Тарас знав, що це почує. Але ж і цей живодер знав, що скаже. Нащо ж він на сьогодні відклав свої глумливі, неприховано цинічні слова?
Щоб прогундосити їх з Чіід свого кривого носа з величного трону, оздобленого різьбленими левами?
VI.
Час ішов, збігали роки, зими відступали веснам, весни розквітали й гасли, літо з осінню змагалося, все знов укривали білі сувої, — а життя Тарасове мов застигло, зачароване в смертельному колі. Ні чекати, ні відкладати більш не можна було.
Одна й та ж хвиля виносила на поверхню одних, других же накривала й пускала на океанське дно. Кволі й убогі були Тарасові сили опору, був він несучасний, — такий завжди несміливий і прямий, вразливий і мовчазний, відступаючий перед грубою силою. Пасеїст.
Дно було вже близько.
Однак, він мав поклади іншої сили, моральної. Ніхто не вірив у нього, він вірив,,— сам один. Не мав кривих кроків, — завжди йшов прямо. Проти діянь партії й уряду він ніколи не мав злих намірів, а коли він такий не •підходить, — хай його знищать. Всякому міг прямо сказати:
"Син української землі, нащадок предковічних володарів і трударів її, з щирою душею хотів і я її соціялістичне майбутнє будувати, — чи не маю більшого права на те за Бала-лаєвського, Смульсонова й Загайгору? Не до них за це жаль маю, а до вас, партіє й уряде!"
"За матеріялістичною філософією буття визначає свідомість, а я із шістнадцятьох років — пролетар, богема. Отже, я повинен бунтуватися вже проти теперішніх визискувачів, що позасідали в вигідних домах з кальориферами, розчепірили руки на присвоєних від народу добрах."
"Якщо ж ідеологічна надбудова має таку силу, що накладає свою печать на весь світогляд, якщо усе життя я 'не розлучусь із закладеним з дитинства дрібнобуржуазним світовідчуваннєм, то цей закон матеріялістичного думання поширюється й на Фіму? А от Фіма був буржуєм, а тепер на верхах, став робітничим ідеологом."
"Чому ж я, Тарас Сарґола, усе життя — парія?"
Він ішов із своєю знехтуваною книжкою гнівний, непри-мирений.
Він не має іншого виходу. Або виявляє себе, як повноправний громадянин, і користується всіма належними людині правами або він — ворог. Тоді хай його ліквідують. Так бути більше не може!
Тарас іде вже прямо до комендатури, вимагає перепустки до сектора аїреси, він каже в слухавку, що хоче говорити в справі своєї неприйнятої книги.
І на диво, його приймають. Якась нова людина, жінка, співчутливо слухає його схвильовану, сумбурну сповідь.
А Тарас ніби прийшов із доносом на самого себе.
— Я непотрібен партії, — казав він, — не в дусі партії думаю, працюю. А я чесно іду крізь життя й не бажаю іншого, як бути чесною ^людиною. Цю засаду кладу й у творчість. Нікому непотрібна ця чесність. А я думаю, що це — основна якість громадянина і без неї — нездорова дійсність...
Жінка не була в курсі справ, вона була висуванка й не дуже розумілася в цих нюансах, вона заміняла на час відпустки. Дивилася здивовано на незвичного одвідувача.
— Чи мені поперти проти них, коли в мене є одне, чесність? Тому я не шукаю кар'єри, роблю своє діло, обмежуюсь малим у своїх потребах. Я не .можу розпихати кулаками. Зате в мене сумління чисте й душа весела...
Жінка здивовано все це вислухувала. Одначе, вона мала добрі інструкції:
— Гаразд, я поговорю, — сказала вона, — щоб у вас взяли вашу книжку на рецензію.
— Ах...— скричав роздратовано Тарас. — В мене вже є дві негативні рецензії з двох вида'вництв. Вони затямили колись пущене про мене пугальське слівце ,.наклепник, куркульський письменник", і воно тягнеться за мною через усе життя, куди б я не пішов. Адже ж і життя не стоїть на місці... і я міняюся.
А-а-а... Тепер і висуванці прояснилося в голові. Тепер вона вже знає, з ким говорить. А вона думала, що це якийсь початківець.
Співчутливість її враз випарилася. Втім, тримаючись доброї інструкції, вона сухо сказала:
— Пишіть нам про позитивну людину, про патос соці* ялістичного будівництва, — і я ;вас запевняю, що ви будете видруковані. Негативного, порпання в скороперехідних неполадках нашої дійсности ми друкувати не будемо. Література мусить бути перспективна.
Ця комсомолка розумілася в літературі, як дикун у газеті! Він їй про особливу свою душевну структуру, про повний аскетизму й самовідречення лад душі, який також має право на існування, він їй про свою творчу методу — правдою світити у віки, про вільний вияв індивідуальности, а вона йому:
— От я вам дам тему: гарна жінка, має троє дітей, викладає в інституті, недоступна для чоловіків, знає літературу... Запевняю вас, — якби ви написали таке оповідання, то я б перша настояла, щоб воно було видруковаие.
