— Ми, інтелігенція багатющої країни, виглядаємо так непрезентабельно, мов би старці під церквою. Якби який закордонний спеціяліст захотів, познайомитися з нашими експонатами і йому відрекомендували мене, — хтозна, чи захотів би він зо мною мати справу...
І це була правда. Килина була подібна на служницю в своїх скривлениих, розбехканих черевиках, — оця Килина, цінний спеціяліст, із не одною науковою статтею. Килина, що гордо несе тягарі свої й своєї країни, що неугнуто, крізь злидні й горе, бачить блиск і славу батьківщини.
А Тарас? Бодай не казати!
— Я через те й пішла на геологію, — призналася Килина, — що побачила через неї велич нашої країни. Нам, селянській нації, треба все це знати, як отченаш.
Тарас вийшов із музею окрилений, розмріяний. От тобі й геологія! Господи, вони нічого не говорили з Килиною про суспільне, що довкола, не виносилися назверх його самотні думи.
Але хіба це конче потрібно, коли кожному у своїй галузі на самоті родяться однакові висновки? їм, як спраглому пити, потрібне одне.
X.
Кожне відчувало, поодинці думало, поглядом очей порозумівалося, — а однак всі вони були безсилі змінити плин явищ. їх усіх взято в шори, защемлено між лазурями сталевої лапи. Кричущі суперечності між гаслами, конституцією й дійсністю відчував кожен Тарас, кожна Килина, — кожне в своїй життьовій практиці.
Була це безправність, а думки ці, назріваючі в повітрі, оформлювали ті ж самі, що покликані проводити настанови партії й уряду. Вони робили з віруючих бунтарів.
Тарас працював уже діловодом на складі "Утильсировини". Що мав робити? Вішатись? Товкся в одноманітному топчаку безцільної, непотрібної роботи, мучився, катувався, марнів духом. Переносив приниження з усе зростаючою гордістю, бо то був момент тортур, коли анкета запитує: основний фах? — Письменник. А чого ж перелічує ганчірки?
В нього вироблялося презирство й зневага до принижень. Умій усе знести! Силу знайди!
І якби тією службою дурацькою він поправив собі щось! Вразливий і ніжний з натури, він наскрізь переймався, просякав канцелярською атмосферою, втомлювався і тьмянів від самої неї. Для творчости його вже не вистачало, він приходив із роботи, — сам, як ганчірка, його власний робочий день, ще не розпочатий, вже був закінчений.
Якби ж служба змінила щось у його матеріяльному становищі! Що заробив, те й з'їв, далеко не розганяючись. Ніколи не мав він навіть ста карбованців разом, мінімальної суми для купівлі найпростішого взуття, отого, що люди ще з вечора застоюють собі чергу на другий день, без певности, що саме цим разом вони його доскочать.
Можна було б купити собі взуття й без черги за двісті карбованців, але де вони? Як дістаєш сто п'ятдесят на місяць.
Правда, Тарасові платили мало, пересічний службовець діставав триста на місяць, а інженер — шістсот. Щоб жити нормально сім'ї, треба було б не менше, як дві тисячі. Але як же живуть прибиральниці й сторожі за дев'яносто карбованців на місяць? Чи й вони відчувають епоху наступаючого безклясового суспільства? І чи зовсім так, як "інженери людських душ", що славлять цю епоху, обтикані ватою привілеїв?
Життя Тарасове котилося сіро, безвиразно.
Хотілося все кинути й піти світ-заочі. Найбільше його мучило те, що він марнувався, не міг нічого писати.
Ба навіть, як щось йому в'язалося в голові, — сторожем стояло моторошно немигаюче око. А що на це скаже критика? А про це не можна згадувати, а це — "скороминуще явище", а те — "контрреволюція"... Всяка думка від цієї безлічі "табу" в'янула.
Ні, вже, видно, йому кінець.
Лише часом життя це остогидле виходило з топчакової колії, так радісно, рідко, але так болюче соромно.
То була неділя, здається, як прийшли несподівані гості. Якихось двоє молодих незнайомих людей, чоловік і жінка. Вони весело дивилися на Тараса й дивувалися, що він їх не впізнає. Не були вони з вигляду ні селяни, ні городяни.
— А ми з Дрижиполя! — казала жінка.
— Це Ганя, а я Василь!.— сказав хлопець.
Що-о? Найменші тітчині Христині діти, найближчі кревні, брат і сестра його. Милосердної тітки Христі з порепани-ми ногами, улюбленці всього їхнього розгалуженого роду?
— Та ви ж на Уралі десь! — скричав Тарас, не вірячи своїм вухам.
їх, тітку Христю, дядька Федора, під час розкуркулення всіх разом вивезли, ще й старшого, Миколу, ще й дядька Андрія.
— А я втікла звідти!
— А ти, Василю?
— Я також!
— До Дрижиполя назад?
— Еге! Дурний я в Дрижиполе вертатися!
— Він із Поті, з Кавказу тепер приїхав у гості, там шоферує. Разом з Миколою біду тягнуть...,
— А де ж тітка Христя, мама ваші? Покинули їх на Уралі?
