І оцей! Це солодке жало! Краще б не зазнавати, щоб не ронити сліз. Якийсь карантин відбувати, боятися зайти до інституту, щоб не виявити себе. Воно минеться — тоді.
Троянда розцвілася в серці, та її колючки в кров ранять його. Любити когось треба, це вже така природа. Для інших це гра, розвага, а хто ж Мар’яні винен, що вона вкладає всю себе в цей небезпечний порив і в кров ранить серце?
Але що, власне, сталося? Нічого, навіть забула, яка зовнішність. Поверхню води не сколихнув жаден камінчик.
І Мар’яна вже знає, як їй зайти до Галини. Амбіцію притиснути, почуття засунути в глибину, глузд — на першу лінію фронту, закохання спресувати й покласти на дно.
XI
Порівняння може неестетичне, але так. Вчора Галина вискочила до Мар’яни в коридор із очима кішки, яка щойно нашкодила. А за нею вийшов Ремез, горбатий.
— Вибачте, Мар’яночко! Ви мене давно тут чекаєте? Ходімо, вже починається.
Мар’яні здається, що там за дверима була мова за неї. Яка? Галина любить закручувати комусь приємні інтрижки.
Але Мар’яна більш не хоче про це думати. Вона — з почуттями підлітка й обличчям бабулини. Тільки свято в серці, мрія доступні їй. В оболонці її Мар’яна повновладна. І це все…
Вона ретельна. Ось прийшла на роботу, як кличуть, ось працює, ось удома розшифровує. Але… Ах, краще смерть, ніж ці муки!
Другу ніч не може вона спати від якогось напруження. Звичайно після виснажливої роботи Мар’яні перед западанням в сонні поля неіснування ввижалися хвостаті, рогаті чудовиська, свинячі рила з довгими носами, моторошні мармизи страховиськ, вчувалися свистотанки, дикі огидні сценки, а потім вона вже засинала. Ні, тепер вона відразу засинає щасливою втомою, але ненадовго. Будять її слова (наче вона ніколи не спала), слова чиїсь до когось говорені: "Як у горах п’янить повітря, так п’яниш мене ти. Це не штучне сп’яніння від алькоголю, що після нього наступає похмілля. Ні, все чисте, природне, я п’янію від того тільки, що знаю: ти є. Це не обпалює, не струм. Не примха. Це те, без чого не можу бути".
Вчора Галина сказала, що Ремез — "не з цих світів". І такий він справді. Сповнений тонкости та внутрішнього сяйва. Мар’яна думає, що це від багатства інтелекту стільки різних виразів очей випромінюється. Сім виразів. І ще не зловила всіх. Один — суворий, виможистий, синя сталь. Наче міряється. Другий — невимушено веселий, легко-артистичний, — як не знає, що за ним хтось стежить, і вільно виявляє себе. А мимовільна синява… Тоді й Мар’яна потрапляє в цю веселу синяву. Але де вона вже раз бачила такий погляд і та людина видалась їй вадливою? Гарний, але вадливий блакитний погляд. Тільки ж який сумний і невабливий був одного разу!
Але потім Мар’яна завоювала його назад. Як піддається! А згодом навіть знайшов недалеко місце, майже через одну людину. О, боги, оте признання, ніжне й довірливе! Як же ввічі тепер подивитися?
Ні, Мар’яна не знає міри. Вона розтоплюється в безмежній синяві. Вона впивається. Вона виснажує себе. Така покора! Таке самовіддання.
Може вона все це вигадує? Може. Може навіює сама собі? Може. Але Мар’яні любо йти шляхом безкорисної прямоти. Фальшувати не вміє, хоч і знає, що може раптом зробитися смішною старою дівою, якій "нічого не осталось більше, як курити". І це її не лякає. Що має, дарувала б.
Напруження переходить у дрімоту, Мар’яні ввижається ліс у горах, вкритий сліпучим снігом. Серед снігу стоїть скрипаль, грає на скрипці й наповнює повітря музикою. Потім знову загострення всієї істоти, думки її розливаються широкою рікою й ідуть у етер, бо вона знає, що вони нікому тут непотрібні…
Людина хоче подібної собі, це — жага сполуки, туга за втраченою злитістю. А в нас же, хоч соціалізм, кожна людина має інтереси суперечні другій, бо люди, як та морська вода, розбризкалися з суцільної океанічної маси в мільярди найдрібніших краплин. І кожна почуває: не така вона, як інші, і такої, як вона, нема. І кожна краплина жагу має — бути в цілому, вона зветься ще, ця жага, самотністю. І кожна хоче бути сама собі океаном, щоб віднайти згублену злитість із цілим. І кожен дбає за себе, одне одному не поможе, бо само пропаде… Наша епоха, варварська, уподібнюється мустьєрській. От, як недалеко зайшли ми. А минуло ж кілька сотень тисяч років відтоді. Зробили коло й вернулися на старе місце? Те, що було позаду, знову опинилося попереду, і давно створене досягнення знову стало на недосяжності ідеї. Правда, ці три слова — вільність, рівність, братерство — в нас вважаються старомодними, а як сідаєш у трамвай, то "брат" невідмінно тебе відштовхне. Правда, тепер діють гасла "не схитруєш — не проживеш", "кожен — тільки для себе…"
Але Мар’яна ясно бачить ту нову людину. Як мустьєрцеві прийшов на зміну кроманьйонець, так і тепер. Може вона вже й є, тільки Мар’яну заливають приклади старого й вона не бачить?..
