Ребе такий всебічний, гранчастий, що до кожного відтінку й пориву в нього знаходиться така ж грань. Мар’яна, слухаючи про його, непристойні часом, походеньки, знала, що не весь він у цьому. Може й Ребе слухав її нарікання на нудьгу і знав, що не вся Мар’яна в цьому? "Тільки гімназистки вірять що творча індивідуальність може себе вичерпати" — вилаяв він раз Мар’яну. Може й з Васантою знаходить він ще яку іншу грань, бо каже:
— Вона дуже самотня. Як чекати, поки прийде, що хочеш, то можна й не дочекатися.
Мар’яна хотіла щось заперечувати, але тут із дверей, що їх так довго вони пантрували, вийшло два горбані.
Один був карлуватий вроджений горбань. Другий — тонка астенічна порода і ледве намічена кривизна спини, згублена в загальній стрункості. Два горбані завжди були разом. Вони не зауважили двох змовників, підійшли до будки з водою, спинилися, пили воду.
Мар’яну не хотіли нести ноги, але Ребе вів її слідом за парою горбанів. Коли ж вони вже зовсім підійшли, високий раптом обернувся й гостро-пронизливо глянув на Мар’яну та її супутника. Напевно Ребе розглядав його з тим самим цікавим виразом, з яким і Галина часом поглядає на Мар’яну. Звабливому це не сподобалося й він рвучко обернувся спиною. І того пронизливого погляду не могла вона витримати, але як же вона себе обікрала!
— Боже, що він подумає? — вирвалося в неї, коли вони проминули будку. — Я дуже шкодую, що передала ініціятиву в ваші грубі руки.
Ребе, чудовий Ребе, знайшов у своєму гнучкому умі прекрасну відповідь:
— Хай що хоче, те й думає! Ми маємо право ходити по наших вулицях, де нам заманеться, а як йому не подобається, то хай собі їде до свого Кам’янця… Ходім до нас обідати!..
XIV
Васанта вже позбулася свого лисого? Треба до неї зайти. Чим дише Васанта? Не можна так губити друзів у цім безлюдді. З Ребе дуже добре, краще, ніж з усіма, ця їхня безкорисливість і радість зустрічі, ця необмежена воля вияву на ґрунті щирости — великий скарб. Але й Васантин гіркий скепсис, їдкий сміх над собою теж часом потрібні.
Про лисого — ані слова. Натомість — про нову роботу, гарне ставлення начальства… — Уяви собі, такий черевань, такий товстий, що ти перелякалась би. Але товсті всі добродушні. — Можливо, що Васанта поїде з директором до Москви у відрядження. Якби Мар’яна була ближче чи мала телефон, Васанта часто кликала б її на роботу. В них раз-у-раз відбуваються наради.
Ці півнатяки на добрі успіхи в службі, на приятельські взаємини з директором викликали в Мар’яні глухе заперечення. Не заздрість! Але й не втіху, як тоді, коли бачила Васанту за картками словника.
Зміст їх розмов сьогодні убогіший, ніж будь-коли. Сухіший, бо Васанта уникає інтимних. Мар’яна пробує перевести течію на ту давню тему, що варіюється з початку їхньої дружби в різних нюансах. Розвивається, занепадає і знову десь береться.
Нащо існують такі самотні жінки, що бабраються в твані особистих переживань і світу за ними не бачать? Це ж не двадцять перше століття, а середина двадцятого. І так улягти цій силі, що хоче зробити "злиднем духа"?
— І я кажу собі, як уже дуже допікає: "Гідно проживи той вік, що вділено тобі. Не никни! Не шматуй себе тугою, що таке викривлене виросло твоє дерево". В двадцятому столітті такі, як ми, іншої не мають долі…
Васанта слухає цю поезію з кислим співчуттям. Вона почуває, мабуть, що в неї вже нема цих гамлетових "бути чи не бути". Чого це в неї стали такі довгі, такі чорні брови? Невже підводить? Чому вона так часто замовкає й натягнено дивиться поперед себе? А як сміється, то наче пробачається. Яка жалісна посмішка!
Мар’яна ще не помічає дисонансу, вона впадає непомітно для себе в другу пекучу, їй дорогу тему.
— А насправді ці розпачі зовсім-зовсім непотрібні! Ці вболівання за свою долю — прояв нашого всепоглинущого егоїзму, індивідуалізму. Ми надзвичайно цінимо своє найкоштовніше "я". Тим часом, стільки гине зародків, насіння, що заготовлює природа. А життя йде! Ну, я вже не насіння, я вже трава, бур’янець, що на нього ніхто не дивиться. Але чому це бур’янець менш цінний за дерево, що під ним він росте, або за пишну троянду? Він існує, то ж нащось то його природа створила? На цей бур’янець ніхто не дивиться, а тим часом він таїть у собі якісь найцінніші якості — може лік від пістряка? Річ тільки в тому, чи ми, люди, надаємо йому значення, чи ні. Хай на нього ніхто не дивиться, — воно собі росте, живе й вмирає в свій час, перетворюється на щось інше… І я думаю, кок-сагизові зовсім байдуже, чи Слава написала про нього віршика, чи ні…
Васанта при своїх успіхах і не думає ставати на точку зору бур’янця, вона одягає нову для Мар’яни маску посмішки.
