— Піду своєю стезею з твоєю наукою, господине, — промовив Ісайя і приклався устами до холодної руки князя.
З лівого боку ложа стояв, немов монумент, ієромонах Йов й молився не за душу князя, чисту й праведну, а за долю краю, в якому невдовзі, як бачилось Йову, із смертю синів вінценосних братів Данила й Василька закінчиться славна династія Романовичів, Марсом і Аполлоном освячена. Хто ж то прийде після них і чим озброяться новітні володарі — мечем чи мислію? А дав би Господь, щоб і тим, і тим — воєдино! Та дарма: вже нині стоять на протилежних берегах провалля два непримиренні брати — один з мечем, а другий з пензлем, й просив Бога праведний Йов, щоб та прірва в будущині не поглибилась, й майбутні правителі, запаморочені незгодами, не поринули бува в безпам'ятну бездонність…
У дверях княжої спальні стояли, перехрестивши алебарди, два гридні, немов намагалися зупинити душу князя, яка вивільнялася з ослаблого тіла й поривалася до небесних чертогів.
Та не мали вони сил перегородити їй путь…
Й ридма заголосили над домовиною князя галичани й волиняни, литва й чехи, ляхи і юдеї. Бо не було ще в Галицько–Волинському князівстві такого благородного правителя — мистця й мудреця — з Божим талантом й серцем доброчинним.
Перед папертю храму Святого Георгія в Любомлі виросла могила князя Володимира Васильковича, щоб височіти в майбутніх віках пам'ятником могутньої колись держави.
Після погребання мовив ієромонах Йов до півчого Ісайї:
— Вертайся в Страдч і оживи церкву Різдва Пресвятої Богородиці — непам'ять–бо приходить до людей набагато швидше, ніж прозріння.
…По смерті брата князь Лев прощався з миром. Вийшов на подвір'я Нижнього Замку без княжої митри, у чернечій сутані, й чекала на нього карета, запряжена двома парами огирів. Зайшов до повоза, ще хвилину сидів мовчки, й візник чекав його повеління рушати. И думав тепер колишній князь про мертвого Співця, який мав більшу силу на світі, ніж він — живий; хресний хід розтоптав Лева, розчавив, залишивши йому лише сором за те, що за його владарювання ні разу не задзвонили ратні дзвони, скликаючи дружину на битву з ордою, і встид за нікчемну усмішку перед Ногаєм палив його цієї миті. Й дійняв теж жаль за втраченим часом, який ні разу не облагородився піснею Митуси, і жодної книги не розгорнув він у бібліотеці Володимира в Любомлі, й не схилився, запаморочений жадобою влади, хоча б перед однією іконою, намальованою пензлем вінценосного волинського ізографа.
Мучила теж його думка, що подібна до Митусиної слава ощасливила б і його, якби зумів він поєднати в одній руці дві сили — меч і мисль, — як це зумів зробити великий прадід Мономах, котрий у своїх діяннях зумів сполучити хоробрість Святослава Завойовника і мудрість Ярослава, який цеглу клав з мечем в руці.
Й у безнадійній осамотненості згадав Лев, що давно немає з ним улюбленої жони Констанції, яка нині відмолює гріхи свої і мужа у Святомихайлівському монастирі у Володимирі–Волинському. А міг би він її спитати: в чому моя провина, що я залишився на маргінесі руського літопису, а нарід мій, покинувши мене, пішов у вічність із своїм пророком. Бо не народну долю виплекував я, а свою владу, від якої не залишилося тепер ні крихти, — подумав скрушно Лев.
Й наказав візникові поганяти до Спаського монастиря василіян, що заховався в Бескидах біля Лаврова. Довга дорога заспокоювала колишнього князя, й коли карета зупинилася перед монастирською брамою, відчув він дивну полегшу в душі: то замість погорди й злоби вкрадалося в його змучене серце почуття добра і смирення… І відчинилися двері келії перед ченцем — тут він випрошуватиме в Бога милосердя для Руського краю — може, його молитва досягне кращого скутку, ніж колишнє владичество.
….Відправивши вечірню в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, ієромонах Ісайя подався до могил, щоб помолитися за душі ченців та прочитати тропар над гробом Митуси.
Облаченний у сніжно–білий стихар, був отець святково урочистий і заповітним сподіванням обнадіяний: коли западе надвечір’я — може, прийде, як колись, Зореслава поклонитися усопшому мужу. Не плекав надії, що полюбить його вдова, та не мислив він свого життя без неї в пісному й безбарвному для нього світі; щодня вдивлявся в озерну синяву, що мерехтіла за Яворівським трактом, й коли западали сутінки, виглядав кохану.
…Ктитор Пантела замкнув на ключ спорожнілий храм й стояв на паперті, вдивляючись у глибину цвинтарища. Й побачив він старезного сивобородого діда, що сидів на землі, спершись спиною до ветхого хреста. Дід тримав на колінах ліру, покручував корбою, а пальцями блукав по клавішах й наспівував старосвітську думу про мідні човни, що попливли тихим Дунаєм — тихим Дунаєм до Царгорода.
