А коли ажіотаж довкола роману сягнув піку й книжку почали передавати з рук до рук й обговорювати її на засіданнях літературних гуртків, відчитуючи підтекст, партійні нишпорки самі заходилися її читати по вертикалі й діагоналі, дошукуючись у ній антирадянщини, — й нарешті сталося те, що мусило статися: роман був підданий у пресі нищівній політичній критиці і знятий з книгарень та бібліотек, що спричинилося до зацікавлення твором в українській діаспорі: канадське видавництво "Тризуб" поквапилося випустити в світ факсимільне видання книжки, а в СІЛА з'явилася вона в перекладі англійською мовою. Тоді притчею во язицех стало прохання одного київського графомана, книги якого припадали пилом на поличках книгарень, до відомого і теж проскрибованого критика Івана Дзюби: мовляв, напиши про мене розгромну рецензію, може, на мої книжечки хтось зверне увагу…
Сталося те, чого побоювався Ігор, коли ще на Далекому Сході отримав від директора видавництва "Молодь" утішного листа: цензура на твори Романюка опустила завісу, й наступна його книга, в якій ішлося про те, як отцеві Миколаєві Конраду, що уособлював Україну, допоміг нести його хреста славетний український поет, була зарізана цензурою, й Романюк, який так несподівано став відомий в українському світі, мусив замовкнути й чекати кращого або гіршого часу — політичного потепління чи то тюрми.
Й саме на ту пору, коли слідом за Ігорем партійні гайдуки розправлялися з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем і покійним уже Василем Симоненком, Ігор отримав з Ужгорода листа від письменника Івана Чендея, який очолював Закарпатську спілчанську організацію: голосний і теж уже битий владою прозаїк запрошував його на зустріч із закарпатськими студентами й викладачами, яка мала відбутися в актовій залі Ужгородського університету.
Ігор погодився — познайомитися з відомим письменником із Закарпаття було цікаво й заманливо: та невже це той самий? І всю дорогу в поїзді діймала Ігоря догадка: письменника Чендея він ніколи у вічі не бачив, та прізвище його було знайоме з дитячих літ. Коли мадярське військо відступало перед совєтською армією із Волині на Закарпаття, якийсь здесяткований у боях артилерійський полк зупинився на перепочинок у Янові, щоб потім, полишивши гармати над Верещицею, добиратися возами й пішо до своєї Паннонії турківським трактом. Тоді хлопчина познайомився з одним мадярським солдатом, який, сидячи на лафеті, тужив за своїм краєм українською піснею про камінь, що росте без коріння, про сонце, що сходить без насіння, про серце, що плаче без сліз. Й дізнався Ігор, що солдат родом із Закарпаття й називається Іван Чендей. Можливо, той самий, а чому б і ні?..
Актова зала була переповнена. Іван Чендей, вусатий і вродливий гуцул, представляв публіці галичанина Ігоря Романюка, а той пильно придивлявся до господаря, намагаючись вловити знайомі риси на його обличчі. Впізнати в ньому колишнього мадярського жовніра було важко, та зраджувала його м'яка закарпатська вимова, яка вчувалася колись у тужливій пісні, й перед тим, як Ігореві було надано слово, спитав він у Чендея: "Чи пам'ятаєте містечко Янів на Львівщині?" Чендей пильно глянув на Ігоря й відказав: "А звідки ви знаєте, що я там бував?" — "Потім поговоримо", — промовив тихо Ігор, й здивований його питанням Чендей додав: "Бував я там і звідти додому йшов пішки. Ніколи того переходу не забуду. А ви…" — "Я тоді слухав вашу пісню про сонце, що сходить без насіння… Й досі чую той ваш схлип: "Серце плаче, сліз не має…"".
Зала нетерпляче плескала, чекаючи Ігоревого виступу. Ігор говорив недовго: йому й досі було незручно від того, що його вважають письменником, хоч він же насправді ним є, адже написав роман і має неабиякий успіх. Та коли осмислював своє місце у величному ряді майстрів пера, серед яких височіли могутні постаті Шевченка і Франка, — бачив себе надто маленьким десь на крайньому узбіччі, на маргінесі літературного процесу. Проте добирався–таки до нього гріх самолюбства й усвідомлення власної значимості, й від цього ставало до соромоти втішно — чей недаром зібралося в цій залі стільки людей — їх він не знає, зате вони знають його, слухають і засипають питаннями, а за які заслуги і чому вважають, що Ігор відає більше за них…
Записок з питаннями сипалося все більше й більше: викладачі цікавилися, ким працює письменник, не вважаючи, видно, письменницьку працю фахом; студенти хотіли знати, звідки він родом, чи одружений, хтось запитував, чому він вирішив стати письменником, й Ігор намагався переконати цікавих і відчував, що це йому не вдається: можна вибирати професію вчителя, лікаря, інженера, а письменника, співака чи художника вибирає доля, потреба писати зовсім не залежить від волі автора — це спосіб його існування, він мусить лише виховувати в собі витривалість у праці; запитували теж, чи повинен письменник чекати натхнення, й коли Ігор відповів, що натхнення чекає тільки лінюх або мрійник, залою прокотився схвальний сміх.
