— Але ж, Васанто, ми з тобою тут колись ходили! Пам’ятаєш, якийсь дідок водив екскурсію, і ми пристали? Мені врізалися в пам’ять схили, городи, краєвид на гору Киселівку, перетяту кам’яною стіною, і Поділ у далині. Чого я запам’ятала? Бо той дідок показував на картоплище, а бачив княжі майстерні, розповідав дуже захоплено (і захопливо) про якісь надзвичайні емалі, знайдені тут, ювелірні вироби… що секрет тих емалів тепер згублено… А головне, про різноманітні зразки Володимирового тризуба. А тепер, диви, яке озіїще стоїть.
Якби не лисий з колючими вусиками, то згадано було б повніше. Оце тут, на підставі розкопаних жовтих і блакитних емалів та княжих гербів-тризубів, народились емблеми української державности. Жовтий та блакитний кольори стягу і тризуб. Та що ж, як тут це одоробло стирчить!
Їхній супутник, видко, нудьгував, хотів іти далі та вже закінчити цю екскурсію, але сьогоднішня його напасниця, Мар’яна, все ще стовбичила при брамі й просторікувала.
Вона ще хотіла б вгадати, де ж це був той природний яр, що обмежував Володимирів град з усіх боків. Про нього ж на з’їзді говорили, як про щось давно відоме. Десь при якихось розкопах дослідники звернули увагу на свіжу землю (у них, що не має тисячі років, то все свіже). Думали, що то рештки валу, аж виявилося — засипаний яр. Де ж те місце яру? Якби плян! Це Ярославові стало тісно, він розширив град аж до Золотої Брами.
Це було важко: перенестися в княжий двір, оточений лісами, яругами, з Подолом у ногах, із площею, де збігалося віче лаяти свого князя, — ось, де Андріївська церква. А оце тут побіч, де центральний телеграф, — ця частина Володимирської звалася Баб’ячим Торгом… Це тут продавали невільниць… Справді, як це можна уявити? Стоять перелякані жінки, дівчата, а купці їх на всі боки обертають, у зуби заглядають, обмацують…
Оточена легкою балюстрадою, недалеко від воріт стоїть і манить до себе розкопана Десятинна. Та тут Мар’яна згадала щось дуже цікаве для Васанти.
— Я не можу віджалувати, що не було тебе! Там же й про твого половецького пра-прапрадіда згадували!
Може хоч це зацікавить лисого? Ні! Він навіть відійшов, сів на лавочці й закурив. Зате Васанту — дуже. Яким чином половецький князь опинився в Києві? То ж тільки пра-ираправнуці його дано жити в місті Володимира і вважати це місто своїм рідним.
— Ні, питання стояло навпаки: яким чином ота срібна кадильниця в самоцвітах, що похована разом із половецьким князем, яким чином втрапила вона до нього із київського княжого двору? Цього літа на терені Михайлівського манастиря провадили розкопи. Виявили майстерню, що загинула від пожежі, а в ній багато оброблених та необроблених самоцвітів, ювелірних виробів у різних стадіях опрацювання, а між ними й срібну, ще невикінчену кадильницю, точнісінько таку, як і знайдена в могилі твого прадіда. Уяви собі, в Кубучі, де ми щодня бруки топтали! Як хочеш, можеш подивитися на неї, її виставлено в Інституті Археології. Тепер обидві сестри-кадильниці знову зустрілися — оця недороблена й та знайдена в могилі. Ну, й розбишака ж був твій дід, еге? Це ж він забрав із собою в могилу трофеї, здобуті в походах на київських князів.
Нитка, що все частіше уривалася між ними, а сьогодні таки зовсім тріснула, — знову міцно зв’язалася. Половецька княжна Чагрович виступила з-під личини жінки керівника справами Ступина. Може Васанті найбільш у житті підходило б бути половецькою княжною. Тільки якби не оця винувато-скорбна посмішка і не оцей плесковатий стариґан.
Половецька княжна із своїм двійником (недаром же їх колись називали близнятами) підійшли до блюстради й накопаної землі… Могли ж вони так підійти до цього місця й колись, як бранки чи як дружини київських княжичів… і побачили те, що колись було Десятинною. Недарма лисий цим не цікавився абсолютно. Навскоси до теперішнього розташування вулиці поставлений фундамент стародавнього мурування, побиті мармурові колони з написами такими самими, як і в Ольвії. Що, справді, тут цікавого?
І ті з відділу комунального господарства міськради теж так, мабуть, думають. Напевно на цьому місці задумано зробити культпарк із каруселями, то дозволили археологам трохи поґрабатися в землі.
Мар’яна нехотячи повернула голову, глянула на лисого. Лисий сидів, копирсав паличкою глину й зовсім не слухав, що говорять між собою вони. Безнадійний керсправ! О, Господи! Чого, так низько впала Васанта?
І вже знову Мар’яні пропала охота, вона знову згубила дивну властивість розцвітати в розмові з Васантою. Власне, аж тепер помітила, що говорить вона одна. Васанта погасла?
— Якщо ви не потомилися, то може ще перейдемо через яр чи то пак рівним тротуаром Володимирської, й зайдемо до Софії?
