Мирон говорив, не підводячись з місця:
— Я хотів нагадати грузинові, що в нього є своя земля. А щодо мене: моя батьківщина теж не така велика, як ви собі уявляєте…
— Товариші, — звернувся Черепов до аудиторії, — ви ж бачите, як вони розперезалися…
— Ми ще не розперізувались, ми щойно почали розшнуровуватися, — уточнив Ігор.
— Тож яка ваша думка, товариші? — атакував Черепов аудиторію.
— Виключити з університету! — заревіла зала.
— Іншої думки немає?
— Немає!
Тоді підвівся Аркадій, який досі сидів мовчки із затуленим долонями обличчям. Йому стало страшно, його друзі пішли ва–банк, вони вже опинилися поза університетом. І його чекає така доля? Й залишиться він без освіти, без театру — на вулиці з гітарою! А як далі жити? Аркадій був блідий, переляканий, жалюгідний. Цієї миті він забув про все: про свою честь, добре ім’я і про Ліду — теж…
— Я каюся, — проказав він. — Каюся, що був серед них. Хочу виправитися… Я помилявся, простіть мені… Про шу прийняти мене до комсомолу…
Антон промовив:
— Нарешті ви, наші судді, домоглися, чого хотіли: вам вдалося зламати людину…
Ліда звернулася до Аркадія:
— Ти вірно дотримався своїх засад, проголошених колись на одній із наших зустрічей: не можна ходити в масці. Ти нарешті здер із себе маску порядності й висвітлив перед людьми свою властиву підленьку фізіономію… Тож запам'ятай: ми з тобою ніколи не були знайомі — познайомилися аж нині…
Збори винесли рішення: Ліду Сороку, Ігоря Романюка, Мирона Синютку, Антона Доленка виключити з університету. Аркадієві Молодину оголосити догану.
Коли в аудиторії залишилися лише вигнанці, до них підійшов академік Возняк й промовив, затинаючись:
— Якщо ви любите Україну, то зробіть усе, щоб залишитися в ній, — і вийшов.
Мирон підбадьорливо глянув на друзів й промовив:
— Послухайте цікаву притчу… Коли Бог створив залізо, затремтіли від страху дерева. "Чому ви мене боїтеся? — спитало залізо, яке мало форму сокири. — Я ж нічого не зможу зробити без зрадника, який погодиться стати топорищем".
Але того, кого стосувалася ця притча, серед доморосів уже не було…
XV
Спочатку Аркадій не усвідомлював, куди йде. З натугою прочинив важкі університетські двері, вони не піддавались, ніби намагалися навічно затримати його в цьому непомірно громіздкому будинку, де щойно настигла його несусвітня ганьба, і він силкувався втекти від неї. Темне приміїцення переповнилось тим соромом ущерть, ловило Аркадія за поли, давило й душило, нібито в коридорах не стало повітря; врешті він протиснувся крізь вузьку пройму й опинився надворі, тут його зупинили масивні колони, що стояли густо, немов гігантський частокіл, й коли цю перешкоду він здолав, спинила його вулиця, уздовж якої зі свистом мчали машини; якийсь шофер прикрикнув "Куди прешся під колеса!", та й на цю пересторогу Аркадій не зважив і вже на протилежному боці вулиці згадав, що йому треба чимшвидше допасти до своєї квартири на Городецькій: може, Ліда туди ще не дійшла, може, ще не встигла скласти свої речі, а знав, що вона це зробить і піде, і він ніколи більше не знайде її, а без неї — Аркадій це відчув так боляче, ніби хтось шваргонув його ножем по горлі — він утратить не половину і не три чверті, а все своє життя, й від цього йому стало невимовно страшно.
Біг навпростець через парк, а в мозку колотився гамлетівський монолог "Бути чи не бути — ось питання"; його він давно вивчив напам'ять, мало того, вся роль Гамлета вбилася йому в тяму ще з того часу, коли Діана Шерстякова в нападі любовного шалу напророкувала йому велике акторське майбуття; текст гамлетівської ролі ні на мить не вступався з його голови й товкся в ній, немов шротові кульки у дитячій калаталці, тепер же несподівано набрав він конкретного сенсу й топтав його амбітні мрії антиномією "Бути чи не бути?".
"Не бути, ніколи вже не бути!" — промовив до нього німий холодний погляд Ліди. Замкнувши двері кімнати, яка досі була її житлом, стояла вона перед колишнім мужем з валізкою в одній руці і з ключем у другій; відштовхнувшись спиною від одвірка, Ліда подалася до східок, обминаючи Аркадія; він схопив її за руку, ключ упав на цементну долижу Й глухо бамкнув, ніби гонг перед початком вистави, й тоді Ліда, вражена розпачливим виглядом Аркадія, супроти своєї волі розбудила в собі співчуття до нього, й він, притьмом уловивши обнадійливий проблиск у її очах, прошепотів: "Прости мені, Лідусю…". І краще б цього не говорив: вона вмить утямила, що за нинішній вчинок прощення йому ніколи не буде, такого пробачити не можна, то не кинуте необачне слово і не образа в ліжку, то зрада — найтяжчий гріх, якого спокутувати невміч нікому, й не замаскувався він жалюгідним Аркадієвим виглядом — прозирав крізь сльози винуватця, немов тавро на чолі варнака, й промовила Ліда:
— Я ще раз повторюю, Аркадію: ми познайомилися з тобою на репетиції фальшивої п'єси й спробували винести ту виставу на сцену життя… На щастя, нам це не вдалося зробити, finita la comedia… Прощай і не шукай мене.
