Серед них усіх нема нікого, хто поділив би Мар’янині переконання. Дуже вже якісь кумедні ці переконання. У якій верстві, клясі, прошарку витворилися вони? Звідки прийшли до мужицької дитини?
І чого її так притягають люди з вадами? Хижаки… Цей Мирон схрумав би її, й кісточок не зосталося б…
VII
"Чи знаєш, чого я так рано до тебе прийшла? — скаже Мар’яна, увійшовши зараз до Васанти. — Ходімо, подивимось на Десятинну церкву".
"Що ж там цікавого? — відповість на це Васанта. — Її вже давно розібрали…"
Це, мабуть, згасає їх дружба тому, що нема нового, б’ючкого живцю, а це сіре навколишнє їх засмоктує. Які яскраві були їх колишні взаємини, а тепер… Чи жевріє ще жаринка серед сірого попелу? Коли поговориш із нею — наче й щирі вони, як колись були, наче це — та людина, яка найбільш тебе розуміє. А розстануться — залишається в Мар’яні якийсь недобрий намул на душі. Що воно таке? Мар’яна не може на те відповісти.
* * *
… Вона приносить Васанті шотляндку для модного банта, що та так хотіла мати, вони цілий вечір сидять задушевні, згадують, діляться новими враженнями з роботи. Васанта їй рада, вона справді сама, то була якась шалена завірюха з Нарцисом. Доля їх і далі веде однаково, поробила з науковців секретарками розгалуженої радянської обчислювально-бюрократичної машини.
Аж тепер вони на практиці збагнули суть запитання: "Чи мода — соціяльне явище?" На самих собі. Васанта почала робити манікюр, довготривалі кучері. Мар’яна розвісила на грудях широченного банта-фантазі, як носять справжні стенографістки-секретарки в установах. Турбота про зовнішність проймала обох, кожна виправдувалася:
— Я мушу! Не ходити ж чуперадлом серед інших!
А колись обидві були студенточками в сірих блюзках із вузенькими чорними краватками, обидві мали підстрижену рівно, трохи хвилясту зачіску, що стріпувалася вся разом і мінилася шовком неспаленого в стригарні волосся.
От не було й бантів-фантазі, й тонких панчішок, ані манікюру, — а були безмірно багатші. Тепер вони обидві — насіння, завіяне вітрами на голу ребристу скелю… Нарцис уже не приходить? — Ні, ці мами виховують своїх синків на рабовласників. Все йому повинно бути готове, навіть шкарпеток сам собі не випере, як Васанта не загадає. Він уже зовсім тут оселився був.
І що має думати на це Мар’яна? Може тому вони й чужішають. Мар’яна нічого не розпитує, вони не звикли. Звикли, що само візьме та й розкажеться. І от не стає слів у їх розмові — цього ніколи досі не бувало. Заходить обридливість мовчання, теж явище зовсім нової природи. Мар’яна позіхає, збирається додому.
— Ще заспіваймо, — просить Васанта. — Ми ж так давно співали.
Мар’яна — охоче. Але виявляється, що для співу також потрібна душа, а як нема її, то всі їхні пісні або плачливі, або крикливі, або заспівані-переспівані, або монотонні. Нових не прибуло, бо не їздять нікуди, нема куди, нема як. До кого? Як усі заслані, повтікали із села. А ті, що лишилися, самі не мають чого їсти. Як до них з’являтися? Ще злякаються! — А коли нема пісні, то нема на чому єднатися й сприймати одна одну. Підбирають-підбирають до настрою й закінчують Інтернаціоналом, та й то тільки тому, що Мар’яна пропонує замінити слова "усіх країн" словами "одинадцятьох республік". Хоч у думці. Або ще краще — "Есесесер", — поправляє Васанта. Виходить:
Повстаньте, гнані і голодні робітники Есесесер!
Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів.
Ми всіх катів зітрем на порох, повстань же військо куркулів!
Все в нас забрав наш лютий ворог, щоб все вернути, час наспів…
Це, звичайно, жарт, але ж набридає бути увесь час ідеологічно витриманими. На роботі, з людьми, сама з собою. Звісно, що радянська влада все дала, особливо їм, незалежним жінкам, а як вони самі не зуміли своїх прав одвоювати, то… От же ніхто не забороняє їм працювати на тій роботі, яка доступна кожному… Чим здібні, тим і включаються в соціялістичне будівництво. Але жарт вносить трохи свіжого вітру, приятельки набираються надхнення й починають згадувати, які то вони колись були наївні та дурні. Чого їх так захоплювала та солодка національна романтика, коли життя геть далеко вже пішло вперед? Що ж той Супрун тепер?
Ой, не знав козак, та й не знав Супрун,
як му славоньки здобути,
гей, зібрав хлопців, славних запорожців,
та й пішов на турка бити…
Тепер славу здобувають на небі, а не в човниках, рекордними летами, а не гайдамаччиною.
