Аркадій цілком заволодів публікою, глядачі аплодували, вигукували "Браво!"; директор театру, мокрий від поту, визирав з–поза куліс й нервовими жестами давав Діані знак, щоб рятувала ситуацію, однак вона, справжня артистка, стояла заворожена Аркадієвими умінням і талантом, якого досі в ньому не запримічувала, вона була вже готова входити в роль данської королеви, та враз із уст Гамлета пролунала репліка, адресована не королеві, а особисто їй, й була та фраза отямливою і водночас образливою для неї:
— Зрадливість і розпуста — ось твоє наймення, жінко!
Й тоді вигукнула Діана:
— Завісу! Комедія закінчена!
Й коли завіса впала, до Аркадія прискочив директор театру, став навшпиньки, був–бо на голову нижчий за нього, й потряс його за вилоги піджака.
— Геть! — запіяв дискантом. — Уже, в цю хвилину, п'янюго!
Аркадій відштовхнув його й благально глянув на Діану, чекаючи від неї підтримки, адже то вона, а не хтось інший, напророкувала йому акторську славу. Однак Шерстякова із знаменитої актриси стала враз звичайною жінкою, яка не прощає образ, і проказала погордливо:
— Шукай іншого театру, баламуте…
…Аркадій нічого не взяв із собою, крім гітари, віддав ключа черговому на прохідній і вийшов з театру. Навпроти біля цирку й далі тлумився підпилий люд, й Аркадій пішов до них. П'яна мужва з подивом пропустила гітарнета, він став біля ляди, вдарив по струнах, і з його горла видобулася печальна мелодія і ще печальніші слова:
В кожного є юні мрії,
Прекрасні, гарні сни,
Смілі бажання в житті й коханні
У перші дні весни…
У кнайпі стало тихо: то ж не дурний Філько грає на носі, затуляючи то одну, то другу ніздрю, і не крива Каролька виспівує батярську коломийку — це виступає у кнайпі "Пиво–води" вперше за всю її історію справжній артист. Завсідники відразу втямили важливість такої події й готові були прийняти незнайомого гітариста за корчемного музиканта, однак чекали крамаревого рішення. Та виявилось, що авторитетнішим за крамаря у цій кнайпі був статечний пан у мельонику і з гнутою бамбуковою паличкою в руці. Він повісив паличку на ліве зап'ястя, підбив вказівним пальцем мельоника, зсуваючи його з надбрів'я на потилицю, й уважно слухав спів гітариста:
А коли це все минеться,
Настане осінь зла,
Щезнуть надії, зів'януть мрії,
Скажеш тоді сама:
— Стукнула осінь у наші ворота,
Весні прекрасній немає вороття…
Й коли по щоках музиканта покотилися перші й останні його сльози, пан у мельонику промовив авторитетно:
— Досі наша кнайпа була, що так скажу, провінціальною, й міське панство нами гордувало. Тепер ми маємо свого музиканта, тож побачите, як валитимуть сюди ті самі фраєри, які досі мали нас за ніц!
XVI
Виключені з університету домороси продовжували відвідувати лекції: наказ ректора ще не з'явився на дошці оголошень — можливо, комсомольські опричники очікували покаянь від усіх вигнанців, чей лише одному бунтареві вдалося зламати хребет.
Домороси вийшли моральними переможцями: студенти вважали їх мучениками і співчували. Їхня непоступливість стала прикладом для наслідування, й комсомольські нишпорки пильно прислухалися до розмов на потаємних студентських зібраннях у гуртожитках. На літературній студії поети читали вірші то про злочини Варфоломіївської ночі, то про жертовність римських гладіаторів у Колізеї; серед курсових робіт зарясніли теми про діяльність польських філоматів часів Міцкевича, про конфірмацію кирило–мефодіївських братчиків, про стійкість Шевченка й Гулака й нице каяття Куліша та Андрузького — підтекст, як протестний засіб, зринав теж у роботах дипломників і навіть на захистах дисертацій; домороси ходили в тернових вінках новітніх дисидентів, й університетська влада вирішила якнайшвидше їх позбутися.
Наказ про виключення з університету за антирадянську поведінку студентів Доленка, Романюка, Синютки і Сороки з'явився на дошці оголошень того дня, коли вони слухали лекцію професора Чичеріна про гофманівського нікчему Цахеса, який умів присвоювати собі здобутки чужого розуму й таким способом опинився на вершині влади — і скільки ж то перетерпів народ мук, поки знайшовся сміливець, який розпізнав, у чому сила обманця: висмикнув з його тімені не цілий жмут волосся, а тільки одну волосинку, що її посадила над чоло Цахесові підступна фея, скинув лицар пройдисвіта з балкона, розпластавши його на бруку, немов жабу, й виявилося зрештою, що для такого вчинку не знадобилося особливої хоробрості.
— Й повернув собі народ відібрані в нього розум, волю й силу, і тяжко було йому збагнути, чому він так довго дозволяв цій розквацяній на бруку поторочі панувати над собою, — таким патетичним пасажем закінчив професор лекцію, і саме в цю мить прочинилися двері аудиторії й на порозі став секретар комітету комсомолу Черепов з папкою в руці.