Ліда збігла сходами вниз, а він стояв біля дверей непорушно, і здалося йому, що ніколи вже з цього місця не зійде: отупіння тривало незмірно довго, в голові не було жодних думок, однак згодом зблисла одна: Ліда знову нагадала про п'єсу "Платон Кречет", в якій вони обоє мали зіграти фальшиві ролі; ця ганьба Ліду обминула, але ж його й далі тримала в своєму полоні: Корнійчукова вистава йде в театрі, й Аркадій виконує в ній роль терапевта Бублика. А мріяв зіграти Гамлета! То чи не краще й справді вийти на вулицю з гітарою?
Глянув на годинника: за дві години починається вистава. Підняв ключ з доліїжи, вийшов на вулицю й зупинився біля парадного театрального входу. Не заходив, ніби вперше злякався фальшу…
Навпроти, поруч з цирком, повнилася підпитою мужвою кнайпа з невибагливою назвою "Пиво–води". Перейшов вулицю, зайшов досередини, протиснувся до ляди й замовив гранчак горілки. Вихилив одним духом і зі злобним виглядом, ніби задумав злочин, зайшов до театру.
…Ліду в Корнійчуковій виставі грала підтоптана прима Діана Шерстякова. Вона нікому не віддавала головних ролей й на подив публіці представляла навіть Мавку в "Лісовій пісні"; глядачі нітилися, дивлячись, як замість ніжної й тонкостанної, мов очеретина, красуні похитує виплеканими стегнами перезріла дама й, замріявшись, признається коханому, що ясен їй шепоче у верховітті: найкраща в світі!.. Нині ця поважна жінка грала струнку й чарівну Ліду, й Аркадій, що готувався за кулісами до Бубликового монологу про сто тисяч сердець, яких він за своє життя встиг переслухати стетоскопом, намагався в думці прокручувати текст своєї ролі, однак хміль щораз упертіше віднімав йому глузд, і він крізь туман сп'яніння повторював не Корнійчуківський, а Шекспірівський текст.
Надійшла пора його виходу на сцену. Ліда–Шерстякова, вислухавши освідчення Кречета, яке він висловив виконанням на скрипці серенади Шуберта, стояла в глибині сцени й віддано дивилася коханому у вічі; терапевт Бублик почав виголошувати монолог, й Шерстякова уважно прислухалася — вона ще не втрачала надії, що її колишній юний коханець стане врешті–решт знаменитістю; актриса щораз то більше напружувала слух і враз схопила Кречета за руку й голосно охнула: на авансцені виголошував монолог не Бублик, а Гамлет!
Зала заніміла: замість псевдогумористичних балачок про сто тисяч пульсів, які за своє життя переслухав скромний районний терапевт Бублик, хлинув величний пасаж данського принца, який ніяк не міг зважитися на помсту: роздвоєний на месника і боягуза Гамлет цієї миті вирішував долю убивці свого батька і свою долю — теж; нерішучість і почуття святого обов'язку зіткнулися в його душі у смертельному поєдинку; постава актора і його вміння передавати муки сумнівів злагоджено гармонували між собою; актор Молодий аж ніяк не був схожий на корній–чуківського кумедного героя — на сцені виступав гордий і статечний муж, і таким він запам'ятає себе на все життя: величним у єдиній миті акторського натхнення.
— Бути чи не бути — ось питання! — заволав Аркадій зі сцени. Шекспірівський текст добре припасовувався до його вигляду й акторської манери, й заніміла від подиву Діана Шерстякова цієї миті ніяк не могла погодитися з думкою, що цей красень мав би виголошувати банальний монолог Бублика — який провал чекав би на нього… Але який успіх мав би Аркадій, якби йому насправді довелося виконувати роль Гамлета! — Що благородніше: коритись долі, а чи зіткнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому?
Враз спалахнули оплески, глядачі наче забули, що на сцені йде зовсім не та вистава, на яку вони придбали квитки; метаморфоза стала всевладною, зала погодилася з нею, прийняла й нітрохи не бажала, щоб артисти й далі представляли Корнійчукову жуйку, зала заохочувала актора, й він продовжував монолог:
— Хто б стогнав і піт свій лив, коли б не страх попасти після смерті в той край незнаний, звідки ще ніхто не повертався? Страх цей нас безволить — то розум полохливими нас робить, і наміри високі, ледь зродившись, вмирають, ще не втілившись у дію!
(Продовження на наступній сторінці)