Так несила. Хоч він, по-їхньому, й пасеїст, — потреба бурхливого життя нуртувала в ньому й виливалася в бунтівливі думки, такі неспівзвучні нікому. Чому не може мати він права на відмінну індивідуальність, нехай тричі дивацьку? Чому іповинен пнутися до масово закраяного стандарту?
Він повинен був би так само розштовхувати кулаками, як всі вони, відпихати другого, не гребувати шляхами й засобами, — от тоді був би він "свой парень на все сто". Як жг не розштовхувати, то десь у шпару пролазити. І так, і так, — гидко, і так, і так, — знівечити животворче ядро найінтим-нішої частини свого "я", стати зламаним стеблом.
І за це уперте обстоювання невеличкого, — права на погорду, на огиду до невластивих душевній структурі методів, — по ньому топчуться. Чи то не топтання по Тарасові, що в українській літературі хазяюють зайди, а він там не має місця?
Навіть оте цькування, оті газетні статті й погромницькі промови, що зарябіли один час шроти нього, були меншим лихом, ніж оце цілковите забуття. Хай краще лають, аби не мовчали!
Він мусить звучати. За життя як не зазвучить, — по смерті й потім. Йому друкуватися треба, як сонця. Ну, і як сполучити ствердження індивідуальних прав із правом участи в радянській літературі?
Останньою краплею, що виповнила його назріваючу рішучість присилувати себе, були зустрічі й розмови, одна слідом за другою.
Спочатку з тією ультралояльною Смеречинською. Вона вже встигла випустити три книжки й тепер, на вулиці перестрівши його, протеґуючо-доброзичливо питала:
— Чому вас не видно ніде? Щось пишете?
Тарас на це питання ніколи нікому, навіть Левітові, не відповідає. Це його царська примха у своїх невід'ємних володіннях — ні слова не проронити про те, що не знайшло довершення.
— Чи щось друкуєте? — влазливо допитується Смере-чинська.
— Ні, моя ліва нога не хоче! — жартома відговорюється Тарас.
Що їй розказувати?
Поки була сенсація з пляґіятом, і він був "модний", і він був у центрі життя. Тепер навіть Смеречинська протеґуючо говорить з ним, отаке він став ніщо.
— Шкода! Ви непогано починали й так відступаєте.
— Не я відступаю, а мене "відступають"... Моє ім'я одіозне, як бачите...
— Ну, це вже ви... занадто згущаєте барви. Ви не ображайтеся, як вам раз-два повернуть. Скільки раз мені повертають, Боже мій! Хвороблива амбіція нам, далебі, ні до чого! Он мені мешкання не дали, хтось пустив про мене плітку, що я попівна, — та й то я не падаю духом. Як ми так будемо перейматися амбіцією, то нас зовсім затруть і випруть усякі Балалаєвські. Треба за себе боротись!
— Себто, розштовхувати, давити інших? Чи принижуватися?
— Ні, чому? Це активність, наполегливість. Треба по-більшовицькому успіх за вуха тягнути, а не чекати, поки він сам до тебе прийде... Не можна бути таким несучасним... Ну, виступіть десь прилюдно із самокритикою, чи що...
Присоромила так, приговорила і подала руку.
— До побачення! — всміхнулась вона. — Раджу вам амбіцію перетворити на настирливість. А пасивність на активність...
Що вона хотіла цим сказати? Чи вже й їй допікають.Ба-лалаєвські?
Сама вона може й "літературна мокриця", як обізвав її той самий, закоханий у ній, Криничка, але дружнє, може й значніше, ніж здається, слово її овіяло Тараса.
Не пройшов він і кілька кроків, як Сміянець йому перестрівся. Диво, він зачепив його сам, але чомусь перейшов на "ви".
З тими самими словами:
— Чому нічого не друкуєте? — іпитався Грицько, тепер дуже подібний на куркулика, — куций, товстенький, з само-задоволеною посмішкою. Грицькова пересічність особливо виступала тепер, коли він скинув, нарешті, своє улюблене військове вбрання.
— От, питання! — буркнув Тарас. — Та й як, коли не друкують?
— Треба перебудуватися...
Це модне слівце пурхало тепер скрізь. Так само, як Смеречинська, й Сміянець радить бути активнішим, боротися за себе, по-більшовицькому брати справу в лоб.
— Що це значить, — брати оправу в лоб? — перепитав Тарас.
— Треба добиватися!
— Так, як Загайгора чи Микитчук?
— Хоч би!
— За вовчим законом?
Тарас не розумів, чому вони називають це більшовицьким методом життя. Та це просто безпардонно-нахабниць-кий... фашистський.
— От, написали б якусь новелю ліро ударництво і соцзма-гання... — навчає далі Гриць.
— Самозадоволено списати з газетної шпальти? Ну, я так не можу...
