнув руку далі, досягнув тонку брошуру в коленкоровій оправі, поклав її на коліна й знову тихо заговорив:
— Ти вибрав найкращу часть із дарованого тобі Господом життя для дослідження нашої історії, і хай ця пристрасть до праці не покидає тебе до кінця днів твоїх.
Отець Миколай, поштиво схиливши голову, уважно прислухався до мови митрополита, відчуваючи, що не для похвал запросив він його до себе.
— Й може здаватися дивним те, — продовжував Шептицький, — що твоє ім’я і прізвище збігається з іменням ігумена, який жив тисячу років тому, проте і в цьому нічого парадоксального немає. Ігумен Страдчівського монастиря загинув на хресній дорозі, на яку вийшов нині ти, то можна припустити, що люди, які в різних часах жертвують своє життя для віри й науки, можуть бути схожі і виглядом, і йменням, адже і наш національний етнонім теж ніколи не мінявся і був спільним для всіх людей, що жили на нашій землі протягом історії… Й творив народ колись, як і тепер, свою Біблію, стаючи нацією за допомогою слова. Німці усвідомили себе німцями після знайдення рукопису Тацитової праці "Германія", Вацлав Ганка для порятунку чехів від онімечення видумав "Краледворський рукопис", Вірменія вбачала віру народу в Давиді Сасунському, а ми створюємо культ співця Митуси, який складав героїчні пісні, схожі на величний епос "Слово о полку…"
Митрополит розплющив очі, погляд його зблиснув, й отець Миколай подумав, що святіший зараз перейде від філософських роздумів до більш конкретної розмови, проте він і далі ділився з учнем своїми роздумами.
— Усі нації світу сформувалися в боротьбі за свою незалежність. Пригнічений неволею народ знаходить у собі незвідані сили, спороджені протестом. Прямуючи до обітованої землі, він витворює екстракт витривалості, який ми називаємо національною ідеєю. Однак ця свята категорія легко перемінюється в імперську ідеологію, коли устаткована нація заражується бацилою жадоби чужих земель. Ця хвороба стає початком кінця національного життя кожного народу. Імперський народ перемінюється в орду, в якої нема духовності, й тому так само, як тіло без душі, не може існувати. Орді не властива ні музика, ні поезія — тільки гасла до насильства і шаманські заклинання про мниму велич правителя. Орда не має ні кордонів, ні родового гнізда, тобто своєї історії, й замість неї створює міф про світове панування. Така ідеолоігя спороджує жорстокі режими, які не можуть тривати вічно. Проте вони страшні й кровожерні… Сьогодні дві орди оточили з обох боків Європу.
Митрополит знову замовк, а по хвилині, ніби забувши, про що говорив, мовив таке, що не в’язалося з його роздумами:
— Звільняю тебе, сину, від целібату. Час настав такий, що кожен свідомий українець, а священнослужитель насамперед, повинен витрачати енергію не для усмирения плоті, а для виховання дітей патріотами. Я завжди був противником суперпобожних аспірацій єпископа Хомишина.
Від почутого дійняла отця Миколая тиха втіха, яка тут же змінилась гіркотою, й він сказав:
— Пізно, ваша ексцеленціє…
Й постала перед його очима чарівна панночка у голубій сукенці й солом'яному капелюшку, яку він втратив, мабуть, назавжди. Й жаль до єпископа Хомишина, котрий запровадив у Станіславівській єпархії чужий для українців целібат, а теж до митрополита Андрея, який не зняв з нього впору целебської обітниці, згнітив його глухим гнівом… Во ім'я чого Церква вдалася до святенницького насильства? Адже любов до Бога конкретизується в земній любові, чей незримий Бог перевтілився в людину для того, щоб принести віруючим живу любов… То чому Син Божий, творець святого почуття, після воскресіння Духом ставши, почав вимагати від людей любові ідеальної, не здатної продовжувати життя?
