…Уже золотився вересень, коли я, відбувши добровільну службу в морфлоті, повертався в Україну. Взяв квиток на літак до Києва, не думаючи про те, що залишуся в ньому назавше. У Києві побував уперше. Щоб осягнути зором столицю моєї землі, вибрався на Гору, де резидували колись князі, й з прямокутного майданчика із збереженими слідами прадавніх фундаментів Десятинної церкви глянув на камінне безмежжя міста, перетяте широкою биндою Дніпра: з пониззя ріки, з–поміж високих круч засвітилися до сонця китиці бань Видубецького монастиря, праворуч пишалася золотоверха Софія, а в підніжжі Гори зяяли руїни Золотих воріт — те, що не втрималося на списі воєводи Дмитра, коли він перекидав київську браму в Царгород, помщаючись русичам за зраду. І чи то вітер так завивав у кронах каштанів, чи води Дніпра, кружляючи на чорториях, видавали звуки, схожі на голосіння, — здалося мені, що то не стихли ще зойки й ридання мордованих татарами киян, спонадіяних — за вчинену наругу над воєводою Дмитром — на милосердя ординців; обмануті плебеї рятували своє життя, затлумлюючи храм й спинаючись аж під сам купол по хорах і карнизах; чув я тріск стін і несамовитий гуркіт цегли й каміння — руїни падали й під землю западалися, а над Хрещатим Яром, над Оболонню, Дарницею, Видубицями простилалася безкрая голубінь, нібито небо стало суцільною банею, єдиним покровом для всього міста, захистом і надією на життя і волю, а незримий літописець виписував на схилах тієї бані заповітні письмена, й була то історія минулого, нинішнього й прийдешнього часів мого краю, писана загадковою в'яззю, — і тоді я відчув і повірив, що всі терпіння, зображені на стаціях Страдчівської хресної дороги, будуть згодом перетворені під моїм пером у слова, і на кожній стації до стіп хреста з розп'яттям я покладу, як задумав тоді, коли домороси прощалися із Страдчем, в жертву свою книгу і для творення тієї жертви присвячу все своє життя…
А перша книга вже написана й видана — тож я сходжу з Гори, поспішаючи до видавництва "Молодь", що на Пушкінській; ще раз осягаю поглядом зневолену землю, що прослалась як перед моїми очима, так і поза досяжністю мого зору; та просторінь не мала меж — Україна видалася мені такою великою, що й запряжена ніяк не могла вміститися у березове ярмо й розпирала собою майдан концтабору, огородженого колючим дротом… Я сходив униз на Володимирську й, минаючи руїни київської брами, повторював віщі слова, вимовлені колись поетом Василем Пачовським у пророчому трансі: "О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!", і заклинав я свою віру в свободу України тичинівськими словами: "Не може ж так буть!"
…На шостому поверсі висотного будинку навпроти ліфта висіла на дверях табличка з написом "Молодь". Із затамованим подихом я увійшов до приймальні, ввічлива секретарка, поцікавившись, хто я, дозволила зайти до редакторської кімнати. Із–за столиків глянули на мене очі двох молодих хлопців, мало що старших за мене, й мені відлягло від серця: я ж бо наготовився побачити тут насурмоненого дядька, чомусь доконче вусатого, мовчазного, зверхнього, а ще й бурчуна; допитливі й трохи насторожені погляди редакторів ураз степліли, й один з них, лисуватий із світлими кучериками на скронях, назвався Іваном, і в ньому я впізнав голосного поета–модерніста, обличчя якого запам'ятав із обкладинки тоненької книжечки поезій, якими захоплювався Мирон Синютка. Я згадав надмірно ускладнену поезію молодого автора: читаючи, я думав, що поет умисне підкреслює свою інтелектуальність, проте мусив визнати про себе, що цей автор прокладає новий стильовий напрямок у нашій літературі, який не має нічого спільного із туфяним совєтським соцреалізмом. І хай той образ ножа в сонці здається вельми надуманим, все ж він зухвало протестний: ніж у сонце встромлено давно, його вістря щохвилини наближається до серця світила й загрожує його згасити; тієї миті я втямив, що такі, як Іван, покликані зупинити катастрофу: чорна темрява загрожує світові, й ми мусимо засвітити хоча б маленкі каганці, це наш обов’язок і наш порятунок.