Й ще не встиг він її розкрити, як вигукнув Мирон Синютка, який кохався в латині:
— Zaches ante portas![4]
В аудиторії прошелестів сміх, проте це не збентежило Черепова, він розкрив папку й прочитав наказ ректора про виключення чотирьох студентів з університету.
— Прошу вас негайно залишити аудиторію! — вигукнув секретар.
Ніхто із постраждалих не опирався: першою вийшла Ліда, за нею повагом ступав Доленко, Ігор уже біля дверей помахав рукою принишклим студентам, а тоді залементував Мирон:
— Та чому ви так поволі йдете? Сказано ж — негайно!
З цими словами він побіг стрімголов за товаришами, й коли вони виминали Черепова, що стояв у дверях, вдарився з розгону головою в його живіт, помщаючись і за образу, і за кривди, той похитнувся і впав горілиць на підлогу, якусь мить не міг підвестися, достоту, як гофманівський Цахес під балконом; аудиторія вибухнула реготом, Черепов навкарачки виповз у коридор, й на цьому інцидент закінчився, тільки відтоді прозвисько Цахес навіки прилипло до нього, й ходив Черепов з тим найменням доти, коли комсомольський комітет було навіки видворено з приміщення університету, що однак сталося набагато пізніше…
Вигнанці стояли біля університету біля пам'ятника Франкові, востаннє пестили поглядом знамениті скульптури Регеля, що символізували науку, яку їм не вдалося завершити, й по довгій мовчанці промовив Ігор:
— Післязавтра свято Благовіщення. Ми з вами хотіли проголосити благу вість, та вихопилися завчасно… Цього дня у Страдчі після Богослужіння відбудеться хресний хід, і нам требе піти разом з народом на прощу, хай би якою довгою й тяжкою та дорога не була. Не зрадьмо розпочатого чину.
…Службу Божу в церкві Різдва Пресвятої Богородиці правив молодий священик. Прихожани, які слухали нинішню благу вість, були тим самим народом, який перетерпів століття неволі й сьогодні далі, перебуваючи в ярмі, вірив у сповнення благої вісті. Народ молився за свободу так само ревно, як і століття тому, і у вірі перебуваючи, залишався тим самим незнищенним народом: утримувала його при житті власна історія, викарбувана літописними письменами на хресній дорозі, що прямувала через усю Україну, — весь люд, який жив на цій землі, вийшов на хресну прощу, що не мала ні початку, ні кінця й була єдиною й безкінечною, як вічне життя…
Я йшов поруч з Лідою, за нами, ступаючи в наші сліди, прямували хресним ходом Антон з Мироном — були ми живою клітинкою того люду, який ішов перед нами й поза нами; всі ми четверо відчитували літописний тайнопис, що відбивав нашу історію на хресній дорозі, і знав я, що мені призначено його розшифрувати, мав уже на це право; мені згадалися слова Василя Стефаника з його листа до Ольги Гаморак: "Чому ти пристав до походу мучеників, не зазнавши мук?", і відповів я Стефаникові: "Маю таке право, метре, всі ми четверо вже його здобули…"
І думав я: назву майбутній цикл своїх романів, який стане частиною літопису цього народу, що йде перед нами й поза нами, "Хресною прощею".
Ось мої книги… Народ бере на себе хрест, бо так йому призначено Богом, і вперше знемагав під хрестом: то впали задушені димом ченці. Та не спиняється похід, і підказує мені Антон: тут падав народ удруге чи втретє, і нема ліку тим зламам, — на цьому місці загинув від рук енкаведистів отець–професор Конрад, тут дихав смертю фашистський концтабір, не забудь про це, Ігоре… А Мирон підказує мені таке, про що забувати не можна: тисячі в'язнів у галицьких тюрмах були розстріляні енкаведистами в один день… Я гортаю літопис назад і знаходжу запис про братські школи у Львові: то на хресній дорозі зустрівся Месія із своєю матір'ю Україною… А ось веде орда на батуринську Голгофу Україну, тож не забудь, підказує Ліда, про нашого Симеона Киринейського — Тараса Шевченка, який допоміг народові нести хреста, і теж про Лесю Українку, котра, немов біблійна Вероніка, витерла піт з чола Мученика, згадай… А хіба можна забути, говорить Мирон, про письменника, який зрікся своєї батьківщини, запродав сатані душу, проте замість каяття залишив у своїх книгах образ чарівної України, і був то Гоголь; а теж не забудь про обманутого стражденця Хвильового, який прийняв чуже знамено за своє й, побачивши, що його несе убивця, пустив собі кулю в скроню; а хіба легшою була духовна смерть тих, що залишилися живими із зламаними хребтами, — і хто нині живіший: самоспаплюжені поети, які зі страху співали тиранові пеани, чи розстріляні Курбас, Підмогильний, Зеров?
(Продовження на наступній сторінці)