— Може іншим разом? — проситься Васанта, оберігаючи день відпочинку свого законного мужа.
— То я сама піду, — погрожує Мар’яна. — Там же весь час ідуть роботи, а експонати вивозять до Ленінграду. От недавно розкрили мармуровий саркофаґ і знайдені там кістки повезли визначати аж у Ленінград. Так наче тут не могли ствердити, що одна нога коротша… Це ж і в літописі сказано, що Ярослав мав одну ногу коротшу… Мозаїки також вивезуть, а що зроблять із старовинними фресками на тему побуту княжого града, відкритими під пізнішими мальовилами, то я вже й сама не знаю… Як не побачу, то все життя шкодуватиму!
Мар’яна ладна була надутися.
— Ходімо! — не витерпіла вже такого натиску Васанта, і лисий керсправ мусів скоритися та поплентався з ними.
VIII
А Мар’яна шелестить!
Десь відразу набралося стільки інтересів, що трудно їх і погодити всі разом. Це і праця, і люди, і заробіток, і нові враження. Університет стенографістки справді необмежений, та Мар’яна воліє ходити на такі з’їзди, де можна "бігти через місточок, ухопити кленовий листочок". Де, прикладом, можна почути й побачити проекти майбутнього Києва, як не на нараді архітектів? — Монументальні архітектурні ансамблі з рожевого мармуру і скла, замість присадкуватих "прісутствєнних мєст" і купецьких забудов, забутих Богом і стилями… Проекти підземних метро і рухливих стежок до Дніпра, сади на будинках, летовища на дахах.
А поки то все те буде, те царство майбутнього, сучасні моряться "труднощами", чергами за сотнею грамів масла і нудьгою. Яке позіхотно-роздериротне буде все те соціялістичне раювання, коли вже при будові його чогось так нудно! То ж, здається, за роботою нема часу вгору глянути, ще й напав якийсь ненасит прозаїчної клопітливости… Звідусіль треба забирати гроші Мар’яні, конче мусить щось шити, купувати, — і на душі осідає пустка. У цій метушні Мар’яна не любить себе. Найцікавіші думки приходять до неї у нудьзі. Мар’яна нудьгує за своєю нудьгою!
Звільнити людину від клопотів! Такий короткий вік, — чого це ще треба захаращувати життя ними? І проте, захаращуєш. Ось літо минуло, а Мар’яна й на природі не була, коли там її людське місце. Для якогось убраннячка витрачати стільки часу, для фантя нещасного!
Мар’яні здається, що вона збідніла душею. Давно вже не була із своїми примітивними, що до них, як влучно казав колись Нарцис, належить душею. А не до цих довкола. Їй треба було із своєю щирістю народитися або на сім тисяч років раніш, або на триста років пізніше, як знов же влучно зауважив Януш… Тоді, як людство вже переоформиться на новій базі, не буде суперечности інтересів одного індивіду супроти другого й суспільству потрібен буде не тільки активіст-говорильник. Мар’яна тому й виглядає так бездарно, що не в ту епоху втрапила.
Чому тільки на триста поспішилася, а аж на сім тисяч запізнилася? Бо тепер усе швидко женеться вперед, гін людський збільшується в геометричній прогресії. Винахід Едісона, що його чомусь називають "лямпочкою Ілліча", всього вісімдесят років існує, а чого вже натворив… Атом розколює! А перший винахід людський, любов, потребував хтозна скільки сотень тисячоліть, щоб створити передумови до писаної історії. Дитина любови, доброта…
Це якраз ті її улюблені думки, що дають їй силу нести непрошено даний дар існування. Вони нікому непотрібні, а Мар’яна хоче їх думати, тому набирають вони запаху інтимности, того, що нікому більше, крім себе, не скажеш. Вже менш інтимні от, про гени й сому, про це можна говорити з Галиною, тонше з Ребе, навіть із самозадоволеною рожевоокулярницею Славою. Із Васантою? Ні, Васанта для неї пропала, тільки через Ребе вони ще знають одна про одну.
І от тепер її найближча рідня, первісні, занедбана за роботою, за метушнею. Тільки й того, що знаходить їхні, дуже цікаві часом, сліди в цих сірих навколо себе. Це теперішня її гра, нікому невидна.
Молоко від часу псується, скисає. Але з того зіпсованого виходять нові продукти. Чи не так з Мар’яниною довірливою щирістю та тугою за людьми? Стала вона вибаглива й вимоглива у виборі, а нудьга її, скисле молоко щирости, розчарувань та опіків, зробилася панцером, що щільно захищає найдорожчу частину її "я". Без неї вона може так би зламалася, як і Васанта.
В цім панцері дуже добре видко Мар’яні всіх цих пігмеїв навколо. Хоч і назвали вони себе соціалістичною ерою, але все-все діється за старими нормами. Сказати б, настала ера міщанства. Міщанство, неторкнуте буреломом, що викинув панів у Чорне море, що розвіяв на всі чотири вітри село, — міщанство, примасковане в трестах, заготконторах і за оббитими цератою дверима начальницьких кабінетів, накрило своєю габою і тих, хто з нього вийшов, і тих, що зуміли примоститися в цій дійсності.
(Продовження на наступній сторінці)