Я помітив, як настороженість в Іванових очах міняється прихильним до мене полиском, він вийшов з–за стола, подав мені руку й довго термосив мою, примовляючи:
— Такий, як на фотографії! І в романі — теж… Ти молодець, Ігоре, таку річ встругнув! А коли глибше в неї вчитатися, то…
Сусід обірвав запальну мову Івана:
— Не розкривай відразу всіх карт! Підтекст служить для того, щоб дошукуватись, вловлювати й пізнавати глибинний зміст твору, а не брати його готовим, мов пампушку з тарілки… Мене звати Василем, я теж вправляюся в поезії…
Свого прізвища він не назвав, та я вгадав, хто він. Й забриніли в пам’яті знайомі слова: "Танцювали лебеді в хаті на стіні" й зазвучала музика материних слів: "Можеш все на світі вибирати, сину…". Розчулений, я обняв Василя, до нас підійшов Іван, поклав нам обом руки на плечі, й хвилину ми стояли, мов живий монумент, і так ми згодом пішли разом однією дорогою, втрачаючи і здобуваючи й не сумніваючись в обраному шляху.
Нас розполошив директор видавництва. Був він достоту такий, як мені раніше уявлявся типовий редактор: присадкуватий, понурий, з пишними шевченківськими вусами, та з очей світилася м’яка й ненастирлива доброта, властива тільки східним українцям.
— Мені доповіла наша Маруся, що ви прийшли до нас, — заговорив він, і мова його була теж привітна і м’яка — такої я ніколи не чув у себе дома. — Ось вам перша ваша ластівка, — і він подав мені гарно оправлену книжку із заголовком "Антифон воскресний" і з моїм ім’ям і прізвищем на обкладинці.
Незмірно втішений, я взяв книжку до рук й притиснув до грудей, стримуючи щасливий схлип. Директор пильно приглядався до мене, ніби вивчав, який то я не зовні, а в душі, й запитав таке, чого я зовсім не сподівався почути:
— Ви сімейний?
— Ще ні… — відказав я знічено.
— То й добре… Не мусите вертатися до свого Львова. Залишайтеся в Києві, візьмемо вас на посаду коректора.
Підшукаємо якесь скромне помешкання, а потім — як Бог дасть… Згода?
Й так я став киянином. Першу ніч заночував у Івана, а на другий день він поселив мене в тісній кімнатці студентського гуртожитку.
А того вечора ми — три новітні побратими — взяли з собою вина й запивали наше знайомство на майданчику Десятинної церкви — на тому самому місці, з якого я вперше побачив усю Україну й увірував у її щасливе прийдешнє. Ми тихо розмовляли про те, про що ніхто ще вголос не наважувався говорити — так, ніби щойно домороси, числом збільшені, пробралися підземним ходом із Страдчівської печери до найвищої висоти України — Княжої гори. І тихо співали пісень, яких ніхто ще вголос не співав, й поклялися найсвятішою піснею душу й тіло покласти за нашу свободу… І впевнився я тоді: доморосів ставатиме щораз то більше, а прийде час — і з усіх кінців України вимарширують легіони неофітів й заполонять заполонений край.
Я отримав десять авторських примірників своєї книжки і сигнальний вислав Ліді… Й так почалося наше довголітнє листування, яке ні разу не освятилося зустріччю, — двоє близьких людей надто довго долали коротку віддаль одне одному назустріч…
"Та невже й нині не скоротиться вона до однієї п'яді?" — думав Ігор, дивлячись на сонце, що, просвічуючи білим кружалом сіру попону мряки, поволі й невідворотно зсувалося до заходу.
ХІІІ
Спогад, що сплив у пам'яті Ігоря в той мент, коли сонце, напружившись до червіні, почало вивільнятися з полону мрячної смуги, був достоту такий, як ця багряна куля, — що пучнявилась останнім теплом і водночас холодніла, загрожена неминучістю згасання в нічному сумерку.
До Ігоря прийшла літературна слава — навально й голосно. Згнічений несподіваним визнанням, він ніяковів від повсюдного галасу в київських інтелектуальних колах. "Ти читав "Антифон воскресний" Романюка? — запитували один в одного письменники в Спілці, науковці в Інституті літератури, книголюби в книгарнях на Хрещатику. — Ще ні? То прочитай, не пошкодуєш: які думки, який підтекст!" — "А ви читали? — запитували незнайомі в самого Ігоря у письменницькій книгарні "Сяйво" на Червоноармійській, коли він переглядав новинки й відкладав набік потрібні книжки. — Візьміть ось цю!" — і тицяли йому перед очі книжку, дивуючись, що вона його не цікавить.
А коли вже Ігор пороздавав друзям авторські примірники і в тому ж "Сяйві" підійшов до каси із стосиком власних книжок, якийсь бібліоман взяв його за лікоть й, підозріливо заглядаючи йому в очі, спитав: "А ви оце спорядилися на чорний ринок, добродію?", Ігор зовсім розгубився й проказав, запинаючись: "Таж то я її написав…" Тоді його обступили всі, хто був у магазині, приглядаючись то з недовірою, то із захопленням, інші просили дати інтерв'ю, хтось із недовірків вимагав у Ігоря паспорта, й він нарешті протиснувся крізь натовп і втік, ще не вміючи користатися зі своєї популярності…
(Продовження на наступній сторінці)