Мій найближчий сусід, стіна в стіну, Зубов із жінкою й дівчинкою 3-4 років, посідав дві кімнати і підручну кімнатку для служниці. Йому було тісно, бо служив він у музичній фабриці касиром і купував "по собівартості" піяна, які продавав за ціну нефабричну, знов купував... Кімната, що я зайняла, мала бути його, а не моя, тому вічно між нами були напружені взаємини, трохи зм'ягчені тим, що мала Фаня любила приходити до мене і я з нею мала якісь там маленькі справи.
Дальшу одну кімнату займав Рожков із жінкою й такою ж маленькою дівчинкою, Валею. Рожков був типовий москаль, що й не пробував українізуватися, а Марія Рожкова — з сліса-ветградського міщанства, говорила отим українським жаргоном російської мови. "Для краси" вона не вимовляла літери "р", але любила поговорити. Оце від неї довідалась я, що Рожков "ра-ботнік ҐПУ", ночами не може спати від нервів. Справді — молоде обличчя, а весь сивий. Може з рік ще жив він тут, а потім десь дівся, нібито відпросився на кооперативну роботу, мотивуючи тим, що має сухоти. Відтоді я його не бачила, а Рожкова з Валею жили вдвох, тільки все якісь інші кавалери приходили. Рожкова працювала робітницею, але де — ніколи не почула від неї... Одна з найраніших сценок: з мого вікна я бачу, як Рожкова поставила під липою балію і пере, а мала лялька й собі крадькома від матері щось віджимає...
Кухня квартири була не кухня, бо в ній жила богомолка Євдовкимівна. Там було повно образів, за ними сухі квіти, зілля, лямпада, свічечки. Обличчя її тихе, "великомученицьке", приматкобожене...
Воду ми всі брали з ванної. Дрова можна було тримати у подвір'ї, в дровітничках, варити кожне могло в себе в кімнаті на примусі.
Тісно, але треба миритися й пристосуватися. В Києві всі так. По кілька родин у одному мешканні, а ще навіть із диктовими перегородками... Дістати в Києві кімнату — щастя.
Отож оселилася я — а грошей чортма! На що я надіялася? Як могла я так сміливо витратити на кімнату збереження цілого року? Що я собі думала?
Та це ж мені не первина! А як я пішки йшла до Києва, то на що я надіялася? Найбільша моя опора — невибагливість, намагання бути без потреб, нікому не робити клопоту. Ось це, що є, що зосталося від купівлі кімнати, треба розтягти якнайдовше і старатися не витратити останнього карбованця. Може знайдеться для мене яка вчительська посада, хоч навряд... Тепер, взагалі, безробіття. Та й не дуже я до неї... Одне ясно: з Києва нікуди не поїду. Несила жити в тюрмі-провінції. Тут зустрінеш на вулиці Гасю Турчинську, поговориш із нею, то й то вже стане ширший світ. Від неї довідаєшся про всякі новини, бо вона якось уміє бути скрізь своя.
От пробувала я колись писати рецензії — чому тепер не спробувати? І вже несу до редакції Життя і революція рецензію на книжку М. Галич "Друкарка". А другу висилаю до журналу Плужанин на книжку Д. Тася "Ведмеді танцюють". А може який переклад зробити? Я вже зневірилась у своїй белетристичній здібності, уже все порвала, а нового нічого не виходить у мене. Але працювати над словом можна і в інших формах. Хай, я не белетрист. Але я так безконечно люблю літературу, що на все життя мені вистачить черпати з її бездонної криниці. А по-студентському жити мені не звикати. Тут сталося таке:
42
Якогось серпня, біля дванадцятої години у мою чистеньку, аскетично безіжну кімнату несподівано приходять гості. Ярина Михайлівна Коберничка із дочкою Надею і її нареченим Мішею Кривеньким. Цього Мішу, студента Медінституту, я давно знала, бачила не раз у хаті в Коберників, він там був ніби ще один син. Вже тому, що це був друг-приятель Серьожі, він не викликав моїх симпатій. Той Сергій був "шматок дерева", — ані вчитися не хотів, ані читає, ані про щось цікаве поговорити. Я жила в Коберників колись до Різдва, то надивилась і наслухалася. "Скажи мені, хто твій друг, я тобі скажу, хто ти". Оце таку сентенцію почуєш від цього Міші: — За гроші все можна купити. — Я була ворогом такої нецікавої банальности. Мішаний. Для Наді саме добре. Оці наче плюшеві карі очі, оця добродушна усмішка на лиці, щось із картини, на якій ви бачите, який має бути гарний український козак, ще й ставний, рослий. Ніколи я з Мішею слова не промовила, то диво, що прийшов. Мабуть, Надя попросила...
Прийшли вони, принесли із собою півлітра горілки і закуску, — щоб справити мені входини. Навряд, чи було в мене тоді що їсти, бо я купувала собі сто грам чайної ковбаси і відразу з'їдала з чаєм і хлібом, це було на цілий день. За яку годину, як випили й закусили принесеним, Міша десь вийшов. Гаразд, Ярина Михайлівна й Надя, ще побули, почекали, не діждалися, пішли. Я поприбирала після "входин", знов стало зеленкаво-затишно в кімнаті. Минуло ще кілька годин.
