Не бачилися… сто літ. Може лише день, але то неважливо, як є. Важливо, як здається.
Перша фраза Ребе: "Я такий щасливий тебе бачити!" ніколи не надокучає Мар’яні, не стає стертою монетою куртуазії, бо Ребе завжди каже, що відчуває.
— Я тебе побачив ще здалеку й вирішив, що мені дорога повз цей ослін. Чи могла б ти мене провести?
Мар’яна відповідає:
— Хіба ж не так? Володимирська вулиця — зелена ріка, а цей парк — зелене озеро.
Вірніше, це й є та сама країна чудес, що сьогодні невідступно йде за нею, разом із мелодією "Пісня індійського гостя" із опери "Садко". Тут ті яхонти й діяманти іскряться — навколо неї, у ній.
Без ліку діямантів у печерах,
без ліку перлів у південнім морі,
в далекій Індії чудес…
Таємничість солодкої казки обволікає її разом із Володимирською, та темно-малиновим університетом, та зеленим озером парку, та срібними скронями Ребе.
Є у теплім морі
диво-камінь яхонт,
на камені фенікс,
птаха з видом діви…
І Мар’яна не знає, чи від мелодії йде чар, — бо ж кожна мелодія має своє емоційне забарвлення, атмосферу, малюнок, — чи від цих слів:
Райські чари-співи
солодко співає,
пір’я розпускає,
море закриває.
Хто той спів почує,
чисто все забуде…
чи від самої неї, бо в самій ній той спів, оте розпущене пір’я, що закриває усе море. Її фенікс попелиться й яріє, оновлений щохвилини, щомить. Хай що!
— Чи ти могла б мене провести трохи? — вдруге запитує Ребе. — Я поспішаю додому… А може й ти зайдеш? Пообідаємо, розділимо, що Клава зготувала.
— Ні, — хитнула заперечливо головою Мар’яна. — Я не можу.
— Чому?
— Я чекаю одну людину. Себто не чекаю, а хочу так собі побачити. Я щойно думала над тим, що життя моє — вогник. Фукни — і нема! Що мені після мене? Чи не варто дорожити тим коротеньким моментом горіння?
— На що хочеш ти вжити цей вогник сьогодні?
Ребе вже не поспішає. Він сідає поруч.
— Ну, от на арію із "Садка". Чи не варто хвилину — дорогу, назавжди минущу — наповнити казкою з теплого моря про диво-діву?
— З позиції ударництва й соцзмагання це страшне марнотратство, — відказав Ребе й вигідніше вмостився на лаві.
— З позиції дикуна незрозуміло, чому я сиджу й дивлюся в лист паперу. Він думає, що я чаклую, а я читаю газету про новини, що відбулися за дві тисячі кілометрів від мене.
— Я колись чув від тебе, що в дикунів є дар бачити за дві тисячі кілометрів і без газети.
— Але еманації нема! — Мар’яна переконана. — Те, що є в мені, то мій невідібраний, але й замкнений світ. Я думаю над фальшем.
— Що за фальш?
Сказати йому? Ні. Сказати! Галині — ні, але Ребе має, крім своєї змисловости, ще й сферу.
Може йому саме й розказати про свою глибоку поразку. Про цей фальш, що його не може вона до кінця вияснити, — з чийого боку. Звабливого чи її? Ребе їй розповідає про свої сластолюбні походеньки, а вона йому розкаже, що пише листи до горбанів. Саме тому. Як воно виглядає збоку, — Мар’яна сама цікава знати, а Ребе їй скаже.
— Це ще нічого, але от я витрачаю дні на ще гіршу непотрібність, — розпочинає своє признання вона.
Боже, чому із Звабливим не можна так вільно говорити, як із Ребе? Все, що виникає в думці, не боїться убратися в слово. І Ребе, як добрий товариш, вислухує й розуміє, нащо це Мар’яна виробляє дурниці, пише листи до незнайомого чоловіка, а пише зовсім про несусвітні речі. І потім обсмоктує кожне слово відповідей, шукає в них…
Ребе слухає. Дико, справді, бути такою, але людина не знає, нащо вона так робить. Робить, — то так треба.
І може Ребе зовсім не слухає, що вона писала. Мар’яна знає, йому чужий світ тих її думок, що їх Мар’яна шукає комусь розказати. Три революції людства, — до нього доходить тільки третя, лямпочка Едісона, що призвела до розбиття атома. Це він читав у газетах, а палеолітичною людиною ніколи не цікавився. Не цікавить його також і майбутня людина, ані те, як вона має сполучити свою індивідуальну відокремленість із колективістичним світовідчуванням. Те, що стільки клопоту завдає Мар’яні сьогодні… — за первісного комунізму людина не мала свого відрубного "я", було лише "ми". А як у комунізмі майбутнього? Також "ми"? Це ж ознака примітивізму, людина дедалі складнішає, її "я" стає щораз яскравіше індивідуальне й відрубне від іншого "я", а як воно вернеться до "ми", то піде не вперед, а назад. Отже, комунізму не може бути, якщо людина справді простує до якоїсь вищої своєї стадії? Якщо ж Мар’янина логіка невірна, то як?.. — Все це цікавить Ребе, як торішній сніг. Його цікавить, чи знайшла Мар’яна радість у відповіді.