Пантела підійшов до старого й спитав:
— Хто ти, божий чоловіче, й чому про Царгород співаєш? Що знаєш про той город й чи бував там?
— Не ступав я туди ногою, — відказав дід, — тільки предовгим списом сягав до заморського города, коли закидав Золоті ворота з Києва в чужий край…
— Невже ти воєвода Дмитрій? — здивувався Пантела. — Я ж бачив, як стікали по твоїх щоках сиві, мов ропа, кривдні сльози, коли зрадливі кияни за свій викуп віддавали тебе татарам на смерть, й Батиїв темник на моїх очах стинав тобі голову. Як ти міг залишитися живим?
— Я в легенді живу, подільський прочанине, тому вічний есьм. А ту легенду ти сам створив й цієї миті її твориш, викликаючи з небуття примарне видіння. Та поки я зникну з–перед твоїх очей, послухай і запам’ятай заповітне пророцтво — мусиш піти з ним між люди й глаголити святе віщування: "О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!"
Й здимів лірник, а з–поза порослого бур’яном гробу підвелася постать, на кістяка схожа, й упізнав у ній Пантела бродника Ростислава: стояв він з простягнутими руками й благав ктитора:
— Візьми мене з собою в Царгород, може, хоч там ме не князем визнають; мушу втікати звідси світ заочі, ходить–бо за мною назирці люта мста…
— Втеча не врятує тебе, поганцю, ти втікаєш разом з покарою за свої тяжкі гріхи, — відказав Пантела. — Та й пізно тобі втікати — помста вже тебе настигла, моє прокляття сповнилось на тобі цієї миті, жебраку!
Як тільки вимовив ці слова Пантела, упав на гріб бродник Ростислав, простягнув кістляву руку й задебелів:
— Подайте хоч скоринку хліба убогому князеві галицькому…
А коли зникло з–перед очей Пантели погане видіння, він, не сказавши й слова ієромонахові Ісайї, подався в путь на Пониззя, щоб утішити там обдурений рахманами люд надією на повернення в Руську землю Золотих воріт.
Зі смерком прийшла до могили Митуси Зореслава, припала до грудей Ісайї й мовила:
— Прости мені, що не буду з тобою, шлюб мій з Митусою довічний. Прийняла я постриг у монастирі Святого Миколая у Львові: чернечий одяг на мені, в серці пісня Митусина, а на устах молитва до Чудотворної ікони, яка заступила білу прогалину з лівого боку царських врат у монастирській каплиці. Оберігатиму її у свята й будні — у найтяжчий для нашого краю час…
* * *
На цьому закінчився патерик, написаний у Страдчі й збережений у глибинних книгосховищах храму Святого Георгія в Любомлі.
Отець–професор Миколай Конрад перегорнув останню сторінку й на звороті побачив запис рівним жіночим почерком — хтось невідомий увічнив Зореславину молитву за порятунок Руської землі.
"Не наведи на ни, Царице Небесна, напасті й іскушенія, не передавай нас в руки чуждих, да не прозветься град твой — град пленен. Не напущай на ни ні скорби, ні глада, ні огня, ні потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніву твоего. Мир утверди, гради возвесели, мужі, і жони і младенци спаси. Вся помилуй нас, вся утіш, вся обрадуй — і нині, і присно, і во віки віков. Амінь".
Книга третя
Золоті ворота. Кант благальний
Називаюся Ігор Романюк — письменник у поважному віці. Читачі часто запрошують мене на зустрічі, і я радо на це погоджуюся: кого ж бо не зваблює навіть найефемерніша слава, та, певне, й читачі мають з того якусь користь і вдоволення, якщо вдаються до таких заходів. Маю я у своєму творчому доробку з десяток історичних романів, а один з них, "Антифон воскресний", присвячений історії Страдчівської печерської лаври, й досі втішається найбільшим попитом, хоч був першим у згаданому циклі.
Й запросили мене на читацьку зустріч учні й учителі середньої школи містечка Янова, біля якого, зовсім недалеко, височить Страдчівська гора, в підчеревині якої зяє чорна овальна нора — вхід до колишньої печерної Лаври, нині запустілої й заґратованої залізною решіткою.
Працю над романом про Страдчівську обитель я розпочав ще за студентських років, коли нас, четверо наївних неофітів, пойнятих жадобою боротьби з більшовицьким рабством, об’єдналося в таємне товариство, яке назвалося "Доморосами", й, ховаючись від стукачів, сходились ми на свої зібрання до Страдчівської печери.
Нас досить швидко викрили комсомольські нишпорки з Львівського університету, й ми, намагаючись замести за собою сліди, увійшли в ту печеру під час хресного ходу в Страдчі, мовляв — бунтівна четвірка пропала. Це, звісно, не вдалося нам зробити: на виході з печери, в якій нас мало не засипало піском, чатував сільський донощик — такий собі вуйко в клепані, й він про підозрілих студентів доповів куди треба.
(Продовження на наступній сторінці)