Він досягнув з течки пляшку закарпатської сливовиці, ми пили її, пахучу й міцну, за дружбу, добру долю й творчі успіхи, й, захмелівши, проказав Іван скрушно:
— "Іване без роду, Іване без долі… ти гинув, а славу сусід добрий взяв…" То Степан Чарнецький… Мою зелену землю, освячену кров'ю карпатських січовиків, й донині воліють називати "землею без імені". Я мусив проливати свою кров за фашистську Мадярщину, а нині мене зневажає комуністичний фашизм… І так живемо, брате, в дикому абсурді і все ще на краще сподіваємось…
Трохи помовчавши, він продовжував:
— Тебе, я про це вже чув, лупцює офіційна критика, та й до мене вона добирається… А ми з тобою ось частуємося в комфортабельному готелі, й чужинець, якби нас тут побачив, — подумав би, що живемо в цивілізованій країні, а не в ординському ханстві, де вбивають і тебе, і мене не тому, що нас бояться, а що ми — інші. Ти чув нині репліки "визволителів", які сиділи в залі… Все, що не таке, як їхнє, має бути знищене або привласнене: земля, історія, література, мистецтво — нас оголошують чужинцями на власній землі…
— Це психологія орди, — промовив я, щоб підтвердити свою згоду з Івановими думками, проте волів мовчати, слухати і втішатись тим, що не тільки у Львові, а й у Києві і на Закарпатті теж, а, напевне, і в інших кутках України виростають свої домороси — і невже намарно? Не може ж так буть! Незабаром заворушиться, заговорить і вийде на майдани вся Україна — в це я свято вірив, й цю віру зміцнювала в мені Чендеєва мова.
— Проте я все ще сподіваюся: цей абсурд вічно існувати не може, — продовжував Іван, ніби вгадував мої мислі. — Гнійна болячка мусить колись прорватися, мов фурункул, здорове тіло планети не дасть себе дорешти отруїти, однак для власного оздоровлення мусить людство визначити діагноз тій болячці: з яких інгредієнтів вона спородилась. А ось з яких, брате: абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…
— Але ж неминуче настає прозріння тих затьмарених облудою народів! — гаряче заговорив я й, немов меч із піхов, добув свою властиву зброю — оптимізм. — Бо чим більше територій завойовує імперія, тим швидше вона слабне: із розширенням земного простору втрачає свій дім, залишивши його занедбаним в глибинах неосвоєного безмежжя, і, намагаючись розчинити в московській отруті завойовані народи, сама розчиняється серед них: так сталося з Римом і Туреччиною, але ж ті завойовники після програшу мали куди повернутися. Куди ж дінуться москалі, коли їхня земля є начебто всюди, а насправді — ніде?
— Маєш рацію, брате, айно! — вигукнув Іван і перехилив келих. — Але скажи мені, чи мислі, подібні до наших — в розмовах й підтекстах наших творів, — хоч зрідка блукають серед людей?
— Не блукають, а живуть і множаться, Іване. Я це знаю і впевнений, що незабаром заговорять і Дніпро, і гори… Й не замасковані й не в символи закутані — розлетяться вони у вигляді революційних прокламацій!
Хтось постукав, ми вмовкли, Іван підійшов до дверей, прочинив, й до кімнати увійшла красуня, якої, певне, ще не бачив світ. Була це Ореста.
Чендей проказав тихцем до Ігоря: "Завтра подзвоню" й вишився з номера, а Ореста, та сама Ореста, яка ще так недавно була схожа на десятикласницю, тепер стояла мовчки перед Ігорем — розкішна, налита молодим здоров'ям жінка із золотою короною коси на голові, з великими синіми очима, в яких світилося зніяковіння із сексуальною жадобою змішане.
Спантеличений, сторопілий Ігор хвилину не міг усвідомити, що це не сон, а дійсність, в душу проти його волі вкралася злобна думка: а якби не моя слава, чи прийшла б? Проте він стояв з простягнутими до Орести руками, й вона, гаряча й віддана, увійшла поміж них й припала до його грудей, шепочучи:
— Прости мені, Ігоре, я була така нерозумна…
Вона мовчки хлипала, й Ігор нарешті отямився від навального щастя, що приголомшило його так само безжалісно, як колишня Орестина відмова, й він поквапився взяти плату і за кривду, і за кохання: схопив Оресту на руки й поніс до ліжка.