Легкі й банальні питання швидко вичерпалися, в усному діалозі перебрали ініціативу поважні мужі, а хто вони — професори, пенсіонери чи кагебісти — Ігор не знав, усвідомлював лише, що мусить бути обережним, але й не боягузом, не простаком, бо для чого тоді вийшов до людей, серед яких, крім приятелів і однодумців, зачаїлися, напевне, й вороги, й він мусить гідно вистояти у словесному двобою.
Питання почали задавати з місця вголос.
— Тема вашого роману — боротьба русичів з татаро–монголами. Чому ви не вважаєте супротивників рівнозначними за силою, ментальністю і правом й надаєте перевагу русичам?
— Як історик, я намагався бути об'єктивним і тому не надівав на обличчя ворогів карикатурних масок. Моєму ханові Телебузі притаманні риси лицаря, хоч він і смертельний ворог… И показав я завойовників сильнішими за русичів, бо ж так було. Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"
— Та невже татари розмовляли по–російськи? — почулося із зали глузливо–викличне і явно провокаційне питання.
— Я не переклав російську приказку українського мовою, вибачте… А втім, цей імперський принцип набагато точніше передає татарська філософема, яку сповідують усі завойовники: "Де ступив копитом татарський бахмат, там татарська земля…"
У залі пролунали оплески, підтекст був уловлений.
— Ви у своєму творі перебільшуєте роль літератури, слова у боротьбі. Хіба можна патріотичною фразеологією перемогти булат?
— Можна, це вже не раз доводила історія. Чехію врятував від онімечення замаскований під національний епос фальсифікат Вацлава Ґанки "Краледворський рукопис". А коли Росія закріпачила Україну, виступили на прю з ворогом Сковорода і Шевченко. Відбулася переміна зброї — меча на мисль. Зброя слова незнищенна, її неможливо вибити з рук оборонців.
— Як ви ставитеся до маріонеткової держави Августина Волошина на Закарпатті?
— Я не політик і політичної оцінки не даватиму. А з погляду історичного — це нормальна боротьба за національну незалежність.
Почулися ріденькі оплески й, сполохані, згасли.
— Ви вважаєте себе українцем чи русином?
— А яка різниця? В часи Київської Русі громадяни цієї держави називали себе русичами, й звідти пішов етнонім "русин".
— Але ж так називають себе й росіяни — "русскій". Виходить, ми були одним народом, тож, логічно, в такій спільноті залишаємось і донині?
— У древні часи наші північні сусіди називалися московитами. Аж у 1720 році Петро І присвоїв Московії наш етнонім, поблажливо назвавши нас малоросами. То щоб відрізнитись від месіянського народу, ми прийняли інший наш етнонім, який споконвіків існував на Русі як другий, — українці, Україна. Першим офіційно так назвав себе і свою землю Богдан Хмельницький.
Питанням не було кінця. Чендей нарешті подякував громаді й Ігореві й повів гостя до готелю.
…Поки офіціантка принесла нам до номера вечерю, ми з Чендеєм розмовляли — ближче знайомилися.
— Пам'ятаю того хлопчика з Янова… Не можу, звісно, тебе впізнати, але коли кажеш, що то був ти… — заговорив Іван, ніби вмовляв себе, що така зустріч, як оце зараз наша, може врешті бути ймовірною.
Ми перейшли на "ти", це нас зближувало чи то підтверджувало давне знайомство: до того українця у мадярському військовому мундирі я теж так звертався, був–бо він ще зовсім хлопчиськом.
— Айно, айно, то напевно був ти, — не переставав Чендей переконувати себе самого, й це миле закарпатське потакування остаточно впевнило мене, що не комусь там чужому, а ніби рідному братові виносив я з хати то окрайчик хліба, то печену картоплю в мундирі; жовнір сидів на лафеті своєї гармати, яку потім тут і покинув, він не мародерствував, як інші мадярські вояки в містечку, лише наспівував і чекав, поки його кріґсколеґи покинуть важку і легку зброю й потягнуться на південь. Й пішов за ними: вони манджали, хто мав силу, через страдчівські ліси до турківського тракту, щоб ним допасти до Паннонії, а Иванова дорога була коротша — лише до Хуста.
— Так, то був ти, — уже впевнено промовив я, й відказав Чендей:
— Айно…
(Продовження на наступній сторінці)