Синій із стількома виразами погляд вривається в ці думки, й Мар’яна бентежиться. Як же це вона в ті очі подивиться? Адже мова слів бідна проти всесильної мови очей. І вони сказали все. Та як знати чужу душу?
Тут і своєї не знаєш, як розрадити, щоб не борсалася, щоб слухалася розуму.
Сум і раювання. Радість і смуток. Плач і піднесення. Все це вкупі йде й не можна його розділити. І ця бурхлива ріка думок, що котить через душу, як весняна повінь, допомагає Мар’яні триматися перед навалою почуттів. Бо таки вірно, що найгірша тюрма (в Мар’яни — тюрма неприйнятої її щирости) не спинить лету духа. Хто їй заборонить впірнати в глибини доісторичних безодень чи в палеолітичні нетрі? Та от вона впустила вуздечку з рук — ох! Те жало солодке! — і не спить ночами…
Мар’яна хоче відігнати невідступний погляд і хоч трохи здріматися. Так їй у голову лізуть думки про три революції, що їх пережило людство. Перша? А, перехід від кревноспорідненої родини до екзогамної і поява кроманьонця, такого як і ми, на рівних ногах, з великою черепною коробкою й уже без мавп’ячих щелепів. Яка ж друга, чого ці думки пливуть і розпливаються швидше, ніж встигаєш їх схопити? Ага, винайшли люди ідею власности і почали за неї розбивати одне одному ті чудові людські черепи. А що це дуже могутня ідея, то вона побудувала цілу цивілізацію… Тільки… Велич доброти й ницість егоїзму… Винахід… Чого це тепер відкривають, як найпередовіші ідеї, ті, що давно вже були створені?..
Мар’яна зовсім прокидається і впірнає в провал свідомости. Все те, що пливло рікою в її страшному напруженні, зникло, як мариво. А далі щось дуже цікаве було. Воно, навік може, щезло. Хоче відтворити Мар’яна, а виходять бліді схеми.
XII
Яка жадоба мислити! Про будь-що, аби мислити, аби вилити з себе, зняти іншу жадобу. Як хочеться говорити! А з ким? До Ребе піти? І там — переливання порожніх слів. А з ким би хотілося?
Так, як Мар’яна хоче, нема з ким. Ота розмова, що розтоплює жаром душу, де вона, з ким? Як потребує Мар’яна тієї щирости і як її нема довкола! Далебі, найкращі, найінтимніші хвилини, коли з книгами розмовляєш. З людьми — колючо.
Учора десь узявся на вулиці Левко Береговий і підійшов. Темна хвиля жаги війнула від нього. Але вже вороття нема. І знов порівняння: яка чиста сила вливається в Мар’яну, коли побачить Звабливого, яка непорівняна ні з чим світла й радісна духовість! Зовсім-зовсім не оця темна жага. І Мар’яна нічим не хоче навіть захищатися від Звабливого, а що незмога віддати все це, — велике зло Мар’яні.
І вночі довго розмовляла із Звабливим, але як прийшла темрява свідомости, — все те загинуло в ріці забуття. А справді, чи була б між ними щирість, якби вони могли розмовляти?
І от сьогодні Мар’яна дозволяє собі зайти до інституту. Вона радіє з цього дозволу. Вчора так сумувала вона, — наче десь випадало побачити й не випало. Та що це таке?
Першою їй зустрілася Галина й розповіла, що в інституті всі роз’їхалися. Хто у відрядження, хто в експедицію… Ремез поїхав у відпустку й, мабуть, уже привезе родину.
Мар’яна хотіла й не могла запитати: "Коли повернеться?" Добре, що стрималася, щось її залізними кігтями тримало не питати. Профанувати найтонше, найніжніше, щоб воно стало темою легких смішків? — А чому б не мати собі повірниці, як роблять інші? Галина майже сама набивається і малощо не вимовить чогось… Але одна мовчить, — мовчить і друга.
Що сталося? Тільки те, що якась людина, в яку Мар’яна з першого погляду повірила, яку бачила лише кілька разів, яка приласкавила Мар’яну поглядом, тільки тому, що людина ця поїхала забрати батьків, — Мар’яну так розтоптало, пригнобило! Як вона себе лає за те, що обікрала! За тих три рази, що могла подивитися — і відвертала зір. Мар’яна себе оберігала! Але ж вона нічого собі не зарадила цим, не відгородила себе.
І йде Мар’яна, розтоптана, вулицями травневими, і думає: "Тепер я втямила, як це могло бути в прадавніх, що й сестра, і коханка водночас. Сестри ніжніша любов. Як зустріну, то так і скажу: "Я дуже нескромна, що зачіпаю вас, але хочу вас просити про одну річ. Ви вчиняєте мені велике зло своїм ніжним поглядом. Для вас може це розвага, а мені — хвороба. По-щирості кажу вам, як сестра братові. Я відкидаю в цей час самолюбство й вас прошу: пам’ятайте про резонанс незаповненої душі!"
XIII
(Продовження на наступній сторінці)