— Я думаю, що аби внутрішня воля, а скрізь можна знайти, де себе прикласти. Хіба роля секретарки установи така вже мала? Треба тільки таланту і там, як скрізь. То ми, мабуть, не маємо таланту до життя.
Мар’яна чує не "ми", а "ти". І може найбільш, щоб не бачити цієї посмішки, не йде Мар’яна до Васанти, а як прийде, то хоче тікати…
— Ні, я талант маю, але до того, що сама волію, а тут усе життя доводиться проти течії плисти, — не знати чого, розсердилася Мар’яна, навіть забувши, що хвилину тому прирівняла себе до бур’янця. — Чи не могли б ми бути добрими науковцями, замість канцеляристок? От візьму й покину все, буду тільки в бібліотеку ходити, працювати, над чим я хочу!
— Що ж, ти можеш… Я — ні.
— Чому? Я здивована. Як я можу все життя без зарплатневого забезпечення бути, то чому інші ні?
— І бачити все життя перед носом віхоть сіна, що втікає?
— Що ж маєш ти, от завжди тримаєшся за якийсь віхоть?
— Принаймні, щодня поспішаю на восьму годину й не товчуся над питаннями, що ставлять школярі.
Е, це не товариська атмосфера! Все частіше між ними западає мовчанка. Тягуча, неприємна. Мар’яна шукає і не знаходить, чим її перебити.
І кожен раз Мар’яна певніша стає, що байдужа вона до Васанти. Васанта зломлена — і край! Вона не відкривається теплом щирости, і холодок цей стає безповітряним простором. Душі не відгукуються. Це — болить! Як тяжко втрачати людей!
Пора йти. Традиційно, ритуально Васанта збирається провести її до трамваю.
І липке під зоряним небом захотілося Мар’яні про свою дієзо-бемолеву симфонію говорити. Чому цей, чому не інший так вразив її? Чому не можна бути з ним так вільно, як із Ребе? Чому він не прийняв її? Мар’яна ж так мало хотіла! І що в ньому таке звабливе — чи то змінність виразів та гра обличчя, чи та сяйливість посмішки, що примушує не помічати вже більш нічого? Чи та чистота, нерозбещеність, яка от і проявилася в його лицарському до неї…
— Я ж при цьому всьому, при явній своїй неприйнятості, живу в фіялковості гір, як сходить сонце…
— Що ти мені все про свого христосика? — перебила Мар’яну Васанта в найпіднесенішому місці. — 3 того, що ти розповідаєш, я бачу, що там нема чим цікавитись. Покинь уже про нього думати.
Мар’яну холодом облило від цього "христосика". Коли б хто інший, то іншому вона й не говорила б. Але щоб Васанта?..
Замість прикусити язичка, Мар’яна розпалилася.
— Це ж наше людське право — любити! І я хочу його мати. Сади цвітуть, а чому я — ні? Ніхто без цього не може, всім це потрібно, а чомусь соромно голосно сказати! Хіба ти не відчуваєш цього? Хіба ти можеш жити — і ні в кого ніколи не закохатися?
Що може на це відповісти Васанта? Коротко.
— Я влаштовуюсь!
Краще б Васанта бичами прогнала її, ніж цими двома словами!
XV
Нема вже того великого, незміренного… Воно, тому що його розбабрували, випарилось. Тепер знову усе на замок. Деяка тужавість, перенесення свого тепла в сухіші місця. Вже нема того почуття: як відмовитися — стає так безжиттьово кругом. Нема.
Мар’яна до коріння, до найглибших глибин пройнялася гіркістю й певністю: її любов нещаслива. Її треба переживати в собі. Це — єдине. Відігнати — не рація. Воно просто може повернутися.
І Мар’яна вже може сказати Звабливому: "Я пережила велику симфонію, від пасторалі до трагедії. Тепер її нема. Нікого в цьому не виную, тільки себе. Ви були й зосталися приємною мені людиною. Але моє серце вже тепер замкнене й ніколи перед вами не відімкнеться. Тоді воно було навстежень, хотіло випромінювати себе, — та це було вам непотрібне".
Мар’яна може вже зайти до інституту по таку земну справу, як гроші. Галина зустріла її лукаво:
— Мар’яночко, в кого ви закохані?
Ага! Мар’яна вже стала посміховищем.
— В Марра, — відповідає вона.
— Чи ви вже не закохані?
— Ні, то моя найбільша любов. Коли мені стає нестерпно, я зустрічаюся з Марром. Хоч ту кабалістику й важко втямити, але якось я з неї черпаю нову волю жити.
— Скажіть, то й я вам щось скажу. Я все знаю…
Приймай, Мар’яно, розплату! Не сором було писати листи, то й тепер нехай не буде сорому.
— А до Ремеза приїхала дружина. Він приводив хлопчика й показував: "Дивіться, який уже в мене син!"
Дружина? Син? Які дружина й син? Втім, яке це має значення?
(Продовження на наступній сторінці)