Й відчув цієї миті отець Миколай, як накрохмалений білий комірець здушив, немов петля, його невідступну мрію побачити хоча б ще один раз панночку з Крилоської гори… Не судилося. Не діждавшись від Зореслави ні відповіді на листа, ані подяки за подарунок, отець поїхав до Залукви, та не застав там дівчини, й ніхто не міг сказати, куди вона поділася…
Тепер він здавлював у душі гіркий докір, й спитав його митрополит:
— Чому пізно? Ти загубив її?
— Так, ваша святосте, — відказав ледь чутно отець Миколай.
— Бог добрий… — співчутливо глянув на нього Шептицький. — Може, ще відшукаєш… Не печалься, сину.
Та не прийняв покривджений отець пастирського співчуття й мовив прохолодно:
— Скажіть, владико, що трапилось на світі, що ви такі стурбовані і на обличчі, і в розмислах?
— Ще не сталося, — відказав митрополит. — Але гряде велике лихо… — Й він подав отцеві брошуру, яку щойно взяв зі столика. — Недавно прислали мені з Німеччини книгу віщуна Гольденкранца "Антихрист". Я звелів її перекласти й опублікувати у видавництві отців василіян у Жовкві… Не надто вірю в пророцтва, але Гольденкранц кілька років тому провістив лихо, яке сталося сьогодні і в Німеччині, і в Росії. І там, і там прийшли до влади слуги Антихриста, які усунули з життя світочів духа, а їхнє місце зайняла темна й жорстока чернь. Те лихо поки що шаліє поза нами, але нас не обмине…
Й повідомив митрополит про найтривожнішу новину.
— Вночі на двадцять четверте серпня в Москві потаємно, наче таті, зустрілися Рібентроп і Молотов і підписали пакт про ненапад…
— Не бачу в цьому нічого лихого, адже… — подивовано мовив отець Миколай і знітився під осудливим поглядом Шептицького.
— Нині кожен повинен стати хоч трішки політиком, — сказав митрополит. — Кожен мусить вчитися передбачувати наслідки… Рік тому вже відбулася у Мюнхені одна змова — і з мапи Європи зникли Чехословаччина й наша маленька Карпатська Україна. Світові хижаки ділять між собою європейський континент, тепер прийшла черга на Польщу. Цей пакт дає право Гітлерові й Сталінові роздерти державу, в якій живемо і ми. Ти скажеш, що в цьому теж нічого страшного немає, чей Польща стала для нас лихою мачухою. Але я навіть уявити боюся, під чию опіку може потрапити Галичина, адже весь світ знає про нечуваний терор у більшовицькому раю…
Й запала в келії гнітюча глуха мовчанка — так іноді буває в горах, коли на землю раптово спадає мряка — непроглядна й непрочутна, з якої немає виходу, й не сягає довколишнього світу голос заблуканих.
Тож втямив цієї миті отець Миколай, чому тремтіли у владики пальці й чому так довго вів етнарх бесіду про орду, загрозу якої відчув лише він…
— Першим світочем духа, який загинув від рук властелина, був співець Митуса, — заговорив після затяжної мовчанки Шептицький. — Нині цей гріх князя переріс у масові злочини: гинуть у диявольській державі письменники, вчені, мистці, священики… Церкви валяться або стають вертепами для розбійників і повій, в’ючна худоба осквернює храми… А за більшовицької інвазії у наш край — це станеться скоріше чи пізніше — постраждає найперш моє дітище — Львівська Богословська академія, в якій працюєш і ти під берлом ректора отця–митрата Йосипа Сліпого… Тож задумав я, поки не пізно, потаємно висвятити ректора на єпископа з правом зайняти керівництво галицькою метрополією після моєї смерті. Тебе ж призначу парохом у Страдчі — історію того святого місця ти добре пізнав, відчитуючи стародавній патерик…
— Який фатум! — аж вигукнув отець Миколай. — Таж ігуменом Страдчівського печерного монастиря був мій однофамілець — перший у нашому краю мученик за віру… І якщо я продовжую його життя, то, може, й мені присуджено…
(Продовження на наступній сторінці)