— Та дивлячись, де. Он у Дрижиполі мали ми доволі цього року, по вісім кілограм на трудодень, це кожен собі до хати по сто п'ятдесят пудів хліба завіз, то вже має й для себе, й для свині, й для корови. А от у Городищах, поруч, щось ніяк не організуються. Наче й земля та сама, а в них вийшло по півкілограма на трудодень, та й голодні сидять...
— Це залежить, як де хазяїн є, голова господарний, — вставив своє слово Василь знов.
Він хоч і шофер був, а дуже, видно, цікавився тим колгоспом, все знав, хоч приїхав лише у гості.
І знову верталися до близьких, рідних, знайомих. Де той, що з іншим? ,
— Чи не знаєте, може чули коли, де поділися Осташенки, — мамин брат Никодим та сини?
— Нібито дядько Никодим померли з голоду в Розумниці, коло сестри, а та ще раніш померла. Панько ніби десь виїхав, Донька також із чоловіком.
— Ну, а Сергій?
— А от із Сергієм, то не знати, що сталося. Якась загадка! Був він учителем в одному селі, а почали на нього накопуватися за те, що він — з куркулів. От після одних таких зборів він прийшов додому, спакував валізку й сів того ж вечора на поїзд. І відтоді ніхто про нього ніколи не чув. Де він дівся, що з ним сталося?..
— І Сергій пропав? Таке вже було тихе, богобоязливе, чисто, як дядина Марія... — тихо промовив Тарас. — Хто ж то казав?
— Наші мама часом заходять до дядини Симонихи.
— А дядько Симон Осташенко в Дрижиполі?—знову дивувався Тарас. — Вони ж були виїхали, здається, до Степан-ського, до зятя, що їх дочку держить. Він тепер великий начальник, десь коло Ворошилова, секретарем чи що?
— Вернулися до своєї хати. Чого їм коло дочки сидіти, як вона сама тепер щось не дуже. Степанського ж уже нема!
— Як? Степанського нема? Того, що колись був райпрод-комісаром, а потім секретарем райпаркому?
— Дідько їх знає, як вони там називаються, — зовсім, як тітка Христя, сказала Ганя. — їх зять!
— Ну, так, він же поліз угору, мов по драбині. Та що з ним сталося? Я його раз бачив на вулиці, він не хотів до мене й признатися, він уже був тоді секретарем начальника штабу воєнної округи.
— Стара Осташенчиха розказує, що зайшли до нього в кабінет, а він сидить, схилившись над столом, мертвий, з кулею в тім'ї. Його скоренько поховали, тихо без розголосу, ніби, як самогубцю.
На Тараса повіяло моторошним духом від тієї таємної закулісної трагедії в тій горі, трагедії, про яку навіть ніхто в світі не знатиме, хіба нишком одна старенька бабуся розповість другій.
Ні, вже краще бути парією, переживати долю мільйонів... Більше чести!
— Почекайте, а де ж Дуб'яга? — згадав через деякий час Тарас. — Отой голова колгоспу з Марійки?
Дуб'ягу вони добре знали.
— Тю-тю! —— протягла Ганя. — За ним уже й слід проко-віз! Десь як поїхав, то... Та так наче десь * на Донбасі, — щось я таке чула. Наплював на все та й поїхав.
— А йому що? Він майстер добрий, коваль, механік... Така людина ніде не загине! — впевнено сказав Василь.
Справді, Тарас тішився, дивлючись на своїх Ганю й Василя. І ці ніде не загинуть! Він би хотів тільки тітку Христю побачити, яка вона стала. Мама так часто про неї говорила, все казала, що кортить побачитися з Христею.
І чи тітка Христя не була мудра? Має багато дітей, діти не лізли в науку, — от і вийшли певні себе та веселі із цієї завірюхи. Вони якось входять у це життя, по-своєму його до себе пристосовують, до своїх роботящих рук. Вони коло тітки Христі згуртувалися, вона має де прихилити на старість голову. Бач, аж із Уралу її вирвали.
А що вийшло з потуг їхньої сім'ї?
Ганя й Василь вже забиралися йти. Мають щось купувати, за тим і приїхали. Бо в Дрижиполі, хоч запали, не набереш нічого на одежу. Робиш, робиш, а вбратися нема в що.
Перед Тарасом знову ставала пекуча проблема гостин-ности, як вони її здавна тямили.
Але вони й тут були винахідливіші за нього. Вони ночували у двірнички, Марини Олевської, там добре, вони й цю ніч там ночують.
— Ти нами не журись!
XI.
Килина вже відіслала своїх хлопців "до баби на молоко". Між нею й Тарасом приязнь не хотіла в'янути, вона йшла через усе їх життя, дужча за скороминущі еротичні переживання, стійка, вогнетривала, часотривала.
Вони піддавали одне одному охоти, кожне розставання викликало жаль невичерпаности, бо про що б не говорили, все якісь нові грані й нюанси знаходилися, нового звучання набирала найпростіша, найбуденніша тема.
