Цим разом по Тамариному відході ніхто на її адресу не проїхався, всі були захоплені чим іншим. Всіх надзвичайно цікавила одна новина. Маємо своє видавництво! Тепер можна вже книгу випустити, як раз плюнути. Тепер уже розв'яжуться творчі сили, бо досі щось, хоч мали півдесятка видавництв, трудно письменникові книжку випустити. А з другого боку, — посуха на книжку. В вітринах останніми часами майже нічого не з'являлося, хібащо які дрібниці, на зразок збірки нарисів Сагайдачної "Ударниця країни соціяліз-му" або переклади.
Якась сірість панувала .останніми часами. Всі це бачили, відчували. Однією п'єсою Микитчука, видаваною й перевидаваною, не розкрасиш же сірости.
Нове видавництво "Радянський письменник" має пустити нову кров у застиглі жили української літератури.
Головний редактор нового видавництва, Юхим Загайгора, здавалось би, не перейнявся всією величавістю своїх нових обов'язків. Він також сидить тут і дуже весело базікає з Любомирком про свої вражіння від Казахстану. Він щойно вернувся з ювілею Джамбула, як представник інституту літератури ім. Шевченка.
О, так, Юхим Загайгора, — старший науковий співробітник цього науково-дослідного інституту. Прибившись до літературних берегів без —вищої освіти, він форсованим темпом, екстерном, закінчив університет, ще недавно вступав на аспірантуру, — а тепер уже готує докторську дисертацію про творчість Лесі Українки. Частину її він уже виголосив у чільній доповіді на сесії Академії наук, присвяченій Лесі. Чи то диво з його здібностями?
Мало того, він підніс на небувалу височінь рівень марксо-ленінсько-сталінської критики. Будучи одночасно головним редактором журналу "Критика", він гуртував коло себе надійні кадри, поробилися й вони молодшими науковими робітниками інституту.
Тепер уже вони могли все. Зфабрикувати славу письменникові. Стерти з лиця землі та й літератури ім'я хоч (би й з сімома п'ядами в лобі. Забути за нього. Ігнорувати. Замовчати, мов не існує. Зробити літературу такою, як їм хочеться.
Сесія Академії наук, присвячена творчості Лесі Українки, відбулася майже виключно їхніми силами. Правда, деякі присутні при цих доповідях виходили, не могли знести апльомбу й робфаківського рівня доповідачів загайгорівського типу та хову.
Монопольного права на літературу вже ніхто в них не відбере. Останній критик із архаїчних "Гарту"-"Молодня-ка", Кошель, вже не "поблискував зпід окулярів своєю мерзенною пикою", висловлюючись його ж власними словами. Він, так само, як і Микола Костевич, як і Липовецький, давно був заарештований та засланий.
Так, і монопольне .право Микитчука на театр також вони держать у своїх руках. Перед Зимою розшаркалися раз із мусу, але Зима ні п'єс своїх не бачить на сцені, ні не бачить читач його книг у вітрині.
IV
Веселу розповідь Юхима Загайгори про те, як Джамбул дарував верблюда поетові Билині, а Билина злякався, що має робити з^верблюдом, і віддавав назад, а Джамбул образився, а Загайгора і Гурін рятували ситуацію й казали, що Билина просить тримати дарунок покищо .в себе, — перебила поява незвичного відвідувача.
З тих, що сиділи в затишному, подібному до ательє художника або почекальні знаменитого адвоката, приміщенні, мало хто знав високого, худого, миршаво зодягненого молодого чоловіка, з густими чорними бровами. На кожного простого смертного, що посмів переступити поріг цього о-лімпу, та й на читача, дивилися згори, скоса. Власне, й на цього не звернули уваги. Він сів тихенько в куточку й поглядав на мальовничі будні українських письменників.
Напевно, з периферії якийсь початківець, або вчитель із замовленням до (бюра виступів...
Знав його Юхим Загайгора. Але він волів не помічати прохача, настроєний на легкий, розважальний тон.
Господар тут він, а не той, що сидить при дверях. Якби це був український Дім літератури, то не міг би тут ніхто інший бути господарем, як письменник-українець. Та ба, це Дім Спілки радянських письменників України, хазяї тут вони, радянські письменники. Національна приналежність? То пусте! Аби знання мови й ідеологічна .витриманість. Це й є культура, національна формою, соціялістична змістом.
Так думає Юхим Загайгора.
Ця сценка — лише проекція життя. Як у літературному процесі, так і в державі: на Україні порозсідалися в кріслах господарі — радянські всякі яничари, а українець, як не хоче вбити своєї національної серцевини — от і сидить тепер при дверях прохачем.
Так думає Тарас Сарґола.
Тарас уже кілька разів заходив після довгої перерви до нового приміщення спілки. Все було нове, незвичне, чуже, почувався він препогано під тими косими погірдливими поглядами новітніх імен, але він мусів це стерпіти, бо шукав нагоди зайти до нового видавництва.