Ніч була шалена, Ігореве кохання було схоже на помсту і разом з тим солодке й пекуче: у найвищому спалаху пристрасті Ігор не переставав думати: а чи їй з ним було теж так добре, а може, гірше, може, краще; ці нікчемні думки він відганяв від себе, та вони не вступалися, були настирливі й жорстокі, а коли шал пригас й Ореста заснула, Ігор придивлявся крізь сутінок до її обличчя й відчув, як холод спокою й байдужості почав проникати в його душу; ще жевріла в ньому жалість до неї, але прощення не було і до того ж прокрадалася до свідомості підозра: чи то не Ореста їх зрадила?
Вродливе личко жінки ставало для нього щораз байдужішим, нібито перемінювалася вона із живої красуні в банальну ляльку, схожу на артистку із трофейних американських фільмів… В ліжку лежали двоє знайомих і чужих людей, і спитав Ігор, розбудивши Оресту:
— Що трапилося з тобою, що ти так потаємно зникла зі Львова перед тим, як на нас впала біда?
Й вона слухняно сповідалася…
— Цілий рік надокучав мені один ужгородський лікар листами, я йому не відповідала, а коли трапилося зі мною т є, вирішила скористатися з нагоди, я ж порчена, але цей клявся, що все пробачить… І не пробачив, кожного разу допитувався, хто був у мене першим, а згодом почав пропадати ночами, і я знала, що він мене зраджує…
— І ти прийшла до мене, щоб йому помститися? Що ж, така помста вельми солодка… — зіронізував Ігор і відчув, як його холод до Орести перемінюється в злість.
Й не було більше розмови, запала поміж них незручність і нудьга, такий стан відчував колись Ігор на майдані під час Франкового свята — після першого поцілунку з Орестою. Ігор придумував, про що б то заговорити, а в думці вертілося тільки одне питання: хто, хто доніс? Та не спитав: надто красивою була Ореста, така врода не може співіснувати з підлістю…
…Й тепер, після того, як Ореста стала моєю, я збагнув, які ми різні й чужі люди. Певне, це саме відчула вона й несміливо, немов з надією на порятунок, прошепотіла мені до вуха, запинаючись:
— Я каюся: мій егоїзм переміг мене саму… я аж двічі проміняла справжнє на фальш, цинізм і нелюбов… Розлучуся з ним… Приймеш мене?
Я не мав що сказати. Й так ми у гнітючій мовчанці пролежали до ранку, я заснув, а коли прокинувся, Орести біля мене вже не було…
Вертався поїздом до Києва, дивився у вікно, а в душі вовком завивала пустка, й нічого на світі для мене не існувало, крім пісні мадярського жовніра, що десь бриніла в далині: "Серце плаче — сліз не має, серце плаче — сліз не має", й конала та гірка мелодія в гуркоті коліс, які настирливо відстукували питання: "Хто, хто нас зрадив?"
XIV
Й коли сонце сховалося за обрій і останні його промені згасли, втиснулася нарешті в Ігореву пам'ять згадка, яку він протягом цілого дня відганяв від себе, немов надокучливого ґедзя, й була вона невблаганною, мов ніч, що насувалася зі сходу примарними тінями…
День погрому був призначений на березневе рівнодення, начебто сама доля постановила зважити вчинки студентів, які назвали себе доморосами й насмілилися потаємно дати волю своїм думкам, визволивши їх із закам'янілих форм шаблонного єдиномислія. Й не встигли вони ще й заворушитися в коконах недозволеності, й ще так далеко було до переміни сонних зародків у вільні й барвисті метелики, як кощава рука потягнула шальку ваги на холод, і змеркли просвітні вогники, які мали сповістити люд про неминучий грім благої вісті.
Про те, що мертвовидий кокон заворушився, дізналися університетські партійні гайдуки ще задовго до бурхливого засідання літературно–критичного гуртка з приводу книги Роже Гароді. Проте вичікували, поки вчується виразний стук у шкаралущу, й коли замість нього, скрадливого, пролунав різкий хрускіт, сполошилися вони й до тієї самої франківської аудиторії, де так недавно здоровий реалізм вихлюпувався із замшілих соцреалістичних берегів, загрожуючи вилитися живлющою вологою на спопелілий від тотальної посухи такир, — зігнали викладачів і найдовіреніших комсомольців із філологічного та журналістського факультетів.
(Продовження на наступній сторінці)