Це вже хотять і з нього зробити Тамару Сагайдачну?
Тарас безсило опустив голову. Де нема суперечностей, нема конфлікту, — нема сюжету. Там життя заснидіє, де не буде протікати чиста вода...
Говори їй!
Розбитий, із запльованою душею, вийшов Тарас. І це ті, що керують найскладнішою іделогічною ділянкою? Оце ті няньки, що хотять виростити такий мистецький напрямок, як "соціялістичний реалізм"? Це від них залежить зріст письменника?
Ото ж така в них і література.
З того горя сів він на ослоні якогось сквера й тупо дивився на тротуар. Ніколи більше не піде до цих... коновалів. Набрався гидоти, розвередив себе, — та й знов усе таке саме.
їм ми непотрібні.
Якась знайома постать привернула його увагу. Пройшла вона швидко, енергійно і зникла в важких залізних дверях наріжного похмурого будинку.
Еге, він знайшов де сісти! його просто тягне сюди, до цієї установи. От зайде й запитає: Доки ця шайка буде товктися по наших національних святощах? Доки буде вижирати, витравлювати природне українське, а насаджувати фальшиве псевдо?
О, він їм скаже! Чому під маркою насадження соціялістинної культури Москва прагне здійснити своє панування над У-країною?Чому пролазить у всі шпари нашого національного життя? Чому на Україні навіть взуття не можна пошити без дозволу Москви? Змінити слово в найнезначнішій радіопередачі — чому треба питати дозволу Москви!
Або ще не так! Він скаже, що вся країна — енна кількість замкнених у собі кастових колективів, де відбувається те саме, що й у Кремлі: по-рабському славлять, як бога, февдала й дракона, знать пожира^ труди черні. Ця нова релігія обожнювання однієї людини з душі верне, від соціялізму вже зосталися ріжки та ніжки, бо є тільки безправні трудящі, члени пофспілок, та розперезані февдали-князьки, — секретарі партосередків... та ще їх блюдолизи...
Тарасові міркування над тим, що він скаже, щоб його заарештували, — перебила поява знов тієї, дивно знайомої жінки. Вона вже вийшла з залізних кованих дверей.
їйбогу, знайома хода... Ануж, чи це не Килина?
Дивна схожість незнайомої жінки з Килиною поштовхну-ла його піти за нею й випередити її. Оглянувся. Якби не сива, то, слово чести, сказав би...
— Тарасе...
Знайоме, миле тремтіння несподіваної радости в голосі. Господи, яка зустріч!
— Та тебе впізнати не можна!
Вони не бачилися й разу відтоді, від тієї розмови в сосновому лісі.
— Бабця, еге? — з незлостивим гумором всміхнулася Килина. — Це за цю зиму так.
Стояли й мовчали. Тарас не знаходив слів, щоб запитати, в чім річ. Килина тільки сміялася.
— Чи ти дуже поспішаєш? — запитала вона. — То може проведеш мене, я йду до прокурора...
— До прокурора? .— перепитав Тарас. — Щойно з цієї установи, а тепер до прокурора?
— Це вже так рік ходжу... — зідхнула Килина. — Відколи заарештували .Костя.
— Кость заарештований? — аж став Тарас.
— Ще минулої осени.
"Так он чому ти посивіла!" — подумав тільки Тарас. Зайве 'було це говорити після такої новини.
— Тепер усе моє життя, усі мої думи крутяться біля одного: як його визволити? Вже три рази до Москви їздила, добивалася до генерального прокурора, вже посивіла... Знаю, що нічого не доб'юся, а мушу... Хоч у цьому хай буде моя поміч... Все, що могла, робила...
— Так у чому ж його обвинувачують? Кость і політика — це щось несполучне.
— Господи, хіба ж ти в них доб'єшся? Дев'ять місяців він сидів без єдиного допиту. Я навіть не знала, де він.
— А де тепер?
— На Колимі. Я дістала два листи. Першу звістку від нього дістала через невідомі руки. На папіросній книжечці. Лист той був написаний навіть не до мене, а до невідомого друга. Починається він так, я його напам'ять знаю.
"Невідомий друже!
Коли тобі потраплять у руки ці листочки, згадай, що в тебе теж є родина, діти, жінка, мати. Я їду в невідоме, куди везуть не знаю. Цього листа я кидаю в дірку клозету арештантського вагону, може його знайде якась добра душа й перешле на таку адресу..."
— І до тебе прийшов цей лист?
— Уяви собі, прийшов!
Килина розповідала далі. Типова, масово поширена історія, ті ж деталі, те ж нерозуміння причин арешту. Як видко, тепер вже нічого не варте й те, що Кость бився колись за "власть советам".
— Я після всього, після христових мук, доходжу до єдиного висновку, що там у тайзі треба дармових робочих рук, спеціялістів... От і хватають. Я ж навіть не сплю та думаю, — чого? Себто, увісні не сплю. З тобою колинебудь таке бувало?
(Продовження на наступній сторінці)