його старі обоє чогось іншого хотіли все своє життя. Рвалися з епохи, в яку вставила їх сліпа доля народження. Мусіли якось пристосовуватися до тогочасних вимог епохи. Ну, а стали куркулями, позбавленими права голосу.
І зміна та, що розламала їх епоху вдрузки, прийшла. І могли здійснюватися мрії про якесь досконаліше життя...
Та не для них прийшла вона. І не для їх дітей.
Вони — парії в цьому сьогодні... У "безклясовій, соці-ялістичній ері"...
А життя йде. І він скоро оглянеться — вже все позаду.
Чи ж має він право відкладати на майбутнє свої завдання і прагнення? Ні, не сміє.
VIII.
Ще не так давно Тарас, хоч не почував під ногами власного ґрунту, хоч жив лише надіями на незабарну перемогу, все ж почував якесь опертя. Одною точкою він спирався на приятелювання з Левітом, на плинні, хоч не дружні, та все ж, рідні чимось зустрічі із такими ж, як він, викиненими за борт. Дарма, що вважав він їх за ретроградів, а себе повно-вартним носієм пролетарської ідеології. Третя точка опертя була між Тамарою й Килиною, чи в них обох разом.
Сьогодні, ідучи оце сходами нового письменницького будинку, він почував себе самотнім, загубленим. Він ніяк не міг відкараскатися 'почування, наче живе й ходить під низько навислими гранітовими ущелинами. Низькістю своєю вони давлять на нього, от-от придушать.
Вже зовсім "порвалися зв'язки із світом. Тарас входив щодалі в душевне підпілля, — більше заслання, ніж би десь у засланні серед таких самих парій. Наростали непокірні думи, несподівані й бунтівливі висновки — і росло це на тому самому угноєнні, на якому "партія й уряд вирощували
своїх стахановців та ударників. Росло воно само з себе, без жодного навіяння, впливів, підживлювання заходами "кля-сово-ворожих елементів".
І росло саме тому, що Тарас прийшов до епохи соціялі-стичного будівництва із юнацьким запалом, із ©ірою, відданістю, правдивістю, щирістю.
Все це непотрібне "безклясавому соціялістичному суспільству". Він із своєю чесністю, щирістю непотрібен.
Вже не було куди й заходити. З Килиною він не зустрічався. Кузьма помер. Навіть до Поштаренкової не міг зайти, її викинули з квартири і невідомо, куди. Інших, хто б не приходив на думку, не хотів бачити.
Може навіть і Кузьми не хотів би бачити, той хоч був щирий, але застиг на рівні світовідчування дядька з села, таким і помер. А кого хотів би — це якогось такого лицаря й далекогляда. Може Миколу Хвильового... А може й не його самого, лише діткнутися атмосфери сузір'я вільних умів, яких так багато зродилося було на Україні зразу в пореволюційні часи і яке завершив хвильовизм. їйбогу, кращого, цікавішого часу, більшого горіння Тарас у своєму житті й не знав. Тоді, зблизька, він того оцінити не зміг, розстроєний настирливістю покритих червоними сатинами трибун. Але тепер, у віддалі часу, виступають вони всі, як іскристе сузір'я...
Ні, нікого з теперішніх Тарас не хотів би бачити.
І самому бути нестерпно. Вдома, вже ось місяць, нема світла. Відділ комунального —господарства міськради вилу-чує на довгі місяці по черзі цілі райони і населення мусить по-печерному сидіти зимовими вечорами в пітьмі во славу індустріялізації країни, п'ятилітки в чотири роки та перемог соціялізму. Чи в шахтах не встигали видобувати вугілля, чи залізниці не встигали перевозити його, чи індустріялізація вимагала більше, ніж добувалося?., чи це була чергова вилазка клясового ворога, шкідницька диверсія?.. У всякім разі, найменш за все бралося до уваги почування й нерозуміння людности неосвітлених районів.
Ідеш темним містом і аж тепер відчуваєш, як міська людина відірвана від природи. Бо в селі й небо чомусь ближче до тебе, кожен раз можеш звернути свій погляд на звичні сузір'я, пошукати їх, визначити місце й час, відчути себе невід'ємною частиною всесвіту. А в місті за мурами, — відділений електрикою, закопаний у свої наглухо замуровані переживання, — почуваєш себе ще самотнішим.
Аж тепер, як губляться в пітьмі контури міста, відновлюється той зв'язок. Тарас бачить вистелену в небі зорями дорогу, предковічний Чумацький шлях, і наче від цього вертаються йому сили терпіти й цю самотність, і викинутість із суспільства. Життя складніше й багатше за ці койці, куди повпихали самі себе люди. Діди і прадіди на той шлях дивилися, щоб з дороги не збитися. Дивиться й він. Мільйони української людности переживають сьогоднішню лихо переживає й він. Яка ж самотність?
Вже от-от наче .покидали сили, нестерпно було, хоч руки накладай на себе в моторшному куті безвиході й за-блуканости.
А подивився на небо — й не так стало. Він, їйбогу, подібний на того чумака, що тупцявся біля казана з кашею у степу й нарікав на чортову тісноту. Так от же, — хто хоче, хай сидить у койці, він не хоче!