Годині о п'ятій стукає хтось. Хто? Міша. Де це він узявся?
— А я оце весь час сидів під деревами на лавочці у глибині двору. Стало мені недобре, ото я й вийшов. І досі нездоровий, трусить... А де Надя, Ярина Михайлівна?
— Вже давно пішли.
Справді. Блідий, у очах хвороблива мізерність. "Ляжте, по-лежте", — кажу я, може б і мені так сказала Ярина Михайлівна, це ж з тієї самої сім!... Міша простягнувся на розкладачці, а я сиділа на стільці, щось говорили. Він своє розказував, як тяжко бути без матері й матірньої теплоти (Сирота, майже в Коберників виріс), а я своє: як хочу ще рости, чогось хочу, а сама не знаю, чого, того нема... Отой мій сум ще з дитинства... Це я часто говорила, аби тільки торкнув хто цю струну. Щирости в мене було понад верх, мусіла її вихлюпувати, аби було кому. (Як ото я цілу ніч у поїзді сповідалася незнайомому чоловікові...) Була так щира й довірлива, так цінила чиюсь щирість.
Як це вийшло, що я провела рукою по Мішиному волоссю? Це ж чужа зовсім людина, просто випадково тут, наречений Наді Коберник. З жалощів, що признався в своїй таємній тузі за матір'ю? Чи з родинних почувань до Наді пожаліла я її нареченого? А воно вийшло, що Міша поцілував ту мою руку вдячно. І без тієї бичачої навратливости, що мене завжди відкидала й ображала. Словом, зайшла така інтимність і душевна близькість, якої я ніколи не знала. Я й зараз у цю хвилину плачу, бо й після вже, і досі не було такого. А в ту хвилину плакав Міша. Не міг же він бути п'яний, бо ж минуло багато годин, вже було над вечір, вже й світло засвічене. Не міг він бути й тонким спокусником, щоб виробити собі такий плян. Він, хоч і мав наречену, а почувався дуже самітним... А я йому про свої ранньодитинські і юнацькі переживання тієї ж самот-ности, отого гострого почування, що я тут чужа, в чужому світі...
Так і далі ми говорили, окутані не фізичною змисловістю, а теплом знайдених і впізнаних душ. Я ж така голодна на людське, а до мене всякі оті кашперські та коваленки кидалися з грубими парубоцькими вихватками. Тут — нічого цього не було.
Ми собі так розмовляємо без поспіху, само в'яжеться... Коли тут стук у двері.
— Ввійдіть!
Входить Андрій Щучка і якийсь другий (того не знаю), просто з поїзду, з валізами. Це наче в п'єсі? Ні, так воно було. Значить, у мене на ліжку лежить якийсь рослий чорнявий парубок?
— Ми, здається, перешкодили? — каже Андрій. — Що ж, ми підемо, переночуємо у Лярві.
Це він навмисне сказав замість "Лавра" — "Лярва". (В Лаврі була гостинниця). — Який же ти примітивний! — думала я в цю хвилину, — Навіть дотепи тупо брутальні. Та й справді, де тут удвох мають вони поміститися? Я не заперечувала. Міша лежав тихо, наче не чув і не бачив сцени. Нові гості пішли.
Не пам'ятаю, щоб у мене були тоді якісь муки сумління чи почуття якоїсь провини супроти Андрія. Навпаки, та "лярва" мене обурила. Це ж слово негарне, кажеться на ознаку неморальної жінки. Воно в цій хаті і в такій ситуації не повинно було прозвучати.
Вони пішли, а я стала ще щиріша з Мішею, розказала йому, що без жадного внутрішнього зацікавлення вирішила ощасливити цього, що пішов, відданого, невідчіпного, вірного. Але...
Може й краще, що так вийшло, може Андрій відчепиться? Бо мені треба жару душі, а не ситого задоволення. І цей жар душі тут у хаті палав, ось як несподівано. Ніяких атак, що мене сполошили б, не було. Було Боже право, моє право від Бога бути такими радісними та повними і без цебрів змисловости. Досить було й того аромату, що вже пройняв нас і обох переповнював. Плюшеві карі очі, лагідне, хороше лице. Як я досі не помічала цієї української краси?
Міша пішов пізно, може на світанку. Що було б, якби я несподівано для себе не сказала тих слів: — Більш ніколи не приходьте! — Може це був той, що мав би йти зо мною все життя? Чи може, одружившись ми, пішли б незлагоди, сварки, розрив? Чи діти? Не уявляю тих доріг. Я ж так таки й сказала: — Більш ніколи не приходьте. — Чому?
По-перше, якийсь голос у мені: "Як же це я буду слово Андрієві ламати? Я ж наче зобов'язана слово дотримати". По-друге: "Як же це я буду відбирати в Наді нареченого?" По-третє: "Якщо це така доля, то вже її не омину. І як цей хлопець мене любить, то тоді лише я буду це знати, коли він шукатиме мене, хоч би що". Я ж такої лихої думки про свою зовнішність і так потребую знати, що я — люба! По-четверте, я злякалася за свою волю, за свою незвичайну долю. Словом, я таке сказала. — Чого ти мене гониш? — застогнав Міша, і не знаю, чого було більше в тому вперше сказаному "ти" — болю чи ображености.
(Продовження на наступній сторінці)