— Мама вдома, в сестри Олександри.
— А тато?
— Не знаємо.
Тарасові в голові все це перемішалося.
— То як, ви разом усі тікали, чи що?
— Ні, найперше утікли ми, — яз Миколою. Ми подалися просто на Кавказ.
— Ну, а ти, Ганю?
— А я була найдовше. Бо приїхав Олександрин чоловік, Михтодь, і маму з татом забрав. Він із колгоспу взяв папірця, вдалося .йому. їх пускають, — а мене ні. Що я тоді попоплакала! Сама, як палець, шістнадцять років тоді мені було, кругом ліс, хоч цілий день іди, нікого не побачиш. І так мені за своїми стало тужно, що я сама пішки й пішла, і пішла. Дійшла до залізниці, підчепилася, трохи зайцем їхала, трохи добрі люди помогли. Одна жінка купила квитка до Москви, дала черевики й їсти на дорогу. Два місяці йшла. Прийшла додому, — чорна та обдерта, а ноги взялися всі виразками. Мама на городі тоді з Олександрою були, — як я йду. "Мамо, он наша Ганя йде!" — каже Олександра, а мама ще й не .вірять. "Еге! Аж дві!"
Ганя була чепурненька й гарненька, а розказувала все це смішками, як про якусь веселу пригоду.
— А як же там тітка Христя? — не втерпів Тарас.
Так хотів би він побачити свою улюблену тітку, послухати, як то вона по-своєму розкаже про уральські вжитки, подивитися в її веселі очі і почерпнути в них цілющої сили.
— Мама вже підтоптані, старі, ледво ногами совають...
— А де ж тато ваші? Так ви й не кажете.
— От із татом... — посмутніла Ганя. Не знаємо, яка біда з цими приключилася. Тато поїхали —були до Наталки.
— До Наталки? А куди?
— Наталка з синами поїхала у Крим, до брата Карпа...
— І Карпо знайшовся?
— Карно також пропав! Заарештували його й скільки не ходила Степаня, жінка його, скільки не передавала передач, — ані-ні не добилася. Як корова язиком злизала...
Так перебивав Тарас кожен раз, що не почнуть розказувати Василь із Ганею. Знову вернулися до дядька Федора.
— І не знаємо, чи померли, як верталися назад, чи знов їх десь зловлено та вислано, чи з'їли... Бо то було в голодний рік, людей тоді просто по дорозі ловили, вбивали й їли. А Наталка приписала, що тато виїхали від неї.
— А дядько Микита аж із Туркестану листа приписали.
— Аж із Ташкенту!
— Мабуть, не знає, що дядину Ялину вивезли?
— А дядина Улита на Донбасі. Ганя їхня заміж вийшла й матір коло себе держить.
— Дядько Андрій же разом із вами вивевзений. Там зостався чи що?
— Та вони разом із Миколою та мною утікали. Від нас десь на сплавах, що на Білорусь пішли, відстали...
Господи, як їх порозмітало, розвіяло!
Тарас мучився. В цю хвилину мусіла бути на столі чарчина, хоч би чайна ковбаса, хоч би картопля з цибулею й олією. А він нічогісінько не мав, — не мав чим прийняти таких, раз на віку, дорогих гостей. Чаєм та хлібом міг, хіба, прийняти.
Тарас горів соромом. Вони не вчились, а він усе життя вчився. І, здається, краще зробили вони. Он Микола з Василем шоферами поробилися. Василь зовсім пристойно вдягнений, напевно, вони не бідують, як він.
— Пам'ятаєш, Василю, як ти був малим та йшла якась армія через Дрижиполе, якраз під вашою хатою. А ти їм носив з хати хліба? Та не шматочками, як вони тебе просили, а цілими буханками.
— Ні, — сміється Василь. — Я був тоді малий, чотири-п'ять років мав...
— Він у маму вдався, — каже ,Ганя.
— А ти, Ганю, вилюдніла! Як же там у дрижипільському колгоспі, чи що виходить?
Тарас цікавий знати, — вже свої найбільше правди скажуть...
— Та так, їсти є що, — роздумливо сказала Ганя. — Воно б може й нічого було, коли б не ця панщина. Робиш у будень, а ще більше в свято. Прийде Великдень, то в цей день, хоч лусни, а робити йти мусиш, женуть нахрапом. Вже як ми вдома колись робили, але що то наша робота проти теперішньої!.. їйбо, часом витерпіти не можна!
— Мабуть, всі хочете п'ятисотницями стати, — всміхнувся Тарас.
— О, то ще світова брехня! В нас є така одна п'ятисотни-ця. Як копали ми буряки, то кожне так і лишало свою купу наніч. А вони їздили по плянтації та відкрадали з куп і їй присипали, а на другий день важили, — виходило в неї більше.
— А Олександрин чоловік, — перебив Василь, — те підглядів та заїхав возом, та відкрав назад у тієї п'ятисотниці, та до Олександриної купи докинув.
Всі троє сміються.
— А скільки маєте хліба на трудодень?
(Продовження на наступній сторінці)