— То як не можете, — пішли б на якусь корисну роботу, — звисока каже Гриць, переконуючись, що Тарас ніколи не перебудується й не засвоїть більшовицької тактики.
Тараса охопила злість на цей менторський тон, на ці поради.
— От і не піду! Чому я не маю права на своїй прабатьківщині працювати в літературі, а якийсь Загайгора всі права на те має. Я вважаю, що моя робота корисна, а інша — така ж репресія, як і заслання. Волію так, хоч здохну!
Сміянець на це вже не знайшов що сказати, він чогось захапався йти. Може тому, що ці словечка, та ще й на вулиці, — "репресії", "заслання" — різали йому вухо, а може й тому, що .побачив здалека Росинського...
І цей ще почне питати. Чому не добиваєтесь, та чому не перебудовуєтесь, та от іще посилатиме на "корисну роботу".. Вже цього спитає, де ж тоді різниця між більшовизмом та фашизмом, як у них.в такій пошані вовчий закон?
А краще пройти, вклонившись.
Але Росинський також мав охоту поговорити. Він тим самим набридливим питанням, але на диво, без тієї протегуючої зверхности, іпочав:
— Чому ніколи не видко вас тепер у Домі літератури?
— А чого я туди піду? — зовсім нетерпляче запитав Тарас.
— Та воно, правда, у спілці тепер такий бедлам зробився, таке безголов'я, що здоровому глуздові там уже нема місця... Але вмирати не маєте ще права, — відтягнув він Тараса, щоб його не зачепила, проїжджаючи, машина. — Ви ще роману не написали. Мусите написати...
Ну, цей уже зовсім Тараса здивував! І звідки, чому така ніжність?..
Ш.
В кріслах, одягнених у покрівці, сиділи групами поети, критики, прозаїки. Деякі з них порозвалювалися, аж півле-жали, — по трудах праведних. Кожен із цих молодих талантів із "Літературної газети", з Загайгорової-Оксаничевої шайки, мали роботи до чергового ювілею по горло.
Тому почували вони себе хазяями цієї прекрасної концесії — української літератури. Говорили російською мовою навіть ті, що до недавна не вживали її, — Першотравневий, Любомирко. Така то мода повелася тепер у спілці.
Мода ця була така заразлива, що навіть "уярмлений брат", Любомирко, не міг перед нею встояти. Він намагався не відставати й хвацько закидав "мовою Леніна". Коли інші, починаючи лівореволюційно, переходили в опозицію, або, взагалі, зникали, то Любоморко брав усе ліворуч, усе пильніше намагався потрапити в тон партії та уряду. Цупко тримався із Оксаничем, а також і тих ідей, що окрилювали цей, щораз міцніший, кулак у спілці. І треба віддати йому належне, він уже не різнився від керівника справ, вірмена Арзам'ян-ца. Так то народжується новий тип радянської людини із єдиною мовою.
Що ж робити, оборона вживання української мови у спілці ставала щораз реакційнішим явищем. Треба йти в ногу з епохою.
Ото ж, у центрі цієї молоді сиділа вічно квітуча Тамара Сагайдачна, — щораз добірніше вбрана, з тією незмінно сліпучою усмішкою на устах, що вже здавалася маскою. Вона вже зовсім була вправлена в усі вигоди літературного життя, починаючи з приміщення й кінчаючи участю в готуваннях до ювілеїв.
Вона й тепер ,не мала часу, — помахала ручкою і пішла.
Тамара купалася також у сяйві успіху. Вона дістала орден,'— знак пошани. Ввічі з нею поводилися, як із плеканою дитиною. Позаочі, в кулуарах, прб неї ходили жахливі плітки, бо ніхто не розумів, за що, справді, орден. За ту бліденьку книжечку нарисів?
Тим часом, між Тамарою Сагайдачною й Борисом Ми-китчуком існували давні порахунки, вони їх аж тепер зводили. Борис зреваншувався Тамарі за своє давнє-предавнє фі-яско. Він підкреслено й неприховано поводився з нею, як із своєю фавориткою, — він і вона грали. Не було у їхніх взаєминах ні грана чуття. Вона з ним кокетувала, він садистично принижував її на людях і бавився цим.
За це він же щедро, як вельможа, платив. Тамара мала все для свого блиску, от уже її пустославолюбність була у-вінчана орденом. Тут якраз треба було спілці в своєму проекті до Кремля подати хоч який процент жіноцтва. Кого ж ти подаси? Аделаїда Бунчук блиснула своїм історичним романом на п'ятьох мовах і стрімголов скотилася в небуття заслання. А так — і.кози ситі, й сіно ціле! Ця дуже легко, по-малп'ячому, схоплює, чого сьогодні треба, з нею багато клопотів не буде. На якісь заскоки чи ухили вона нездібна і не підвезе свині спілці перед діартією й урядом.
(Продовження на наступній сторінці)