Слухаю себе і своїх друзів і знаю, що мушу про все це написати, а чи встигну? І падаю я на коліна перед печерою, яка зяє чорним отвором, мов сама смерть, і благаю Бога: "Дай мені довгого життя!"
Хресний хід подався через усю Україну, а ми залишилися біля печери і зважилися зайти в неї, пройти її і розійтися на другому схилі гори, щоб там, попрощавшись, піти в життя кожен своїм путівцем. На нас дивився чоловічок у клепані, якого ми вважали донощиком і прокляли його. А він скрикнув, коли ми гусаком почали заходити в чорний отвір: "Бережіться, там обвал!" Та ми не слухали, бо не вірили жодному його слову…
Я заходив до печери останнім й зупинився на мить перед отвором, глянув на чоловічка, який застеріг нас перед небезпекою: він стояв серед людей, а похід зупинився, ніби прощався з нами, й мені стало моторошно — чи ж то і ми маємо стати жертвою цього підземелля?
Я аж нині зрозумів, коли народилася легенда про чотирьох студентів, які безслідно пропали у страдчівських катакомбах, однак тоді й думки не було, щоб вертатися: відчуття непотрібності у зневоленому світі дійняло нас безнадією, ми увійшли в кромішню пітьму, минули сповідальний камінь і, пригнувшись, заходили в темний аїд.
Навпомацки пробиралися вузьким проходом, на нас сипався пісок, і здавалося, що сипке склепіння тремтить і кришиться над нами. Десь посередині гори й справді, як застерігав чоловічок у клепані, горбатився обвал; ми повзли на животах і мовчали в давкому страху; кінця норі не було видно, нас почала діймати розпука, та вертатися вже не було змоги: позаду нас почувся гул падаючої стелі, світ, з якого ми вступилися, не хотів нас більше приймати; ми повзли безконечно довго, аж нарешті заблищало перед нами світляне коло й почувся живий шум лісу.
Запорошені, змучені й ніби наново на світ народжені, поставали ми над урвищем, внизу якого молодилася повесні букова пуща, крізь неї бігла доріжка до залізничної штреки, й почувся свист паровоза: на нас чекав поїзд.
Стояли, віддихувались, ще не хотіли розлучатись, ще намагалися набутися, запам'ятати одне одного перед тим, як троє сяде у вагон, а один піде до Янова, — знали, що більше не зустрінемось: дороги наші бігли врізнобіч. Мені жаль стало товариства, і жертва наша здалася марною, бо ж нічого із задуманого не встигли ми здійснити, та пройняла мене теж оптимістична думка, що власне аж тепер простелиться перед нами просторе поле для діяльності, й те, що ми задумали, мусимо на тих гонах перемінити в чин, і сказав я друзям:
— Тут ми розійдемось назавше — кожен із своїми мріями, які мають стати колись набутком, котрим ми зможемо похвалитися одне перед одним. Тож домовляймося: зустрінемось у день престольного празника у Страдчі рівно через тридцять літ. Рушаймо, наш час пішов…
Я обняв хлопців й пильно глянув на Ліду — і здавив моє серце пекучий туск від думки, що ніколи її вже не побачу, й ревно каявся в тому, що стільки часу був поруч з нею, а не зумів уздріти її вроди. Пригорнув її, припав устами до її уст і аж тоді болісно усвідомив, що на моїй дорозі зустрілася мені моя добра доля, якої я й не помітив. — За тридцять літ? — прошепотіла Ліда, й сум ліг тінню на її обличчя. — Яка заманлива і безнадійна перспектива! А які ми будемо тоді — колись: чи хоч упізнаємо одні одних?
XVII
Несподівано Ліда стала для Ігоря літературним сповідником. Він їй вислав свою першу книжку із задуманого циклу романів — "Антифон воскресний" й отримав від неї замість листа ґрунтовну рецензію, дещо відмінну від схвальних відгуків, що з'явилися в пресі ще до офіційного погрому. Критик Ліда Сорока високо оцінила творчі можливості автора, проте в її листі Ігор відчув приховане розчарування: не був то лист приятельки, а відчужена думка стороннього читача — вимоглива і злегка роздратована.