Під враженням Супруна, якого вони все ж заспівали, верталася того вечора Мар’яна додому. І тепер його згадала. Може через нього й іде оце вранці в неділю до Васанти.
Ой, ти козаче, козаче Супруне,
а де ж твої прегарні рушниці?
Ой, мої рушниці в хана у світлиці,
сам я, молод, у темниці!
Мар'яні хочеться, замість "хана", дати "ката" (бо "цека векапебе" дуже довго, не в риму). І її дух під замком, у темниці, як Супрун.
Ой, ти козаче, козаче Супруне,
а де ж твої воронії коні?
Гей, мої коні в ката на припоні,
сам я, молод, у неволі…
Пісня ця, хоч про Супруна, але й про Мар’яну.
* * *
Отже, Васанта скептично поставиться до її проекту відвідати Десятинну церкву, але Мар’яна знає, що від дальших її слів Васанта загориться.
"Та ні бо, — скаже Мар’яна, — не ту, що збудував Олександер III і оце недавно зруйнував відділ комунального господарства, а ту, що для неї Володимир Великий возив мармур із Херсонесу. Її цього літа розкопано, мармур лежить на поверхні й ніхто ще не прочитав грецьких написів на мармурових колонах. Відкрито фундамент княжої церкви, що то для неї Володимир призначив десятину своїх прибутків…"
"Ходімо! — зрадіє Васанта. — Усе кидаймо, печене й варене, ходімо!"
Ці неговорені, а уявлені слова не були сказані. Ввійшовши до Васанти, Мар’яна здивовано побачила в неї якогось лисого, з рудими колючими вусиками плесковатого чоловіка. Так рано — гості?
Пили саме чай.
— Я, здається, бачила вас, як заходила до Васанти на роботу, — нерішучо сказала Мар’яна, знайомлячись.
— Бачили. Я там працюю керівником справ, — ніяково відповів лисий.
— Але тут ти знайомишся з моїм чоловіком, — додала, стримано всміхаючись, Васанта.
Мар’яна не зовсім розуміє. Отже, це серйозно? Васанта вийшла заміж?
— Так, і записались у загсі. Прізвище моє тепер не Чагир, а Ступина.
Це вже недвозначно. Треба вірити, але Мар’яні чомусь защеміло коло серця. Вже Васанта не знайшла нічого кращого? Конче їй треба було цієї лисої… перепічки? О, Боже! Як із гнилим квасом, то вже краще з святою водою!
Так от чому Васанта останніми часами почужішала, не бажала вводити в свої інтимності! "Добре! — подумала тоді Мар’яна. — І я платитиму тим самим. Почужішаємо". Чи варт розкриватися, коли мовчанка може означати все, тільки не те, що є? А є от що. Лисий!
Розгубленість Мар’янина (Оце то новина!) передалася "молодятам". Васанта почала роблено сміятися, підкреслено химерувати, лисий годив, як міг. Мар’яна вже не може витримати цієї атмосфери.
— А ти знаєш, я прийшла витягти тебе на екскурсію. (Боже, як це тут нецікаво! — мигає їй у голові). — Я оце стенографувала на з’їзді археологів і почула там незвичайні речі, ще ніде не опубліковані. Звіти про найновіші розкопи на терені княжого Києва.
Васантина цікавість, здається, виявилася формально, з поваги до давнього, а лисий зовсім не зрадів такій екскурсії. Що то його обходить, що десь там знайдено якусь майстерню з необробленими бурштинами? В ювелірному маґазині можна купити, скільки хочеш, шліфованих. В його пляни зовсім не входили такі ранні одвідини та біганина по місті.
Мар’яна надіялася хоч по дорозі до Десятинної створити такий настрій, як бував колись. Одна з них почує надзвичайне й біжить розповісти або потягти за собою другу. Сьогодні — нічого подібного не витворювалося. Щось межи нею й Васантою стоїть. Може оцей глибоко нецікавий чоловік?
Біля брами стали й, не заходячи, дивилися на величезну площу. Нічого тут нема, тільки городи якісь, під ногами червоні плити, а по кутах тиснуться угрузлі в землю будиночки минулих століть, обгорнеш буйними бузковими гаями. Тихо, порожньо, провінційно, як на якому передмісті. Пахне зіллям, землею, пасуться кози, діти граються на хідниках із червонорожевого каменю, може з Володимирової Десятинної церкви, а може й княжого терему.
На тлі цієї величезної площі, аж там десь у перспективі, новиною, наче з іншого світу, була тільки величезна цегляна будівля, в дусі конструктивізму, але з античною колонадою, ще навіть не убрана в кольори.
Нова озія дивилася на руїну та глибоко провінційну тишу площі зарозуміло й чужо. Затишку вона тут не додавала, а стояла скучно та раціоналістично у глибині занедбаного простору, що колись був шумливим, забудованим церквами, теремами, гридницями та критими переходами княжого града.
— Це, здається, новий художній інститут, — недбало зауважила Васанта. — Але ж…
(Продовження на наступній сторінці)