Сьогодні, видалось йому, якраз випадає добра нагода поговорити із Фімою. Саме отак, у простішій обстанові, а не спеціяльно. Фіма був веселий, грайливий, нагадував давнього.
Тарас виждав, коли плин розмови урвався, й несміливо ризикнув підступити.
— Товаришу Загайгора, я б хотів із вами поговорити про видання книжки...
Загайгора аж тепер його помітив і льодовим голосом, так раїптово знайденим серед жартів, відказав:
— Я тепер не маю часу. Зайдіть узавтра до видавництва о другій годині. ,
Видавництво було в сусідній кімнаті, а Фіма жартував і базікав собі далі.
"Так мені й треба!" — злісно подумав Тарас, мов дістав ляпаса.
Бо він не хотів сюди йти, а сам себе присилував.
V
— Ввійдіть! — почув Тарас перш, ніж відчинив двері до кабінету головного редактора нового видавництва.
Так сказав йому Фіма вчора, — прийти о другій годині.
Довго ходив попід дверима, поки оце змусив себе постукати. Як був далеко, вирішував: "Треба піти! Взяти в кулак самолюбство, стиснути й іти". Хіба вже таки справді спускатися на дно через те, що його чомусь відкидають, мов сміття? А поза ними, — однаково, книжки не видасть.
"Ні, не хочу проситися! — кричала душа на те. — Якщо так накидаються українськими силами... неначе нас багато є..."
І як доходив до дверей спілки, його брала така нехіть, така огида! До кого йде кланятися? Він же й на хвилину не вірить, що йому випустять книжку. Пощо ж себе мучити цими приниженнями?
Але треба, треба! Ім'я його мусить звучати. Амбіція то — егоїзм, то злочин проти невидрукованих творів.
Повість ,його вже під пахвою в течці. Відчиняє ненависні двері.
В невеличкій залі, встеленій товстими килимами на дзеркальному паркеті, було порожньо, принаймні, за великим масивним столом нікого не було. Втім, Тарас почув уривки фрази:
— ...конечно... і сразу же — "ґоні монету"...
За великим масивним столом таки справді нікого не було, але в ближчому кутку стояв маленький, круглий, полірований, китайський столик, три м'яких крісла довкола. Вони легко, весело, як учора, розмовляли, — Фіма з якоюсь елегантною жінкою.
— Хто там? А, це ви!? — побачив Фіма відвідувача, що ступнув уже одною ногою в кабінет. — Вийдіть! Зайдіть за десять хвилин. Я занятий!
Тараса опекло. Наче до льокая, немов до Хомки!
Він не вийшов, а пішов геть додому.
А на сходах знову сказав собі: "Треба до дна випити цю гіркоту приниження". Письменник і приниження мусить знести, щоб твори його звучали ще за життя.
Просто нього йшла та сама елегантна жінка, що оце сиділа в кабінеті головного редактора. Це була Тамара. Вона чванливо пропливла повз Тараса, навіть не глянувши на нього.
"Орденоносниця! —презирливо подумав Тарас. — Цікаво, за що. За ту сіру бібулу?"
І що він у ній колись любив? У цім порожняку? Любив? Чи те, що любив, уже давно з неї вивітрилося?..
Сяючість її, ударяюча в ніс ефектність, не робила вже на нього жодного враження. Він бачив лише кухню цього всього, — меркантильність, розрахунок.
Юхим Загайгора сидів уже за величезним столом у кріслі з високою спинкою, оздобленою вирізьбленими левами. Вперше після довгого часу бачив його Тарас так близько. Кучерява шевелюра, колись така густа й буйна, — вже вилізла, покуйовдилася, ніс випнувся, — Фіма чогось став такий миршавенький. Він губився в величезному кріслі, але бундючився.
Він сидів розвальцем, руки заклав за пройми жилета, як його тато, Аба Цудечкіс, і коливав сухенькою, майже жіночою, ніжкою в повітрі. Автор нововиданої книжки, що ви-
13*
195
сить уже в вітрині на коридорі. Юхим Загайгора, "Листи М. Коцюбинського". Для цього йому треба було тільки поїхати до одної старенької бабусі в ролі співробітника науково-дослідного інституту літератури ім. Шевченка, забрати ті листи, порозкладати за порядком, передмову дати, — ну, уже й книжка...
Автор новинки на книжковому ринку запитливо вдивився в незнайомого йому відвідувача.
— Слухаю вас... — сказав, бо й Тарас на нього роздивлявся.
Чого це він так змізернів? Тарас проти нього — козарлюга, дарма, що той купається в добрі, а він тягне напівголодне існування.
— Я приніс рукописа, — здобувся він на слово. — Вчора ми з вами говорили й так умовилися... що сьогодні... Оскільки в мене річ готова...
Холодність Фіми була убивча. Він навіть осклянив свій погляд. Він крижаним голосом сказав:
— Даремно ви його принесли. В нас тепер нема паперу, ми друкувати вашої книжки не можемо.
(Продовження на наступній сторінці)