Не надокучало Килині про Костя говорити, а Тараса дивувати. Перед ним виростала нова Ярославна на тлі сірої по-всякденности. Тільки вона була не "на заборолі аркучи", а чиста /тигриця, де йшлося про кривду її чоловікові й Україні.
І не будило це в Тарасові ревнощів, як колись, — він любувався нею в цей час.
І хоч так близько-близько споріднювалися, — бо й Тарас не мав захисту від її навіяння, — здавалося блюзнірством переключити цю запашну приязнь на якісь змислові відтінки. Ах, вона б зразу, щезла, зав'яла, аромат їх близь-кости розвіявся б...
Ніколи вони не згадували про один вечір у сосновому лісі. І він, і вона свідомо витиснули його із своєї пам'яті.
Проте, часто згадували студентські часи в Золотоверхому монастирі, про оту архієрейську у дерев'яній різьбі залю, про ультрамаринових червоноармійців на стіні, про "лютеж-ські промисли". Все те, що було незручним і тяжким, тепер, вимальоване спогадом, ставало гарне.
Було їх десять тоді, на якийсь час зійшлися, сім'ю складали... Стояли разом біля брам майбутнього. А тепер... Хто ж у нього увійшов?
— їйбогу, не знаю, де тепер Неля! Що з нею? — спитався Тарас.
Були вони по той бік Дніпра, ішли чистою пісчаною косою, без єдиного людського сліду на спресованому твердому піску. Нікого не було близько. Пляжників, що кишіли понад берегом, вони покинули геть далеко позад себе.
Тарас дивувався, що так легко може про Нелю тепер говорити. Тільки сум, тільки сум легким серпанком тремтів у голосі.
— Після тієї історії...
— Після якої історії, — перепитав Тарас. — Із Савком?..
— Та що з Савком! її ж мало не з'їли, хіба ти не знаєш?
— їйбогу, ні! Хто?
— Після тих нещасливих нарисів про колгоспи, де вона наївно описала все, що бачила...
— То її нариси? — потер рукою Тарас по чолі, немов щойно пробудився. — Як же це я не догадувався?
Він був на селі тоді, читав ці нариси, цю полеміку, що розгорілася навколо них. Тільки й разу не припускав, що під псевдонімом — Яворина — криється Неля. Неля завжди любила такі химерні псевдоніми... Хмарка... Лотос... І після тих її ніжнохмаринкових поезій, хто міг би подумати, що вона набереться такої сміливости, видобуде таке реалістичне перо й напише те, чого ніхто не смів писати.
— Але й дісталося їй! Як нікому!
— Бо дурне, наївне! Ягня, як тут треба вовком, або хоч лисом, бути...
— Який часопис тоді не візьмеш, — все її споминають... А вона хоч би писнула на те. І так десь зникла. Може також заслана?
— А от уяви собі, я її бачила раз літом на вулиці. Нічого їй не сталося, вийшла заміж, має троє дітей, вчителює десь на провінції, ніжна мати...
— Щось і я таке чув, не пригадую тільки, від кого, — промовив Тарас.
йому все ще важко було зв'язати: Неля, Яворина, Савко. То ж вони вдвох фігурували і ще Поштаренко з ними.
— Та вона до Савка ніякого відношення не має, — все уточнювала Килина. — Савко скоро повіявся за якоюсь іншою надхненницею. А вона вийшла заміж за вчителя на Харківщині.
А Тарас досі —нічого не знав...
— Стала повна, як попадя. Я, як побачила, то аж перелякалася. Хто б сказав, ,що з нашої ефемерно зітканої Нелі розростеться така бочечка?
Тарас не міг цьому всьому вірити.
— Колись у неї все якісь суми були, елегії. Тепер, — каже, — як рукою зняло.
Гм... Може й справді так найкраще, як зробила Неля, як каже Левіт. Але він так не може. Доля його не подібна на звичайну — і така повинна бути.
— Але чи справді те чупирадло не знало, що Неля в нього була закохана? — спитала Килина.
— Яке то чупирадло? А що, Неля була в когось закохана? — байдужісінько перепитав Тарас.
— А в отого облатаного, з довгим волоссям, Карла Моо-ра. Але то був смішний, смішний! — реготалася Килина. — От, кого хотіла б тепер побачити.
Настав час Тарасові обуритися. То Килина нічого не знає? Втім, він зразу осів. Як же Килина могла знати про загадковий кінець Кармаліти? І як він забув їй розказати?
— Але ти вже його ніколи не побачиш.
Молоде Килинине лице в срібній рамці волосся все більш витягалося, що далі розповідав Тарас. Хто ж він, зрештою, був? Чи .справді бандит Дука? Які мотиви спонукали його так вчинити? Так прилюдно, так демонстративно. Наробити шелесту на всю округу... І де він дівся?
— Я вірю, що він десь є...
(Продовження на наступній сторінці)