— Мене убила ця відповідь! — призналась Мар’яна.
— Я питалася, як знайти людині втрачену, розбиту на мільярди цілість, а він у відповідь, замість хліба, — цеглину. Досі було таке щось ніжне, недіткливе, що не можна було нікому сказати. Сьогодні — наче вже про минуле кажу. Мене убила сухість, раціоналістичність. Для нього треба "умов", познайомитися, часу на вивчення одне одного… Словом — "як до тебе ходити, тебе вірно любити? В тебе миші лихі…" Для мене досить було одної першої миті, щоб прийняти його всього, який він є. Я зовсім не хочу заводити сухости. Це теж — фальш, маска. А я хочу тепла.
— Ніколи не треба всю вину перекладати на іншого, — остерігає Ребе. — Він же міг тобі й зовсім не відповісти.
— То от же я й шукаю. Звідки, коли постав фальш? Чи у моєму прагненні перевести закохання на рейки дружби, чи в розбіжності звабливого погляду із сухим невідгуком на мою щирість? Покищо, я дійшла до висновку, що еманації нема. В просторі не протягнені невидимі ниточки. Це тільки моя туга обволікала мене й створювала ілюзію еманації. Насправді ж, вона далі мого центру не йде, в просторіні випарюється, зникає.
Мар’яна в горі. Вона розтрощена. Але цей гострий біль неприйнятої чудово гармоніює із образом птахи-діви, що сидить на яхонті й розпущеним крилом закриває море. Вона на другого того листа не захотіла й відповідати. Все це їй дуже дороге, миле, — і так бездарно розплескати? І отже: Мар’яна умре, як не побачить сьогодні Звабливого.
— Я прийняла все, перед чим мене поставлено. Залишився образ і він чарує безмежно. Мушу побачити — бо інакше умру. Обікраду себе. Він повинен вийти з обіду, і я сиджу тут із арією "Садка"…
Ребе не може покинути Мар’яну, коли так. Він, навпаки, примушує Мар’яну не сидіти, а піти на той бік вулиці, мимо тих дверей, звідки має вийти Звабливий. Не буде нічого дивного, коли випадково трапиться вона йому на дорозі в товаристві такого статечного добродія.
І так вони з годину ходять, говорять про все, що лежить на поверхні свідомости. Дуже багато про Васанту.
Нитку між ними в’язав тепер лише Ребе. Може цього й досить? Все ж ті нові люди, що проходять близько Мар’яни, не такі близькі, як Васанта здалека.
Всі інші — люди поверхні. А в Ребе їй миле нехтування тим, що сьогодні в ціні: загальновживаними приписами, тщеславністю, чинами. Навпаки, він має потяг до малих людей. Малі людські справи в нього підносяться до значних вартостей, а титули мають невелику ціну. І з Ребе, більше, ніж із якою подругою, — навстежень щирість, бо й сам він такий. Ребе високо цінить кожну твою думку, не тому, що вона така сама, як його, а тому, що зовсім протилежна і не хоче уподібнюватися ніяким іншим. І Мар’яна цінить Ребе, бо інший — як нема залицяння, то й відвертається відразу. А з ним саме й добре Мар’яні тому, що він цінить її не за зовнішність.
Найздоровший душевний клімат тоді, як звільнена від тривог, нав’язаних статтю, а почуваєш себе повною окриленою вічною істотою. Коли гени мовчать, а співає сома. Оте співуче почуття й байдужість до своєї зовнішности, — це той стан, в якому вона сама себе любить. І це їй так завжди в товаристві цього змисловця, що ніколи не адресує до неї своєї змисловости. "Наші взаємини засновані на тому, — сказав раз Ребе, — що одному від одного нічого не треба. Тому вони ніколи не в’януть". Тому, може, їм удвох ніколи не нудно; як не бачаться, то не сумують одне за одним, а як побачаться, то радіють…
І не сталося ще й разу так, щоб при зустрічі не було в них мови про Васанту. Так і тепер. Ребе переказує Васантине: чому Мар’яна не заходить?
— О! — безнадійний жест Мар’яниної руки. — Вона переживає тепер родинну ідилію, їй не до нас.
— Саме тепер до нас. Вона вже — солом’яна вдова, — побожно підтиснув уста Ребе, а це він робить тоді, як має якесь застереження.
Мар’яна з хвилину дивиться на Ребе, чи він жартує? Чи не криється тут яке непорозуміння? Васанта ж вийшла заміж за якогось облізлого керсправа. Ще нема й року, здається.
— А хіба, щоб розійтися, треба більше? Буває, досить одної години.
(Продовження на наступній сторінці)