І коли він до цієї хвилини нікого, навіть Левіта, не хотів бачити, то тепер уже мав силу до нього зайти. Тепер він збагнув .причину свого нехоті. Бо власна кривда кожного пускала проміння, які зустрічалися в просторі й створювали видимість одної кривди. Але й кривди їх були нерівномірні та не одні.
IX.
І от на самих сходах Тарас знов почуває, що йому не хочеться й сюди, до цього вигідного, добром і устаткуванням наповненого мешкання. Що з того, що погріється він у теплім кабінеті, на канапі посидить, перегляне книжки, загляне в енциклопедії, послухає патефона, може навіть подзвонити кудись телефоном,— а потім знову в свій курячий коєць, холодний і незатишний?
Зринуло, забуте наче, враження останньої розмови. Кілька днів тому він заходив сюди. Левіт розігнався до нього з такими словами:
— А, хавер Тарас! Ти вже знаєш?. Закрили дитячий жидівський театр.
Новина ця не здалася Тарасові такою разючою сенсацією. На тлі тих ран, що завдано українській літературі й театрові, це була зовсім незначна дряпина.
Він так і сказав.
Взаємини їх тим і були милі, що обоє без фальшу говорили один одному часом і не дуже приємні речі.
— Боже мій! — похитав головою Левіт. — Та ти думаєш, жидівська культура в кращому стані? Було три друкованих органи, тепер один. Було видавництво, — тепер прилучили його до видавництва нацменшостей. Було три театри, — тепер один. Ось тепер у Москві відбувається конкурс, узав-тра-позавтрім опублікують, хто дістав нагороду, а там може й ордени, а про такого видатного на весь Союз актора, як Меламед, щось ні звуком не чути. Невже його ніяк не відзначать?
Тарас на це відповів:
— Я думаю, розстріляти Василька — це щось гірше, ніж не відзначити Меламеда.
Левіт був добродушний і великодушний. Він узяв, проте, справу в перекрій.
— Я так само, як не більш за тебе, не люблю отих Бала-лаєвського, "щирого українця" Загайгору, Смульсонова. Ці цинічні кон'юнктурники й комерсанти зрозуміли чудесно дух часу. Я вже давлюся культом обожнювання сонця в Кремлі. Я не знаю, як сполучити "геть релігію" й творення фараонського культу. Я не знаю, для чого я пишу, для кого. Жидівська література не має майбутнього, вона безперспективна. Я івже тепер не бачу свого читача. Молодь наша не хоче вивчати своєї мови. Діти наші воліють ходити в російську чи в українську школу, аби тільки не до жидівської. Нащо йому жидівська мова, коли в житті йому потрібне добре знання, насамперед, російської мови?
Правда!
— Я знаю таких, що читають Шолом-Алейхема в російському перекладі, бо по-жидівському не розуміють.
Тарас усе ширше відкривав очі.
— Взагалі, — розгортав свої думки Левіт далі, — взагалі, мене жах бере, куди ми йдемо. Ми ж вимираємо, як нація. Ми не маємо своєї робітничої кляси й не хочемо її мати. Ось організуються ремісничі школи, майбутніх робітників готують, — там жодного з нашої молоді нема...
— Але в вас є Біробіджан...
— Хто туди поїде? Я, чи Загайгора? Нам тут краще, чого ми повинні шукати нової батьківщини?
Справді, чув щось таке й Тарас. Хто й поїхав до Бірр-біджану, то тимчасово, "сі назад вертаються.
Воістину, трудно зрозуміти цю епоху. Жидівська література вимирає, нової Палестини не хотять, творити українську культуру поставили смульсонових... Вони в ній розуміються, як баран у аптеці, а справжніх творців української культури, — серед них і жидів — згноїли за український націоналізм. І ми, заблукані в манівцях епохи, ладні перенести нехіть до перевертнів та пінколизів на весь народ. От же й Левіт тлумачить кривди жидівській культурі: "Микитчук не любить жидів..." От же й Кузьма тлумачив цю епоху, як поворот "запродажу церков"...
Хтось дзвонив у телефон.Левіт узяв слухавку.
— Галло! Давид? В складі жюрі! Ну, це інша річ!.. Між телефонними репліками вставив він і до Тараса.
— Меламеда запрошено до складу жюрі, тому його нема у списку премійованих.
Очевидно, — на думку Тарасові прийшла одна з газетних крилатих фраз про небезпеку місцевих націоналізмів і/ боротьбу з ними, — очевидно, всі національні культури призначені на вимирання, але там, де нема такої великої небезпеки, там ще до складу жюрі запрошують, де ж національна культура загрозливо розростається, — там відразу по двадцять вісім чоловік убивають.
X.
В цю хвилину, згадуючи ту розмову, Тарас роздратований проти Левіта. Все ж, — затискають, затикають, а от Левіт мав непогане мешкання, — дістав ще краще. Він має змогу збирати бібліотеку, придбати рояль, купувати дітям непотрібно дорогі іграшки, може гостити родину, випускати у видавництві нацменшостей книгу. А Тарас?
(Продовження на наступній сторінці)