"…Ти не зумів виборсатися із традиційного стильового русла, властивого славним у свій час галицьким історичним повістярам — Чайковському, Опільському й східноукраїнському Кащенкові, які своїм дидактичним просвітництвом, сентиментальним патріотизмом, розчуленою романтикою встигли набити оскому читачеві. А чей же були вже і в нас спроби новітнього письма зразка Катрі Гринивечевої, не кажу вже про модерний стиль європейця Анатоля Франса, від роману якого — "Боги жадають" — стигне кров у жилах не від кривавого жаху Французької революції, а від авторського вміння найпростішим текстом відтворити сенс трагедії, яка застерігає перед бездумним пролиттям крові, та водночас висвітлює позитивну перспективу катаклізму, що перемінює обличчя світу… Не піддавайся, Ігоре, звабі банальної белетристики, позбудься тренів і голосінь, ощадливо використовуй фольклор і витворюй на історичному матеріалі сучасне мислення… Хотілося б мені, щоб твій наступний роман відрізнявся від цього, розхваленого, жорсткішою тужавістю: не дозволяй читачеві розманіжуватися у плаксивій сентиментальності, дай йому скуштувати черствого хліба, бо вже він надто розбехкав свій живіт нудкою кукурудзяною мамалиґою… І запам'ятай: кожен твій наступний твір мусить відрізнятися від попереднього передовсім формою, інакше читач перестане тебе шукати…
І напиши, Ігоре, про середньовічний Львів, про перші братські школи, про юного Хмельницького, який вчився в єзуїтській колегії, й не забувай, що в ті часи на хрести соборів і шпилі веж замість голубів сідали ангели, що на Кальварію, тобто на Високий Замок, зліталися опівночі відьми на шабаш, що в білий день ходили містом дженджуристі паничі в циліндрах, а коли вони, вітаючись, знімали їх — люди жахалися, побачивши на тім’ях фраєрів сатанинські роги; що лихварі ставали меценатами, збагнувши потребу шкіл, що у Львові жили найвродливіші панянки, за яких клали голови хоробрі кавалери, що юні спудеї, які згодом вийдуть під Жовті Води, бачили на небосхилі неосідланого рожевого коня, який мчав до розпеченого сонячного круга… О мій любий Ігоре, влий у свої книги хоч трохи абсурду, бо загину я з нудьги від реальності!.. І не забудь про замордованого у Страдчі священика Миколая Конрада: хто він був, звідки тут узявся, як загинув? Мусять про це знати люди, адже кожен мученик віддав своє життя за те, щоб повернулися в наш край Золоті ворота".
А від того, що дописала Ліда пізніше у примітці Р. S., Ігор стетерів, це було надто жорстоко: "Дізналася, що Мирона заарештували. Ви з Антоном далеко, може, до вас не доберуться, а я — на очах. Повір мені — не боюся, але що станеться з моїм маленьким Северком, моєю крихіткою, коли мене заберуть?"
Удар був подвійний, та мусив Ігор ще й це витримати: Мирон заарештований, а в Ліди синочок від Аркадія — й не стало для нього вже нікого на світі.
Не гаючись, Ігор зібрався й поїхав до Львова.
…Миронів батько — двірник з чорними від праці руками, з поораним глибокими рівинами обличчям і мати — сухенька жіночка у картатій хустині були на подив спокійні, нібито їхній син не в тюрму потрапив, а на відповідальну роботу призначений, — й розповіли вони Ігореві, як і коли те нещастя трапилося.
— Бо такий наш льос, — говорив старий розважливо, — мати, вибачайте на слові, в дупі нашу владу, яка мінялася у Львові подібно, як ті картини на фотопластиконі: натисне майстер на педаль, крутнеться велика бочка, що фотопластиконом називається, і ти крізь різнокольорові окуляри кожного разу бачиш інший світ. Буде то, при міром, Судан Єгипетський з чорними, як шварц, муринами, а за секунду перед твоїми очима постане Рим з Колізеєм або африканські джунглі з людоїдами… Таке і в нас: не встигли ми у вісімнадцятому році уві Львові проголосити Україну, як вилізли із сутеринів польські батяри в рогатівках, і я мусив брати кріса, якого приніс із собою з італійського фронту, і йти стріляти в того антека, який дотоді був моїм добрим сусідою, — бо мусив, чей–бо Львів таки наш… А Мирончикові не заштимувала совітська влада, і він замість кріса, бо де його взяв би, купив собі друкарську машинку й виклацував на ній правду про страшні розправи, які чинили над нами енкаведисти, й розкидав роздруковані папірці по міських горищах. Якщо ви хочете знати докладно, як він це робив, то я розповім…
Старий Синютка так розбалакався, що годі було його стримати, а стара лише згідливо похитувала головою, мовляв, усе те, що каже її чоловік, свята правда; ну то ось як та катавасія почалася і чим закінчилася…
Після погромних зборів в університеті прийшов Мирон додому й без сліду будь–якої жури на обличчі повідомив батьків так просто, ніби йому не вдалося потрапити до кіна на цікавий фільм, що його виключили з університету, бо він, бачите, не любить Леніна, комуністичну партію і комсомол. Й коли батько запитав, як він збирається заробляти собі на хліб, бо вже дорослий, хлопець відказав таке, що старі з подиву й жури великої охнули: їхній синок, успішний студент, вирішив стати коминярем. Й розповів Мирон, як він дійшов до такого скутку…
(Продовження на наступній сторінці)